Глава 7

Після відвертої розмови в кафе, де Ірина відкрила свою найстрашнішу рану, дівчата роз'їхалися на таксі по домівках. Ірина Власенко їхала в тиші, дивлячись у вікно на розмиті вогні вечірнього міста. Уся її професійна маска, яку вона так старанно тримала протягом дня, розлетілася на друзки. Біль, що душив її, тепер відчувався ще гостріше, вирвавшись із полону таємниці. Таня й Оля плакали разом із нею, і їхні сльози були для неї розрадою, підтвердженням, що вона не самотня у своєму горі. Але їхнє співчуття не могло забрати того тягаря, що вона несла десять років.

Таксі зупинилося біля її будинку. Ірина піднялася на свій поверх, відчинила двері квартири, і впустила в себе темряву та тишу. Увімкнувши світло лише у вітальні, вона пройшла прямо до вікна, дивлячись на нічний Київ. Спогади, які вона так довго блокувала, тепер навалилися з новою силою, обпікаючи кожну клітинку її тіла.

2015 рік. Дзвінкий гудок машини швидкої допомоги. Розмиті обличчя фельдшерів. Холод лікарняної кушетки. Білі стіни, що здавалися холоднішими за лід.

Вона пам'ятала, як опритомніла у лікарні. Таня та Оля сиділи біля її ліжка, їхні обличчя були спотворені слідами від сліз. Вони тримали її за руки, їхні погляди благали її жити. Вона відчувала слабкість у всьому тілі, а рука, де був поріз, нила тупим, болючим болем. Але фізичний біль був нічим у порівнянні з тим, що вона відчувала всередині – спустошення, порожнеча.

Наступного дня до неї зайшов лікар – чоловік середніх років з добрими, але втомленими очима. Він сів біля її ліжка. "Дівчата, чи не могли б ви на хвилину вийти? Мені потрібно поговорити з пацієнткою наодинці", — м'яко попросив лікар. Таня й Оля вагалися, з острахом дивлячись на Ірину, але все ж підкорилися, залишивши її наодинці з лікарем.

— Ірино, — почав він, його голос був майже шепотом, — ми зробили всі необхідні обстеження. Ваше життя зараз поза небезпекою, але...

Він зробив паузу, і Ірина відчула, як її серце забилося шаленіше.

— Ми виявили, що ви були на ранньому терміні вагітності. Приблизно шість тижнів. На жаль... через шок, стрес і, можливо, інші фактори... стався викидень. Ви втратили дитину.

Світ знову зупинився. Цього разу не було гулу в вухах, не було розмитих обрисів. Була лише абсолютна тиша, в якій слова лікаря лунали, як вирок. Вагітна. Втратила дитину. Її дитину. Дитину Сергія.

Повітря в палаті, здавалося, загусло. Ірина відчула, як з її грудей вирвався не крик, а лише хрипкий, болісний стогін. Вона схопилася за ковдру, міцно стискаючи її в кулаках, намагаючись не видати жодного звуку, що видав би її стан. Її обличчя спотворилося від внутрішнього крику. Лікар лише співчутливо кивнув, бачачи її біль.

Ірина не відчувала сліз. Вона відчувала лише пекучий біль, який був гірший за будь-який фізичний. Вона втратила не лише кохання, не лише гідність. Вона втратила майбутнє. Вона втратила життя. Життя, яке було в ній, ще ненароджене, але вже таке омріяне, навіть якщо вона про нього не знала.

"Це він. Це все через нього, — думка, немов розпечена сталь, пронизала її свідомість. — Він не просто зруйнував моє життя. Він вбив мою дитину. Нашу дитину."

Її душа наповнилася новою, ще страшнішою хвилею ненависті. Це була не просто образа, не просто біль від зради. Це була скорбота матері за втраченим дитям. Це була абсолютна, невиліковна ненависть до чоловіка, який став причиною такого нестерпного горя. Усі її мрії, усі сподівання на щасливу родину, на маленькі ніжки, що бігатимуть по дому, – усе це розлетілося, як порох.

Дні в лікарні перетворилися на суцільне тортури. Її тіло одужувало, але душа розкладалася. Таня й Оля не залишали її ні на хвилину. Вони сиділи біля неї, слухали її мовчання, ділили її сльози, тримали її руку. Ірина не розповідала їм про дитину. Вона тримала цей біль глибоко всередині, як свій найстрашніший секрет, який робив її ненависть до Сергія ще глибшою, ще виправданішою. Саме тоді, у лікарні, вона попросила Таню відвести її до майстра татуювання, як тільки вона випишеться. Вона хотіла приховати шрам, але не забути. Вона хотіла, щоб біль завжди був з нею, нагадуючи про те, що вона вижила, і про те, що вона втратила.

Ірина Власенко стояла біля вікна, обіймаючи себе руками. Спогади були такими яскравими, ніби все відбувалося вчора. Втрата дитини, яку вона тоді навіть не усвідомлювала, була найстрашнішим ударом. Це був той секрет, що з'їдав її зсередини, перетворюючи на сталеву жінку, якою вона стала. Сергій Олександрович Макаренко не просто грався з її коханням. Він забрав у неї майбутнє. І він ніколи про це не дізнається. Принаймні, не від неї. Вона тримала це в собі десять років, і тепер, коли цей тягар був частково розділений з подругами, він відчувався дещо інакше, але все одно важко.

Вона заплющила очі, намагаючись відігнати образи минулого. Завтра буде новий день. День, коли їй доведеться знову побачити його. День, коли їй доведеться працювати з ним. Але тепер вона знала, що її ненависть – це не просто емоція. Це був її захист. Її помста за ненароджене життя.