Глава 8

Ранок після відвертої розмови в кафе настав для Ірини Власенко надзвичайно важко. Сон не приніс бажаного відпочинку, лише кидав її з одного болісного спогаду в інший. Прокинувшись від чергового кошмару, вона лежала в ліжку, дивлячись у стелю. Сльози, що були виплакані вчора, знову підступили до очей, обпікаючи їх. Втрата дитини, цей секретний біль, який вона носила в собі стільки років, тепер, коли його було висловлено вголос, здавалося, набув фізичної форми, стискаючи її груди.

Раптом телефон задзвонив. На екрані — "Таня". Ірина коливалася лише мить, а потім натиснула кнопку відповіді.

— Привіт, сонце, — голос Тані був м'яким, сповненим турботи. — Як ти? Ми з Олею хвилюємося.

Ірина зробила глибокий вдих, намагаючись опанувати себе. Вона не хотіла, щоб її голос тремтів.

— Привіт, дівчата. Нормально, — відповіла вона, хоча брехня гірко застрягла в горлі. — Дякую, що вчора були зі мною.

— Навіть не думай про це, — втрутилася Оля, її голос пролунав на гучному зв'язку. — Ми завжди будемо поруч. Тільки не зачиняйся в собі знову, чуєш?

— Чуєш? — повторила Таня. — Якщо тобі буде важко, одразу телефонуй. І пам'ятай: ти сильніша за нього. Ти це вже доводила.

Ірина заплющила очі. Сильніша. Так, вона мала бути сильнішою. Сьогодні її чекала перша робоча нарада із Сергієм Олександровичем Макаренком, де мали обговорюватися деталі проекту ребрендингу та виходу на ринок Європи. Це була її робота, її кар'єра, її життя, яке вона будувала по цеглині після того, як він зруйнував усе. Вона не дозволить йому знову перемогти.

— Я пам'ятаю, — прошепотіла Ірина. — Я не дозволю йому.

Вона підвелася, відчуваючи слабкість у колінах, але рішучість змушувала її рухатися. Вона прийняла холодний душ, що трохи привів її до тями. Потім дістала з шафи найсуворіший діловий костюм — темно-сірий, ідеально пошитий, що підкреслював її струнку фігуру. Волосся зібрала у звичний, бездоганний пучок. На обличчя нанесла мінімум макіяжу, щоб приховати сліди безсонної ночі, але зберегти професійний вигляд.

Кожне дзеркальне відображення повертало їй образ сильної, впевненої жінки. Це була Ірина Власенко – керівник відділу маркетингу, досвідчений професіонал, яка пережила пекло і збудувала себе наново. Ця маска була її бронею, і сьогодні вона мала бути міцнішою, ніж будь-коли.

Вона випила свою ранкову каву, майже не відчуваючи смаку, і швидко переглянула новини, намагаючись зосередитися на роботі. Але думки, незважаючи на всі зусилля, все одно поверталися до нього. До Сергія. До минулого. До ненародженої дитини, яка могла б бути її світлом у цьому похмурому світі.

Поїздка на роботу минула, як у тумані. Вона припаркувала машину, піднялася ліфтом до свого поверху. Зайшла у свій кабінет. На годиннику було без п'ятнадцяти дев'ять. Через п'ятнадцять хвилин почнеться нарада. Її перша офіційна нарада віч-на-віч із ним. Сергій Олександрович Макаренко. Їй доведеться дивитися йому в очі, слухати його голос, обговорювати майбутнє компанії, знаючи про спільне минуле, яке він, ймовірно, вважав забутим.

Вона сіла за стіл, намагаючись зробити вигляд, що переглядає якісь документи. Її рука мимоволі торкнулася зап'ястя, де під татуюванням пульсував шрам. "Я завжди пам'ятаю про все", — прошепотіла вона сама собі, повторюючи слова, сказані йому вчора. Це була не просто фраза. Це була її обіцянка собі.