Глава 17

Музика на корпоративі лунала голосніше, сповнюючи зал святковим настроєм. Співробітники компанії розслаблялися, забуваючи про офіційні рамки. Ірина Власенко, стоячи поруч із Танею та Олею, відчувала, як її маска тріщить. Її дратувала ця показна радість, цей фальшивий блиск. А найбільше дратував його погляд, що постійно шукав її в натовпі.

Раптом Сергій Олександрович Макаренко, завершивши розмову з групою топ-менеджерів, рушив прямо до них. Його обличчя було спокійним, але в синіх очах читалася рішучість.

— Ірино, — його голос був глибоким і спокійним, коли він зупинився перед нею. — Дозволь запросити тебе на танець.

Ірина відчула, як її серце пропустило удар. Танець? З ним? Це було б занадто. Вона подивилася на Таню та Олю, які напружилися, готові підтримати її відмову. Але відмовити генеральному директору на корпоративі було б порушенням етикету, що могло негативно вплинути на її репутацію, на все, що вона будувала. Вона не могла дати йому такого задоволення – показати свою слабкість або страх.

Вона вдихнула, збираючи волю в кулак.

— Звісно, Сергію, — її голос був рівним, без жодної емоції. Вона простягнула йому руку, її дотик був холодним.

Він провів її на танцмайданчик. Їхні тіла були близько, але між ними пролягала ціла прірва. Сергій обережно поклав руку їй на талію, відчуваючи її тендітність крізь тонку тканину сукні. Ірина відчула його тепло, і це змусило її здригнутися. Він відразу ж помітив це. Вона відчула його аромат — той самий, який вона пам'ятала, і який тепер викликав лише гіркоту. Вона намагалася зосередитися на музиці, на оточуючих, на чому завгодно, тільки не на ньому.

— Ти чудово танцюєш, Ірино, — прошепотів він.

— Це частина обов'язків, Сергію, — холодно відповіла вона, дивлячись йому кудись повз плече. — Тримати марку компанії.

Він зітхнув. Його спроби зблизитися наштовхувалися на крижану стіну. Він відчував її ненависть, її біль, і це розривало його. Йому хотілося притиснути її до себе, сказати, що він знає про все, що йому шкода за їхню дитину, за її розбите життя. Але він розумів, що це лише зробить гірше.

Коли музика стихла, Ірина одразу ж відсторонилася.

— Дякую за танець, — сказала вона, намагаючись якомога швидше відійти.

Вона відчула, що їй потрібне свіже повітря. Вислизнувши з танцмайданчика, вона кивнула Тані й Олі, даючи їм знак, що з нею все гаразд, і швидко попрямувала до виходу на терасу.

Холодне вечірнє повітря огорнуло її, приносячи полегшення. Вона підійшла до парапету, дивлячись на вогні нічного міста. Їй потрібно було заспокоїтися. Вона не могла дозволити йому зруйнувати її спокій, її рівновагу.

— Я знав, що знайду тебе тут, — пролунав за спиною його голос.

Ірина повільно обернулася. Сергій стояв у кількох кроках від неї, у руці він тримав свій піджак. На вулиці було прохолодніше, ніж у залі, і по її руках пробігли мурашки. Він підійшов ближче і дбайливо накинув їй на плечі свій піджак. Її здивувало це. Це був неочікуваний прояв турботи, що розтопив крихту її льоду. Вона відчула його тепло, запах його тіла, і це викликало болючі спогади.

— Дякую, — промовила вона, ледь помітно.

— Ірино, — почав він, його голос був сповнений рішучості. — Ми не можемо більше прикидатися, що між нами нічого не було. Я знаю, що я наробив. Я знаю, який біль я тобі завдав.

Його слова змусили її стиснутися. Він знає. Що саме він знає?

— Ти нічого не знаєш, Сергію, — її голос був холодним, як лід. Вона скинула його піджак з плечей, і він упав на підлогу. — Ти не знаєш і ніколи не дізнаєшся, наскільки сильно ти мене зламав. Твої вибачення нічого не варті.

Сергій опустив голову, його плечі здригнулися. Він підняв піджак, його погляд був сповнений невимовного болю.

— Я знаю достатньо, Ірино. Я знаю про твій біль. Я знаю про... — він зупинився, не наважуючись вимовити вголос "дитину". Він бачив, як її очі розширилися від шоку.

Він знає. Він знає про дитину? Це було неможливо. Як?

— Звідки ти... — почала Ірина, але її голос застряг у горлі. Її обличчя стало білим як крейда. Він не мав цього знати. Це була її найглибша, найстрашніша таємниця.

— Це не має значення, звідки я знаю, Ірино. Важливо те, що я знаю. І я ніколи не прощу собі цього. Я хочу... я хочу все виправити. Я хочу, щоб ти дала мені шанс.

— Шанс?! — вигукнула Ірина, її голос нарешті прорвався крізь стіну стримування, перетворившись на крик, сповнений відчаю і люті. Її очі горіли вогнем, який давно кипів усередині. — Ти забрав у мене все! Ти знищив моє життя! Ти... ти вбив мою дитину! І тепер ти хочеш шанс? Ти покидьок, Сергію! Залиш мене в спокої! Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ!

Вона розвернулася і, незважаючи на високі підбори, майже побігла назад до зали, залишивши його на терасі, одного, з його розірваним піджаком і розбитим серцем. Її слова, вимовлені з такою ненавистю, пролунали, як вирок.