Глава 4

Ірина сиділа у своєму кабінеті, дивлячись на монітор, але нічого не бачачи. Думки все ще хаотично роїлися в голові, відлунням лунаючи з глибин минулого. Кожен спогад про той день – викриття, відчай, ванна, лезо, благання Тані та Олі – обпікав душу, ніби лише вчора. Сергій Олександрович Макаренко. Тепер він не просто привид минулого, а її новий бос, який сидить у сусідньому кабінеті. Як дихати з ним в одному офісі? Як дивитися в його очі, що колись обіцяли кохання, а потім принесли лише біль? Вона відчувала, як її пальці мимоволі стискають зап'ястя, де під візерунком татуювання ховався тонкий шрам.

Раптом різкий звук телефонного дзвінка вирвав її з цього болісного заціпеніння. На екрані висвітилося: "Приймальня Генерального директора". Серце Ірини стиснулося.

Вона взяла слухавку, її голос був на диво спокійним, без єдиної нотки емоцій.

— Власенко, слухаю.

— Пані Власенко Ірина Ростиславівна? — пролунав сухий, офіційний голос секретаря Макаренка. — Пан Сергій Олександрович запрошує вас до себе в кабінет. Бажано негайно.

"Негайно", – її губи ледь помітно стиснулися. Звісно, він не міг чекати. Він завжди отримував усе, що хотів. Навіть її біль.

— Я вже йду, — відповіла Ірина, її голос був сталевим. Вона поклала слухавку.

Ірина встала з крісла, її рухи були механічними. Вона вийшла з кабінету й рушила коридором. Вже біля ліфтів, що вели на верхній поверх, її наздогнали Таня та Оля. Їхні обличчя були сповнені занепокоєння, а очі горіли від обурення.

— Іро, куди ти? — схвильовано запитала Таня, перегороджуючи їй шлях. — Ти ж не підеш до нього, правда?

— Іду, — голос Ірини був глухим. Вона не відвела погляду, дивлячись прямо на подруг. — Він викликав.

— Та як так?! — Таня майже кричала. — Після всього? Я піду з тобою! Я скажу цьому покидьку все, що про нього думаю! Він не має права навіть дихати в твій бік, а тим більше сидіти там, нагорі!

Оля поклала руку на плече Тані, заспокоюючи її. Потім її погляд зупинився на Ірині, і в ньому читалася рішучість.

— Іро, ми з тобою. Завжди, — промовила Оля, а потім стиснула її руку. — Але зараз... будь професіоналом. Не дай йому приводу. Не дай йому задоволення побачити твою слабкість. Ми ж знаємо, хто він.

Ірина лише кивнула, її губи стиснулися в тонку лінію. Бути професіоналом – це все, що їй залишалося. Це був її щит. Вона знала, що цей візит – не лише про роботу. Він перевірятиме її. Він шукатиме реакцію. І вона не дасть йому цього задоволення.

Вона підійшла до ліфту, натиснула кнопку виклику, і двері плавно відчинилися. Піднявшись на верхній поверх, Ірина вийшла у відокремлений коридор, що вів до приймальні генерального директора. Кожен крок по безшумному килиму офісних коридорів віддавався луною у її свідомості. Вона відчувала, як її серце калатає, ніби намагаючись вирватися з грудей. Мимоволі її пальці торкнулися татуювання на зап'ясті, прихованого рукавом. Пам'ять про біль. Пам'ять про виживання.

Нарешті, вона зупинилася перед масивними дверима з табличкою "Генеральний директор". Замкнутий простір, де їм доведеться бути наодинці. Її найгірший кошмар став реальністю. Ірина глибоко вдихнула, відчинила двері та ступила всередину.

Кабінет був величезним, з панорамними вікнами, що відкривали вражаючий вид на Дніпро. Скляний стіл, дорогі меблі, мінімалістичний дизайн – усе кричало про успіх та владу. І за цим столом сидів він. Сергій Олександрович Макаренко.

Він підвівся, коли вона увійшла. Його очі, сині, як небо, були прикуті до неї. На його обличчі не було тієї розгубленості, що її вразила під час зборів. Зараз він був зібраний, владний, але в його погляді прослизнув якийсь дивний блиск – суміш цікавості, каяття і, можливо, навіть чогось схожого на надію. Він запропонував їй сісти на стілець навпроти, по другий бік від столу. Цей стіл, немов кордон, розділяв їх, але не міг сховати їхнє спільне минуле.

— Дякую, що зайшли, Ірино Ростиславівно, — почав він, його голос був спокійним, професійним. Жодної зайвої емоції, жодної нотки, що видавала б їхнє минуле. — Я ознайомився з вашими звітами та результатами роботи відділу маркетингу. Вражаюче. Ви справжній професіонал.

Ірина відчула, як її щоки горять, але трималася. Вона не хотіла його похвали. Вона не хотіла нічого від нього.

— Дякую, Сергію Олександровичу, — її голос був рівним, вона навіть не підвищила його, не дозволяючи жодній нотці гніву прорватися назовні. Вона вирішила звертатися до нього офіційно, підкреслюючи дистанцію та його нинішній статус.

Він усміхнувся – та сама, ледь помітна, самовпевнена посмішка, яку вона так добре пам'ятала.

— Так, звісно. Команда. Але лідерство грає вирішальну роль. Ірино, я не буду ходити навколо. Я хочу, щоб відділ маркетингу став ключовим у нашій новій стратегії. Я маю амбітні плани щодо виходу на міжнародні ринки, і нам потрібен сильний креативний підхід, який саме ваш відділ може забезпечити.

Він нахилився вперед, його погляд став більш інтенсивним. Вона відчувала його присутність, його енергію, але відштовхувала її.

— Ірино, я хочу, щоб ви очолили новий проект. Проект з ребрендингу та виходу на ринок Європи. Це буде масштабна робота, що вимагатиме повної віддачі, гнучкості та... тісної співпраці зі мною.