Глава 10

Ірина Власенко майже бігом повернулася до свого кабінету, відчуваючи, як повітря в легенях закінчується. Вона зачинила двері, і її дихання було уривчастим. Його погляд, його вимоги про "щоденні зустрічі", його запитання про її "порядок" — усе це було як крижаний душ, що змивав її професійну маску, залишаючи оголеною перед обличчям минулого. Вона відчувала, як всередині наростає хвиля гніву та відчаю.

Не встигла вона й сісти, як двері розчинилися, і в кабінет увійшли Таня та Оля, їхні обличчя були сповнені тривоги та обурення. Вони бачили її стан, її блідість і стиснуті губи.

— Ну що? Як все пройшло? — запитала Таня, її голос був напруженим. — Я мало не ввірвалася туди, коли ти вийшла. Що він сказав?

Ірина важко опустилася на стілець, прикривши обличчя руками. Їй було важко говорити.

— Він... Він дав мені проект. Ребрендинг, вихід на Європу. І... — вона опустила руки, її погляд був порожнім. — І він сказав, що наші зустрічі будуть щоденними. Можливо, по кілька разів на день. Він хоче тісної співпраці.

Таня ахнула, а Оля насупилася, її брови зійшлися на переніссі.

— Це просто знущання! — вигукнула Таня. — Він що, намагається добити тебе? Змусити тебе піти?

— Ні, — похитала головою Ірина. — Він не хоче, щоб я йшла. Я бачила в його очах... Він шукав щось. Я не знаю, чого він хоче, але це не пов'язано з тим, щоб я покинула компанію. Він змушує мене працювати поруч з ним. Щодня. Це його гра.

Оля підійшла до неї, поклавши руку на плече.

— Іро, ти маєш бути дуже обережною. Він знає, що це для тебе важко. Він бачить, що ти реагуєш. Це його спосіб контролювати ситуацію. Ти повинна залишатися стіною, як ми й говорили. Жодних емоцій. Лише робота. Ти зможеш.

— Я знаю, — прошепотіла Ірина, її голос був на диво тихим. — Я просто... я не знаю, як я це витримаю. Кожен його погляд повертає мене туди. До того болю, до того жаху. До... до того, що він зробив.

Вона заплющила очі, а подруги мовчки обійняли її. Вони знали, що це буде випробування на міцність, яке вимагатиме від Ірини всіх її внутрішніх ресурсів. Але вони також знали, що вона сильна. Вона вже пережила найстрашніше.

У цей самий час, у своєму розкішному кабінеті на верхньому поверсі, Сергій Олександрович Макаренко сидів, дивлячись на порожній екран свого комп'ютера. Його думки були далеко від європейських ринків та стратегічного планування. Уся його свідомість була зайнята Іриною Власенко. Її холодний спокій, її відстороненість, її фраза "Я завжди пам'ятаю про все" — усе це не давало йому спокою. Він відчував, що за цією маскою ховається щось набагато глибше, ніж просто образа.

Його телефон задзвонив. На екрані висвітився номер Максима, приватного детектива. Сергій Олександрович швидко відповів.

— Макаренко слухає, — його голос був рішучим.

— Сергію Олександровичу, у мене є перші результати по Власенко Ірині Ростиславівні, — голос Максима був сухим і професійним. — Інформація, як ви і просили, за останні десять років.

— Говори, — коротко наказав Сергій.

— Після того, як вона зникла з університету, її негайно госпіталізували до міської лікарні. Причина госпіталізації – спроба суїциду, — голос Максима став майже несприйнятливим. — Вона була у вкрай важкому психологічному стані, що супроводжувалося фізичним виснаженням. Зафіксовані тілесні ушкодження, характерні для спроби самогубства. У виписці згадується, що під час обстеження було виявлено вагітність на ранньому терміні, близько шести тижнів. І, на жаль, через шок, стрес та травму, що пережила пацієнтка, стався спонтанний викидень. Вона втратила дитину.

Слова Максима пролунали в кабінеті, як вибух. Сергій Олександрович заціпенів. Його світ перевернувся догори дном. Суїцид? Вагітна? Втрата дитини? Усередині нього щось обірвалося. Повітря стало густим, і йому раптом забракло кисню. Він відчував, як кров відливає від обличчя. Не просто зруйноване життя, не просто зрада. Він довів її до відчаю, до спроби самогубства, і це призвело до загибелі їхньої дитини. Його власної дитини, про яку він навіть не знав.

Він відкинувся на спинку крісла, його рука мимоволі схопилася за груди. Біль був таким гострим, таким пронизливим, що він ледь не застогнав. Уся його зарозумілість, уся його самовпевненість розлетілися на порох. Він був не просто покидьком, він був убивцею.

— Добре, Максим, дякую, — насилу промовив Сергій, його голос був хрипким і майже не схожим на його власний. — Тримай мене в курсі. І... повна конфіденційність.

Він поклав слухавку, дивлячись у порожнечу. Його очі наповнилися сльозами, але він не дозволяв їм впасти. Він ніколи не плакав. Але зараз біль був настільки нестерпним, що він відчував, як його розриває зсередини. Ірина. Його Ірина. Вона пережила це сама. Вона втратила їхню дитину. А він навіть не знав. Це було його пекло. Його особисте пекло, яке тільки починалося.