Глава 19

Ірина Власенко наступні кілька днів після корпоративу була, ніби на електричних дротах. Її вибух емоцій на терасі, її крик ненависті – усе це виснажило її до межі. Вона намагалася повернутися до звичного ритму роботи, але кожне почуте слово "Сергій" змушувало її стискатися. Подруги, Таня й Оля, були поруч, оберігали її, але ніхто не міг забрати той біль, який знову оголився.

Сергій Олександрович Макаренко також почувався спустошеним. Її слова пролунали вироком, і він не мав права на них ображатися. Він заслужив їх. Він згадував її очі, сповнені люті й відчаю, і цей образ не полишав його. Його власна ніч після корпоративу пройшла без сну, у виснажливих роздумах. Він був розбитий.

Зранку він знову зателефонував Максиму.

— Максим, щодо Ірини Власенко, — почав він, його голос був сповнений рішучості. — Мені потрібна вся інформація, що стосується її благодійної діяльності, якщо така є. Зокрема, чи підтримує вона організації, що опікуються дітьми-сиротами або дітьми з особливими освітніми потребами? І дізнайся, будь ласка, чи є дані про психологічний центр, де вона проходила лікування після того інциденту. Кожна деталь, що допоможе мені зрозуміти її біль.

Максим відповів швидко, через кілька годин надіславши новий звіт. Сергій почав читати, і кожне слово відкривало йому ще одну грань тієї жінки, яку він зламав, але яка знайшла в собі сили жити далі.

У звіті було зазначено, що Ірина Власенко регулярно переказує кошти на рахунки кількох благодійних фондів, що опікуються дітьми-сиротами та дітьми з особливими освітніми потребами як у Тернополі, так і в Києві. Її участь була здебільшого анонімною, але систематичною. Це було її приховане життя, її спосіб впоратися з власним болем, віддаючи частину себе тим, хто потребував допомоги. Сергій зрозумів, що це була її своєрідна форма спокути або ж спроба віддати любов, яку вона не змогла подарувати своїй дитині.

Також, у досьє було підтвердження, що після виписки з лікарні в Тернополі вона тривалий час відвідувала спеціалізований психологічний центр, де працювала з наслідками важкої психологічної травми та втрати. Це ще більше посилило його усвідомлення того, яке пекло вона пережила через нього.

Усвідомлення цього стало для Сергія новим, ще потужнішим ударом. Вона була не просто жертвою; вона була світлом у темряві, в той час як він був лише тінь. Тепер він знав, як діяти. Він не міг повернути її дитину, не міг забрати її біль, але міг допомогти тим, хто потребував цього найбільше.

Того ж дня Сергій Олександрович скликав термінову нараду з топ-менеджментом.

— Панове, — почав він, його голос був сповнений незвичної для нього серйозності. — Цього року наша компанія ініціює масштабний благодійний проект. Ми організуємо великий благодійний гала-вечір на підтримку дитячих фондів, що опікуються дітьми-сиротами та дітьми з особливими освітніми потребами. Усі кошти, зібрані під час заходу, підуть на їхні потреби.

Він бачив здивування на обличчях колег. Компанія раніше займалася благодійністю, але ніколи в таких масштабах і з таким особистим залученням генерального директора.

— Я хочу, щоб відділ маркетингу, під керівництвом Ірини Ростиславівни, розробив концепцію та повну програму цього заходу, — продовжив Сергій, його погляд зустрівся з поглядом Ірини, яка сиділа за столом. Її обличчя було непроникним, але Сергій бачив у ньому ледь помітне здивування. — Це буде флагманський проект компанії на найближчі місяці. Всі ресурси будуть надані.

Він дав їй це завдання. Не лише як роботу, а як виклик, як спосіб показати, що він бачить її справжню сутність, її внутрішній світ, який вона так ретельно приховувала. Це був його перший крок до справжньої спокути, його мовчазна відповідь на її біль. Він знав, що вона ненавидить його, але він сподівався, що ця ненависть не зможе встояти перед спільною справою, яка була настільки важливою для неї. Він відчував, як його бажання повернути її змішується з чистим прагненням залікувати рани, завдані ним самим.