Глава 18

Крик Ірини розірвав тишу тераси, залишаючи по собі пекучий слід у холодному нічному повітрі. Вона мчала назад до зали, не розбираючи дороги, її серце шалено билося в грудях. Сльози застилали очі, змішуючись з люттю. Вона вилила на нього все, що так довго тримала в собі, і тепер відчувала спустошення. Дівчата, Таня й Оля, одразу ж помітили її стан. Їхні обличчя спотворилися від занепокоєння, коли Ірина, задихаючись, влетіла до зали.

— Іро, що сталося? — Таня схопила її за руку, її голос був сповнений тривоги. — Ти бліда, як стіна. Що він тобі сказав?

— Він... він знає, — прошепотіла Ірина, її погляд був несамовитим. — Він знає про все. Про дитину.

Оля ахнула, її рука прикрила рот. Таня міцно обняла Ірину, відводячи її подалі від сторонніх очей, до більш тихого куточка залу.

— Як? Звідки він може знати? — голос Тані був приголомшеним.

— Я не знаю! — ридала Ірина. — Він сказав, що йому все одно, звідки він знає. Він хоче виправляти! Він хоче шанс! Він... він просто...

Слова застрягли в її горлі. Вона відчувала, як її тіло тремтить від перенапруги. Подруги мовчки тримали її, дозволяючи їй виплакатися. Цей вибух був неминучим. Біль, який вона так довго приховувала, нарешті вирвався назовні. Це було важко, але, можливо, необхідно.

Тим часом, на терасі, Сергій Олександрович Макаренко стояв, як укопаний, його тіло паралізували її слова. "Ти вбив мою дитину!" — цей крик розривав його душу на дрібні шматочки. Він схилив голову, міцно стиснувши піджак у руці, ніби намагаючись вичавити з нього весь біль. Він заслужив це. Кожне її слово було гіркою правдою, яка била його наотмаш. Він довів її до цього. Він був причиною її пекла.

Його охопило відчуття такої безпорадності, якого він ніколи раніше не відчував. Усі його гроші, його влада, його вплив — усе це було абсолютно безсилим перед її ненавистю і тим болем, який він їй завдав. Йому хотілося кричати, бити кулаками по стіні, але він лише стояв, дозволяючи холодному вітру обвіювати його обличчя, намагаючись змити з себе відчуття огиди до самого себе.

Він простояв так кілька хвилин, потім повільно, важкими кроками, рушив назад до зали. Він бачив, як Ірина, оточена подругами, йшла до виходу. Її плечі здригалися, але вона трималася прямо. Навіть у своєму горі вона була сильною. Він розумів, що сьогодні він перетнув межу. Він відкрив рану, яку вона так довго намагалася приховати.

Сергій підійшов до бару, жестом попросив бармена налити йому найміцніший віскі, не питаючи дозволу. Він випив його одним ковтком, відчуваючи, як рідина обпікає горло. Це не допомогло. Біль залишався.

Він мусив діяти, але тепер, коли вона знала, що він знає, його тактика мала змінитися. Він не міг більше просто "вибачатися" чи "шукати шанс". Він мав показати їй, що він справді інший. Він має довести це не словами, а діями.

Пізніше тієї ночі, коли корпоратив вже добігав кінця, Сергій сидів у своєму кабінеті, знову дивлячись у порожнечу. Він знову подзвонив Максиму.

— Мені потрібна вся інформація, Максим. Кожна дрібниця. Її хобі, уподобання, її мрії, якщо ти зможеш це дізнатися. І... я хочу зрозуміти, як я можу допомогти їй, не нав'язуючись. Чи є якісь благодійні організації, притулки для дітей, які вона підтримує? Будь-яка інформація, що стосується її справжніх інтересів, її таємних прагнень.

Він розумів, що це може виглядати як відчайдушна спроба, але він був готовий на все. Він був готовий віддати все, аби лише хоч трохи зменшити її біль. Це було не лише бажання її повернути; це було глибоке, щире прагнення спокутувати свою вину за ненароджене життя і за зламану долю. І, попри її ненависть, він відчував, що його почуття до неї, які він так довго заперечував, тепер розцвіли з новою, нестерпною силою.