Глава 5

Ірина вийшла з кабінету Сергія Олександровича, відчуваючи, як повітря в легенях закінчується. Вона зачинила за собою двері, притулившись до них спиною, і зробила глибокий вдих. Його погляд. Його спокійний, владний голос. Його пропозиція "тісної співпраці". Усе це було як у поганому сні. Він знову тут, знову намагається проникнути в її життя.

Вона рушила коридором, намагаючись не зважати на зацікавлені погляди колег, які, безсумнівно, вже обговорювали її візит до нового генерального директора. Не встигла вона дійти до свого відділу, як побачила Таню та Олю, які чекали на неї біля кавомату. Їхні обличчя були сповнені занепокоєння, а очі горіли від обурення.

— Іро, ну що? Як він? — Таня кинулася до неї, її голос був схвильований, але вона намагалася говорити тихо, щоб не привертати зайвої уваги. — Що той покидьок хотів?

Ірина лише хитала головою, її губи стиснулися в тонку лінію. Вона провела рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти з нього сліди минулого.

— Нічого особливого. Завдання по роботі. Ребрендинг, вихід на Європу, — останні слова вона промовила з гіркою іронією, що різала вухо. — І... тісна співпраця з ним.

На обличчі Тані з'явився вираз люті. Вона нервово стиснула губи.

— Та він що, знущається?! Після всього, що він зробив?! — прошепотіла Таня, її голос тремтів від обурення. — Я зараз піду туди і висловлю йому все, що про нього думаю! Він не має права навіть дихати в твій бік, а тим більше сидіти там, нагорі!

Оля поклала руку на плече Тані, заспокоюючи її. Її погляд зупинився на Ірині, і в ньому читалася рішучість.

— Таню, досить, — твердо сказала Оля. — Це не допоможе. Іро, ти тримайся.

Ірина підійшла до невеликого столика, де вони зазвичай пили каву, і важко опустилася на стілець. Вона відчувала, як кожна її клітинка кричить від протесту.

— Не знаю, як я це витримаю, дівчата, — її голос був ледь чутним, і вона вперше за день дозволила собі показати вразливість. — Дивитися на нього, розмовляти з ним… Він ніби й не змінився. Ті самі очі, та сама самовпевнена посмішка. Або це мені так здається?

Таня присіла навпочіпки перед Іриною, взявши її руки у свої.

— Нічого тобі не здається! Він завжди був таким. І залишається ним! Ти маєш бути дуже обережною. Не дай йому шансу знову тебе поранити.

— Але як? Він мій бос, — голос Ірини звучав безпорадно. — Він дав мені найважливіший проект у компанії. Я не можу просто відмовитись. Це ж моя робота, мої роки праці, все, чого я досягла. Я не дозволю йому зруйнувати це. Ще раз.

Оля, тим часом, дістала з сумки склянку води і протягнула Ірині.

— Ти права. Ти не маєш відмовлятися від того, що ти будувала так довго. Це твоя фортеця. Але ти маєш розробити стратегію, — спокійно сказала Оля. — Повна професіоналізація. Жодних емоцій. Жодної особистої інформації. Лише сухі факти, цифри, звіти.

— Навіть якщо він намагатиметься... наблизитись? — запитала Ірина, її погляд був сповнений сумніву.

— Особисті межі, Іро, — твердо відповіла Таня. — Будь стіною. Невисокою, але абсолютно непробивною. Він звик отримувати все. Не дай йому нічого. І якщо він спробує щось… ти одразу нам скажеш. Ми завжди поруч.

Ірина подивилася на своїх подруг. На їхні рішучі обличчя, на беззаперечну відданість у їхніх очах. Ці жінки були її скелею, її порятунком десять років тому, і залишалися ним і зараз. Вони були єдиними, хто по-справжньому розумів її біль.

— Я не знаю, чи зможу, — прошепотіла вона, відчуваючи, як її горло стискає спазм. — Це так важко. Кожен його погляд, кожне слово… це все повертає мене туди. До того дня.

— Ти зможеш, — в один голос сказали Таня й Оля. — Ти сильніша за нього. Ти вижила. Ти відбудувала своє життя. А він? Він досі сам у своєму нещасті, шукаючи те, що втратив. Не дай йому задоволення бачити, як ти страждаєш. Покажи йому, хто тут переможець.

Ірина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти розбурхане серце. Їхні слова були бальзамом для її розтерзаної душі. Вона кивнула. Нова гра почалася. І цього разу вона була готова до неї, хоча ціна була неймовірно високою, а суперник — колишній коханець, який лишив татуювання зі смаком болю.