Глава 6

Ірина вийшла з офісу, відчуваючи важкість у всьому тілі, ніби вона щойно провела бій. Вона швидко сіла у свою машину, її думки були несамовитими. Побачити його, розмовляти з ним, знати, що він тепер частина її професійного життя – це було нестерпно. Але вона втрималася. Жодної слабкості. Жодного прояву того, наскільки сильно він її зачепив.

Телефон задзвонив, виводячи її з оцеплення. Це була Таня.

— Ну що, леді, поїхали розслаблятися? Ми з Олею вже чекаємо на тебе в "Бістро на Дніпрі", — голос Тані був сповнений рішучості, і Ірина зрозуміла, що подруги не дадуть їй зачинитися в собі.

— Добре, — видихнула Ірина. — Я зараз буду.

"Бістро на Дніпрі" було їхнім улюбленим місцем, невеликим затишним рестораном з видом на вечірній Дніпро, де вони часто збиралися, щоб відволіктися від повсякденних турбот. Коли Ірина увійшла, Таня й Оля вже сиділи за столиком, їхні обличчя були сповнені занепокоєння. Вони замовили пляшку сухого білого вина і легкі закуски.

— Ну, розповідай усе. До останньої деталі, — сказала Таня, як тільки Ірина сіла. Вона налила Ірині келих вина. — І не кажи, що все добре. Я бачила, яким ти вийшла з офісу.

Ірина зробила ковток вина. Різкий смак рідини обпік горло, але водночас надав сил. Вона розповіла їм усе – про його холодний професіоналізм, про її власну маску, про це прокляте завдання з ребрендингу, що вимагатиме "тісної співпраці".

— І він навіть запитав, чи я в порядку! — Ірина загрозливо засміялася. — Уявляєте? Він питає, чи я в порядку, після всього, що він зробив! Я йому відповіла, що завжди пам'ятаю про все.

Таня вдарила кулаком по столу, її очі блищали від гніву.

— Та як він сміє?! Це ж просто верх цинізму! Я б йому там у тому кабінеті такі висловила!

— Спокійно, Таню, — Оля поклала руку на плече Тані. — Це саме те, чого він, можливо, чекає. Іро, ти все зробила правильно. Професіоналізм – це твій найкращий захист. Але ти маєш бути дуже обережною. Він не змінився. І тепер, коли він бачить тебе такою успішною, він, можливо, захоче знову грати.

Ірина подивилася на подруг, її погляд став сумним.

— Він дав мені найважливіший проект. Я не можу відмовитись, — її голос ледь чутно тремтів. — Це мій шанс вивести відділ на новий рівень. Але працювати з ним... Це ніби постійно відкривати рану, що не загоїлася.

Оля простягнула руку через стіл і міцно стиснула її долоню.

— Ми з тобою. Ми допоможемо тобі триматися. Але ти маєш бути готовою до всього. Пам'ятаєш, що ти пережила? Ти сильніша за нього.

При цих словах, щось всередині Ірини обірвалося. Її очі наповнилися сльозами, які вона так старанно приховувала весь день.

— Я пам'ятаю, — прошепотіла вона, і її голос зламався. — Я пам'ятаю, як мені було боляче. Я пам'ятаю, як хотіла померти. Але я пам'ятаю й дещо інше... щось, чого він ніколи не дізнався.

Ірина зробила глибокий вдих, збираючись з силами. Таня й Оля мовчки чекали, відчуваючи, що Ірина готова відкрити щось по-справжньому болюче, те, що вона тримала в собі усі ці роки. Їхні серця замерли в передчутті.

— Коли ви... коли ви мене тоді врятували, і я вже була в лікарні... — її голос був ледь чутним, немов шепіт вітру. Сльози текли по її щоках, змішуючись з гірким смаком вина. — Лікарі сказали, що... що я була вагітна.

Погляд Тані й Олі став несамовитим, сповненим жаху і шоку. Вони не знали цього. Ніхто не знав.

— Я втратила дитину, дівчата, — Ірина стиснула кулаки, її обличчя спотворилося від болю. — Нашу дитину. Його дитину. Через те, що він зробив. Через те, що я намагалася…

Голос її зірвався на крик, що застряг у горлі. Вона плакала, її тіло тремтіло від ридань. Таня й Оля кинулися до неї, обіймаючи з двох боків. Вони не говорили нічого, просто були поруч, дозволяючи їй виплакатися, розділяючи цей новий, жахливий біль, що щойно відкрився. Повітря в ресторані на мить здалося важчим, наповненим невидимою скорботою за втраченим життям, за розбитим майбутнім.