Глава 20

Новина про масштабний благодійний гала-вечір на підтримку дитячих фондів швидко поширилася компанією, викликаючи подив і схвалення. Але для Ірини Власенко це було щось більше, ніж просто черговий проект. Сидячи на нараді, вона намагалася зберегти незворушний вираз обличчя, коли Сергій Олександрович оголосив, що саме її відділ, під її особистим керівництвом, відповідатиме за його організацію. Її нутрощі стиснулися. Це була пастка? Чи спроба маніпуляції? Адже він знав про її зв'язок із дітьми, про її таємну благодійність. Це було майже нестерпно.

Після наради Таня та Оля одразу ж увірвалися до її кабінету.

— Іро, ти чула? Благодійний вечір! І тебе призначили керівником! — вигукнула Таня, її обличчя світилося. — Це ж чудово! Він, мабуть, хотів показати, як цінує твій професіоналізм!

— Чи він знає, як сильно це для мене, — холодно відповіла Ірина, її погляд був прикутий до екрана комп'ютера. — Це гра, дівчата. Він знає про мої пожертви, про моє залучення. Це його спосіб змусити мене реагувати.

Оля насупилася. — Можливо. Але... хіба це не те, чим ти живеш? Допомога дітям? Може, це його дивний спосіб спокутувати вину?

Ірина стиснула щелепи. Ідея, що він міг робити це зі щирих мотивів, була майже такою ж нестерпною, як і думка про маніпуляцію. Вона не хотіла, щоб його "спокута" торкалася її найболючішої точки. Вона не хотіла, щоб її особисте, її світло, було пов'язане з ним. Але відмовитися вона не могла. Це був проект, який міг змінити життя сотень дітей, і вона не могла зрадити їх, навіть якщо це означало тісну співпрацю з тим, кого вона ненавиділа.

— Ми робимо це для дітей, — рішуче сказала Ірина. — І тільки для них. Жодної особистої залученості. Це буде виключно професійний підхід.

Сергій Олександрович Макаренко розумів, що його рішення було ризикованим. Він бачив її здивування на нараді, і йому хотілося кричати: "Я знаю! Я знаю, що для тебе це важливо!" Але він стримався. Він знав, що будь-який поспішний крок з його боку може лише посилити її відразу. Це був його шанс показати їй, що він змінився не лише на словах. Це був його шлях до спокути за ненароджене життя, за її розбите серце.

Він почав готуватися до їхньої наступної зустрічі щодо благодійного проекту з особливою ретельністю. Він вивчив усі звіти про дитячі фонди, про їхні потреби. Він хотів бути готовим до будь-якого її запитання, щоб показати, що він не просто "дає завдання", а глибоко залучений у справу.

Перша спільна нарада щодо благодійного гала-вечора відбулася за кілька днів. Ірина прийшла з детально розробленою презентацією, її голос був професійним та впевненим. Вона викладала концепцію, цілі, можливі сценарії. Вона була бездоганна.

Сергій слухав уважно, роблячи нотатки. Він був вражений її відданістю справі, її здатністю бачити кожну дрібницю. Але водночас він помічав, як вона уникає його погляду, як її плечі напружуються, коли він звертається до неї напряму.

— Ірино, — сказав він, коли вона завершила презентацію. — Це чудово. Усе продумано до дрібниць. Я повністю підтримую вашу концепцію.

Вона ледь помітно кивнула, не дивлячись на нього.

— Єдине, що хотів би додати, — продовжив Сергій, його голос став трохи тихішим. — Я хотів би, щоб ми особисто відвідали кілька дитячих будинків, які ми плануємо підтримати. Щоб відчути атмосферу, зрозуміти їхні потреби не лише зі звітів.

Ірина здригнулася. Особисто? Це було занадто. Це стирало межу між їхньою професійною взаємодією та її особистим, болючим світом. Вона хотіла відмовитися, але розуміла, що він має рацію. Це було б важливим кроком для успіху проекту, для глибокого розуміння проблеми.

— Я організую поїздки, Сергію Олександровичу, — холодно відповіла вона, дивлячись на свої руки.

Сергій бачив її внутрішню боротьбу. Він розумів, що це було для неї важко. Але він знав, що тільки так він зможе крок за кроком пробиватися крізь її броню. Він був готовий чекати. І він був готовий показати їй, що він справді заслуговує хоча б на крихту її довіри.