Глава 15

Наступні дні для Ірини Власенко були схожі на ходіння по лезу ножа. Щоденні зустрічі із Сергієм Олександровичем стали її особистим пеклом. Вона трималася, тримала маску холодної професіоналки, але його погляди – тепер сповнені якоїсь дивної суміші провини, співчуття і, здавалося, навіть болю – проникали крізь її броню, змушуючи серце стискатися. Його "вибачте" все ще відлунювало в її свідомості, викликаючи хвилі гніву. Вона бачила його спроби бути м'якшим, більш уважним до її ідей, але це лише дратувало її. Занадто пізно.

Сергій також відчував, що перебуває на межі. Кожна зустріч з Іриною розривала його зсередини. Він бачив її крижану відстороненість, і тепер, знаючи про її спробу суїциду та втрату дитини, він розумів, що це була не просто реакція на зраду, а захисний механізм від невимовного болю. Він намагався бути максимально професійним, але його погляд мимоволі зупинявся на її зап'ясті, де, як він тепер знав, був прихований шрам. Він хотів її обійняти, благати про прощення, але розумів, що це лише відштовхне її ще далі.

Під час однієї з таких нарад Ірина презентувала план рекламної кампанії в соціальних мережах, демонструючи глибоке розуміння цільової аудиторії та інноваційні підходи. Вона говорила впевнено, її слова були чіткими та переконливими. Сергій слухав, киваючи, але його думки були далеко. Він згадував, як вона завжди захоплювалася маркетингом, як горіли її очі, коли вона розповідала про свої ідеї. Він забрав у неї не лише кохання, а й частину її мрії, змусивши її пройти через пекло, щоб відбудувати себе заново.

Раптом його телефон завібрував. На екрані — повідомлення від Максима. Сергій відчув приплив адреналіну. Нові деталі досьє.

Він намагався зосередитися на словах Ірини, але його погляд постійно ковзав до телефону. Як тільки нарада закінчилася, і Ірина, холодно попрощавшись, залишила кабінет, Сергій одразу ж схопив телефон.

Максим надіслав йому кілька документів і стислий звіт. Сергій почав читати. Інформація про батьків Ірини була короткою: вони померли кілька років тому. Її мати від онкології, батько – через півроку після цього, не витримавши втрати. Сергій відчув новий удар. Вона залишилася зовсім одна.

Потім він побачив згадку про психолога, якого Ірина відвідувала протягом двох років після повернення до Тернополя. "Тривала терапія для посттравматичного стресового розладу, пов'язаного з важкими емоційними травмами та втратою", — читав Сергій. "Втратою", — це слово боляче відгукнулося в його грудях, як відлуння втраченого життя.

Далі йшла інформація про її роботу в Тернополі. Вона працювала в невеликій агенції, де була змушена працювати понаднормово, братися за будь-яку роботу, щоб вижити. Згадувалися її досягнення, але також і те, як вона боролася за кожен проект, як буквально вигризала своє місце під сонцем. Її шлях не був легким. Він був устелений болем і стражданням, і він був причиною всього цього.

Сергій відкинувся на спинку крісла, його рука безвольно впала на стіл. Його обличчя було спотворене від болю. Він не просто зруйнував її життя. Він відібрав у неї дитину, довів до спроби суїциду, змусив страждати від ПТСР і залишитися зовсім одній у цьому світі. Вона боролася, вижила, відбудувала себе, поки він жив у своєму розкішному світі, не підозрюючи про масштаби її трагедії.

Тепер він розумів, чому вона була такою холодною, чому її ненависть була такою незгасною. Вона пережила пекло, яке він для неї створив. Його бажання спокути стало ще сильнішим, майже нав'язливим. Він відчував, що повинен зробити щось значуще, щось більше, ніж просто "вибачте". Він хотів, щоб вона зрозуміла, що він усвідомив. Він хотів, щоб вона знову повірила в нього, навіть якщо це здавалося неможливим. Адже, попри все, він розумів, що вона залишалася єдиною жінкою, яка по-справжньому займала його думки і серце.