Глава 12

Ірина вилетіла з кабінету Сергія Олександровича, її серце шалено калатало. Його слова, тихі, майже нечутні: "Мені шкода", пронизали її, немов гострий ніж, розбиваючи її старанно вибудувану броню. Вона дісталася свого кабінету, замкнулася і притулилася до дверей, намагаючись відновити дихання. Що це було? Вибачення? Після всього? Після десяти років пекла, через яке вона пройшла?

Її охопив дикий гнів. Це просто чергова гра. Спосіб проникнути в її голову, знову зруйнувати її спокій. Він шкодує? Він не має права шкодувати. Він не має права на жодні емоції, окрім страху і відрази до себе. Вона відчула, як її нудить. Ці слова, промовлені його голосом, були нестерпними. Вони нагадували їй про його зраду, про її біль, про... про дитину, яку вона втратила. Він не знав про це, і ніколи не дізнається. Його "шкода" — це порожній звук.

Вона підійшла до вікна, міцно стиснувши кулаки. Усе її тіло тремтіло. Вона уявила, як повертається до його кабінету і вивалює на нього всю правду, весь свій біль, весь жах, який він приніс у її життя. Але ні. Вона не дасть йому цього задоволення. Вона не покаже йому, наскільки сильно він її зачепив. Вона залишиться крижаною, неприступною. Це буде її помста. Вона вижила, відбудувала себе, і ніхто, навіть він, не зруйнує її знову.

Сергій сидів у своєму кріслі, дивлячись на зачинені двері. Її мовчазна відповідь, її відхід без єдиного слова – усе це говорило голосніше за будь-які крики. Вона ненавидить його. І він знав, чому. Слова детектива, як іржаві цвяхи, вбивалися в його свідомість: "спроба суїциду", "вагітність", "викидень".

Він провів рукою по волоссю. Раніше він жив, не озираючись назад. Завойовував, отримував, кидав. Жінки були лише іграшками, розвагою, способом довести свою власну значущість. Але Ірина... Ірина була іншою. Тоді він думав, що це просто чергова перемога. Але коли вона зникла, у його житті утворилася порожнеча, яку він безуспішно намагався заповнити кар'єрою, грошима, іншими жінками. Тепер він розумів, що це була не просто "галочка", а щось набагато більше.

Він згадував її ніжність, її невинність, її сяючі очі, коли вона дивилася на нього. Він бачив її щирість, її безмежну довіру. І він згадав, як його внутрішній голос тоді, за мить до того злощасного парі, намагався його зупинити. Він відмахнувся від нього, вважаючи це слабкістю. А це було передчуття втрати чогось по-справжньому важливого.

Зараз, дивлячись на її холодну, але таку сильну постать, він бачив не лише наслідки своєї жорстокості, а й щось інше. Вона стала його покаянням. Вона стала мірилом його власної ницості. І, що найжахливіше, він відчував, як давні почуття, які він тоді так ретельно приховував і знецінював, починали прокидатися. Він не просто відчував провину. Він дивився на неї, і його серце стискалося не тільки від болю за минуле, а й від усвідомлення, що він знову хоче її. Хоче її поруч. Хоче, щоб вона була з ним. Не як просто співробітниця, не як об'єкт спокути, а як жінка, яка стала для нього важливою. Можливо, найважливішою.

Це було більше, ніж прощення. Це було бажання повернути її до себе, відновити те, що він зруйнував. І він розумів, що це буде найскладніший бій у його житті. Адже вона його ненавиділа. І вона мала на це повне право.