Глава 9

На годиннику без п'яти дев'ять. Ірина Власенко сиділа у своєму кабінеті, її пальці легко постукували по столу. Вона переглядала ще раз загальні дані по компанії, хоча знала їх напам'ять. Це була її спроба зосередитися, відігнати думки про Сергія Олександровича Макаренка, про минуле, про ненароджене життя. Але шрам на зап'ясті, прихований рукавом елегантного жакета, пульсував, нагадуючи про все.

Рівно о дев'ятій вона підвелася і рушила до кабінету генерального директора. Двері були відчинені, і секретарка, молода дівчина з поважним поглядом, кивнула на знак дозволу увійти.

Сергій Олександрович вже сидів за своїм скляним столом. На ньому, як і вчора, був бездоганний костюм, що підкреслював його статуру. На столі лежав великий екран, підключений до ноутбука, і кілька папок. Він підвів погляд, коли вона увійшла, і його очі затрималися на ній довше, ніж вимагав діловий етикет. В Ірини виникло враження, що він намагався щось прочитати в її обличчі, знайти хоч якусь ознаку її внутрішнього стану. Але її обличчя було маскою.

— Доброго ранку, Ірино Ростиславівно, — його голос був рівним, професійним.

— Доброго ранку, Сергію Олександровичу, — відповіла вона, сідаючи на той самий стілець навпроти, який розділяв їх. — Готова вислухати деталі проекту.

Він кивнув, і на екрані з'явилася презентація. Сергій Олександрович почав говорити про стратегію ребрендингу, про аналіз європейського ринку, про потенційних конкурентів та перспективи. Він був у своїй стихії – впевнений, розумний, рішучий. Його слова були логічними та переконливими, і Ірина не могла не визнати його професіоналізм. Вона ставила запитання, пропонувала власні ідеї, і їхній діалог перетворився на чисту бізнесову розмову, де кожен з них був справжнім експертом у своїй галузі.

Втім, попри весь професіоналізм, напруга в повітрі була відчутною. Кожного разу, коли їхні погляди зустрічалися, Ірина відчувала, як всередині все стискається. Вона бачила, як його очі ковзають по її обличчю, ніби шукаючи щось, що він втратив. Він, напевно, очікував побачити в ній ту наївну студентку, а замість цього бачив сильну, незалежну жінку, яка відкрито випромінювала холод.

Нарада тривала близько години. Сергій Олександрович детально виклав свої очікування, завдання, терміни. Це був справді масштабний проект, який вимагав повної віддачі та тісної співпраці між усіма відділами, а особливо між маркетингом і ним самим.

— Отже, Ірино Ростиславівно, я розраховую на вашу повну залученість. Цей проект – пріоритет номер один. Наші зустрічі будуть щоденними, можливо, по кілька разів на день. Ваша присутність буде потрібна мені особисто, — він сказав це з наголосом на останніх словах, його погляд був пильним.

Ірина внутрішньо здригнулася. Щоденні зустрічі. Кілька разів на день. Це було більше, ніж робота. Це було вторгнення.

— Я зрозуміла, Сергію Олександровичу, — відповіла вона, зберігаючи спокій. — Ми виконаємо поставлені завдання.

На цьому нарада завершилася. Ірина підвелася, взяла свої нотатки і, кивнувши, вийшла з кабінету, не чекаючи, поки він щось додасть. Вона відчула полегшення, що перший раунд цієї "дуелі" був за нею. Вона не дозволила йому побачити її біль.

Сергій Олександрович Макаренко залишився сам у своєму величезному кабінеті. Він відкинувся на спинку крісла, його погляд був прикутий до дверей, за якими зникла Ірина. Вона була іншою. Зовсім іншою. Сильною, холодною, неприступною. Жодного натяку на ту ніжну, наївну дівчину, яку він знав. Її відстороненість була не просто професіоналізмом, це була стіна, збудована з бетону. Він бачив біль у її очах, коли вона сказала, що "завжди пам'ятає про все", але вона не дозволила йому проникнути за цю стіну.

Він провів рукою по обличчю. Його несподівана зустріч з нею змусила його згадати минуле з такою яскравістю, що він не міг зосередитися на роботі. Його власна провина, його каяття... Він втратив її. Він втратив її через свою дурість і зарозумілість. Але тепер вона тут.

Сергій Олександрович взяв телефон. Він набрав номер, який зберігав у пам'яті вже багато років. Це був номер приватного детектива, до якого він звертався у дуже рідкісних, конфіденційних справах.

— Максим, привіт, — сказав він, його голос був тихим, але рішучим. — Мені потрібна послуга. Конфіденційно. Повне досьє на людину. Усе, що ти зможеш знайти за останні десять років. Місце проживання, робота, історія кар'єрного зростання, особисте життя... кожна деталь. Ім'я – Власенко Ірина Ростиславівна.

Він зробив паузу, слухаючи відповідь Максима, а потім додав, його голос став твердішим:

— Так, це дуже терміново. Чим раніше, тим краще. Будь-яка інформація. І жодних запитань.

Сергій Олександрович поклав слухавку. Він знав, що це може бути ризиковано, але йому потрібно було знати. Він повинен був зрозуміти, як вона жила всі ці роки, що вона пережила. Він відчував, що за її крижаною маскою ховається щось більше, ніж просто ненависть до нього. І він був готовий розкопати кожен секрет, щоб дізнатися правду.