Глава 14

Ірина Власенко майже бігом дісталася свого кабінету, відчуваючи, як гнів кипить усередині. Його слова: "Я справді хочу спробувати… все виправити", — були останньою краплею. Вона зайшла, міцно зачинила двері й відкинулася на них спиною, намагаючись відновити дихання. Що це було за благання? Чергова маніпуляція? Чи справжнє каяття? Вона не знала, і не хотіла знати. Її душа кричала від обурення. Як він сміє навіть натякати на виправлення після того, як зруйнував її життя, після того, як вона втратила їхню дитину?

Її телефон задзвонив. На екрані висвітилося ім'я Тані. Ірина зробила глибокий вдих і взяла слухавку.

— Іро, ну що там? Я відчула, що щось не так, — голос Тані був сповнений тривоги.

— Він сказав... він сказав, що йому шкода, — видихнула Ірина, її голос тремтів від стримуваних емоцій. — І що він хоче спробувати все виправити.

На тому кінці дроту запала тиша. Потім почувся глибокий вдих Олі, яка, мабуть, була поруч.

— Що?! — вигукнула Таня, її голос бринів від обурення. — Він що, знущається? Після всього?

— Він, мабуть, вирішив пограти в благородного принца, — гірко промовила Ірина. — Він не розуміє, що виправити нічого неможливо. Він забрав у мене все.

— Ми ж знаємо, хто він, Іро, — заспокійливо сказала Оля. — Він маніпулятор. Не піддавайся. Тримайся свого плану. Холод і професіоналізм. Жодних емоцій. Це буде твоя помста.

— Я знаю, — прошепотіла Ірина, її рука мимоволі торкнулася татуювання на зап'ясті. — Я не дозволю йому знову перемогти. Ніколи.

Вона завершила розмову, але її думки все ще крутилися навколо його слів. Ці вибачення, кинуті в її бік, не просто її дратували; вони боляче чіпляли давні, ще не загоєні рани. Це змушувало її знову переживати минуле.

Сергій Олександрович сидів у своєму кабінеті, дивлячись у порожнечу. Її реакція – повне ігнорування його слів – була саме тим, чого він очікував. І мав на це повне право. Він завдав їй невимовного болю, довів до відчаю, і найгірше – став причиною втрати їхньої дитини. Він провів рукою по обличчю, відчуваючи важкість на душі.

Його минуле було повне швидких завоювань і легких розставань. Він ніколи не замислювався про наслідки своїх вчинків, про емоції тих, кого він залишав позаду. Але Ірина була винятком. Вона не просто залишила шрам на його сумлінні; вона стала постійним нагадуванням про його найбільшу помилку. І тепер, коли він знав про вагітність та викидень, це нагадування стало нестерпним.

Він розумів, що слова "мені шкода" – це лише початок. Щоб отримати хоч якесь прощення, йому доведеться діяти. Показати їй, що він змінився, що він усвідомив усю глибину свого падіння. І, що найдивніше, він відчув, як у ньому знову прокидаються почуття до неї. Це була не просто провина. Це було бажання повернути її. Не просто як об'єкт спокути, а як жінку, яку він колись втратив і тепер відчайдушно хотів би повернути. Її аромат, її рішучий погляд, її інтелект – усе це притягувало його, як магніт.

Сергій дістав свій телефон і почав друкувати повідомлення.

"Максим, мені потрібна повна інформація про її батьків, їхнє місце проживання, будь-які контакти. І дізнайся, чи відвідувала вона психологів чи психотерапевтів після того інциденту. Усе, що допоможе мені зрозуміти її біль. І ще одне: мені потрібен список усіх компаній, які були вашими конкурентами в Тернополі та Києві, де вона могла працювати."

Він натиснув "Надіслати". Це був його перший крок. Він знав, що це буде довгий і важкий шлях. Вона ненавиділа його, і мала на це повне право. Але він був готовий боротися. Боротися за її прощення, боротися за себе, і, можливо, боротися за шанс на те, щоб вона знову була поруч. Він розумів, що він зробив її такою – холодною, неприступною, але неймовірно сильною. І ця сила, попри біль, лише посилювала його бажання.