Глава 11

Сергій Олександрович Макаренко сидів у своєму кабінеті, паралізований щойно почутою інформацією. Слова Максима пульсували в його мозку: "спроба суїциду", "вагітність", "викидень". Він стиснув щелепи, відчуваючи, як його легені відмовляються робити вдих. Це було не просто каяття, це був фізичний біль, який розривав його зсередини. Він підвівся, його рухи були незграбними, ніби тіло його раптом стало чужим. Підійшов до міні-бару, що стояв у кутку кабінету. Тремтячими руками налив собі велику склянку віскі, повну до країв. Лід дзвякнув об скло, і цей звук здавався неймовірно гучним у цій абсолютній тиші. Сергій випив віскі залпом. Рідина обпалила горло, але не заглушила внутрішнього вогню.

Він сів назад у крісло, заплющивши очі. Спогади наринули з новою силою, цього разу з іншою, жахливою перспективою. Він згадував її ніжність, її наївність, її абсолютну довіру. Згадував її очі, наповнені коханням, а потім — зникнення. Він думав, що вона просто зникла, що втекла від болю і сорому. Він і гадки не мав про глибину прірви, в яку він її штовхнув. Спроба суїциду. Вагітність. Втрата їхньої дитини.

"Який же я покидьок, — пролунав голос у його голові, сповнений відрази до самого себе. — Ти не просто зламав її, ти знищив її майбутнє. Ти вбив нашу дитину". Це усвідомлення було гіршим за будь-яке покарання. Усі його успіхи, мільйони, влада — усе це не вартувало й дрібки порівняно з невинним життям, яке загинуло через його жорстокість. Він відчував, як сльози навертаються на очі, але стримував їх. Він не мав права на сльози. Він мав лише право на біль. І цей біль мав супроводжувати його до кінця життя.

Він повинен був щось зробити. Він не знав, як, але він мусив спробувати хоч якось це виправити. Він мусив спробувати отримати її прощення, навіть якщо це здавалося неможливим. Тепер його "тісна співпраця" з Іриною набула зовсім іншого сенсу. Це був не просто бізнес. Це був його шанс спокутувати провину, шанс показати їй, що він змінився, що він усвідомив.

Наступного ранку Ірина Власенко прийшла на роботу з чітким планом. Професіоналізм. Жодних емоцій. Стіна. Вона занурилася в роботу над проектом ребрендингу з головою, намагаючись відволіктися від спогадів про вчорашній вечір і від майбутньої зустрічі з Сергієм Олександровичем. Її відділ працював злагоджено, і Ірина відчувала себе впевнено, керуючи процесом.

Проте, під час опрацювання деталей стратегії виходу на європейський ринок, у неї виникли певні питання щодо бюджету та логістики, які потребували безпосереднього узгодження з генеральним директором. Вона не могла ігнорувати їх, адже це могло вплинути на успіх проекту. Вона зібрала всі необхідні документи, намагаючись не думати про те, що їй доведеться знову опинитися в його кабінеті.

Коли вона підійшла до його дверей, секретарка вже чекала на неї.

— Доброго ранку, Ірино Ростиславівно. Пан Макаренко вже чекає на вас, — сказала вона, усміхаючись.

Ірина кивнула, намагаючись зберегти спокійне обличчя, хоча її серце шалено калатало. Вона увійшла до кабінету. Сергій Олександрович вже сидів за столом, але цього разу його обличчя здавалося виснаженим. Під очима були темні кола, а погляд був замисленим, важким. Він підвівся, коли вона увійшла, але в його рухах не було тієї впевненості, що її дратувала раніше.

— Доброго ранку, Сергію Олександровичу, — сказала Ірина, намагаючись не звертати уваги на його вигляд. Вона підійшла до столу і поклала документи. — У мене є кілька питань щодо проекту ребрендингу, які потребують вашого негайного узгодження.

Сергій кивнув, запрошуючи її сісти. Він намагався зосередитися на документах, які вона подала, але його погляд постійно повертався до неї. Він бачив її професіоналізм, її холод, і тепер, знаючи всю правду, цей холод розривав його душу. Він бачив не просто керівника відділу, а жінку, яку він довів до відчаю, і яка втратила їхню дитину.

— Я слухаю, Ірино Ростиславівно, — сказав він, його голос був трохи хрипким, ніби він щойно прокинувся.

Ірина почала викладати свої питання, переходячи від пункту до пункту. Вона говорила чітко, лаконічно, використовуючи лише ділову термінологію. Вона намагалася уникнути будь-якого особистого контакту, тримаючи погляд на документах або на екрані.

Сергій Олександрович відповідав, даючи чіткі вказівки, але його думки були далеко. Він дивився на її шрам, який, як він тепер знав, приховував не лише фізичну рану, а й пам'ять про невимовний біль, який він їй завдав. Його бажання поговорити з нею, сказати їй, що він знає, що йому шкода, було майже непереборним. Але він розумів, що зараз не час. Вона ненавиділа його, і мала на це повне право.

Коли Ірина завершила, він зробив глибокий вдих.

— Я все зрозумів, Ірино Ростиславівно. Дякую. Ви можете бути вільні, — сказав він, його голос звучав втомлено.

Ірина підвелася. Вона відчула полегшення. Ще один раунд витримано.

— До побачення, Сергію Олександровичу, — промовила вона, і вже збиралася вийти, коли він раптом заговорив знову.

— Ірино... — його голос був тихим, майже благальним. Вона зупинилася біля дверей, але не повернулася. — Я... мені шкода.

Ірина стиснула кулаки. Їй довелося зібрати всі свої сили, щоб не обернутися і не вибухнути. Вона не відповідала. Вона просто відкрила двері і вийшла, залишивши його слова висіти в повітрі його кабінету. Її ненависть була надто сильною, щоб будь-які вибачення могли її заглушити.