Глава 3

Ірина сиділа у своєму кабінеті, міцно стискаючи ручку. Її пальці біліли, а кісточки болісно нили, ніби вона намагалася втримати щось, що розліталося на друзки. Повітря навколо здавалося густим і важким, заповненим примарним запахом минулого. Сергій. Його ім'я, що вирвалося з вуст Олега Григоровича, прозвучало, мов грім серед ясного неба, розбиваючи крихкий спокій, який вона так ретельно будувала десять років. Він тут. У її житті. Знову.

Вона відчула, як по її венах розтікається холод, а потім гаряча хвиля гніву обпалила зсередини. Ненависть. Чиста, нерозбавлена ненависть до чоловіка, який ледь не забрав її життя. Її рука мимоволі торкнулася зап'ястя, де під візерунком татуювання ховався тонкий, білястий шрам. Той самий шрам, що став її пам'ятником наївності та його жорстокості.

Київ, 2015 рік. Студентський гуртожиток. Затишний куточок у парку. Це були дні, сповнені світла, коли її серце було відкритим, а душа співала від щастя.

Він з'явився у її житті, як яскравий спалах. Сергій. Впевнений, харизматичний, з очима, що обіцяли світ. Він був таким несхожим на неї, тиху, старанну студентку, що мріяла про науку та мирне життя. Він був першим, хто побачив у ній не просто "пай-дівчинку", а цікаву особистість, її слова він слухав, здавалося, з такою увагою, якої їй бракувало. Він був її першим коханням, першим дотиком, першим поцілунком, що закрутив голову, першою близькістю, яка здавалася вершиною щастя. Ірина пам'ятала кожну дрібницю: як він тримав її за руку на лекціях, як вони гуляли нічним містом, як він співав їй під гітару, обіцяючи кохання до гробу. Вона довірила йому все – своє тіло, свою душу, свою майбутнє. Він був її всесвітом, її першим і, як вона вірила, єдиним.

День викриття був найчорнішим у її житті. Це сталося несподівано, як постріл у спину. Вона сиділа в університетській бібліотеці, готуючись до іспиту. Її телефон завібрував. На екрані – повідомлення від незнайомого номера. У ньому було посилання. Каріна. Ім'я, яке Ірина чула лише побіжно, як ім'я однієї з багатьох дівчат, що крутилися навколо Сергія. Вона відкрила посилання, і на екрані розгорнувся кошмар.

На відео були Сергій та його друзі – Денис, Влад. Вони сиділи в якомусь барі, келихи пива в руках, гучний регіт. "Парі! Закохати цю Іринку і переспати з нею. Вона ж наївна, як дитя. Ти точно це зробиш, Сергію. Сто відсотків!" — кричав голос Дениса. А потім Сергій. Її Сергій. Він сидів, посміхаючись тією самою посмішкою, якою він підкорив її. "Пай-дівчинка? Легко. Вона моя буде за тиждень, а потім… просто ще одна галочка", — сказав він, самовпевнено підморгуючи.

Світ Ірини в той момент розлетівся на друзки. Телефон випав з її рук, голосно стукнувшись об стіл. Погляд затуманився, у вухах зашуміло. Вона не чула нічого, крім того реготу, що лунав із відео. "Галочка". Вона була "галочкою". Усе їхнє кохання, усі обіцянки, усі солодкі слова, кожен дотик – усе було брехнею, грою, предметом парі. Вона відчувала себе брудною, оскверненою, використаною. Її перший чоловік, її перше кохання – виявився останнім покидьком.

Вона пам'ятала, як встала з місця, її ноги були ватяними. Не відчуваючи землі під ногами, вона брела коридорами, минаючи здивовані погляди одногрупників. Вона не розуміла, чи плаче, чи просто дихає. Вона дісталася своєї кімнати в гуртожитку, впала на ліжко й обійняла подушку, намагаючись задушити крик, що рвався з грудей.

Дні злилися в один безпросвітний кошмар. Вона не їла. Не спала. Кожен шматочок, кожна хвилина відпочинку здавалися зрадою власного болю. Її телефон безперервно дзвонив – Сергій, подруги. Вона скидала дзвінки, відключала звук. Вона не хотіла нікого бачити, нікого чути. Її душа була роздерта на мільйон шматків. Вона відчувала фізичний біль у грудях, ніби її серце розривали на частини. "Навіщо жити?" — це питання пульсувало в її голові без упину. "Він зруйнував усе. Я нічого не варта. Я – просто ганьба".

Одного "прекрасного" вечора, коли темрява за вікном здавалася такою ж чорною, як і її душа, Ірина встала з ліжка. Її рухи були повільними, механічними. Вона зайшла до ванної кімнати, відчуваючи дивну порожнечу всередині. Не було більше сліз. Не було істерики. Було лише холодний, виснажливий спокій. "Треба все це зупинити", — прошепотів внутрішній голос.

Вона набрала повну ванну води, дивлячись, як пара підіймається в повітря. Вода була теплою, ніжною, ніби запрошувала зануритися і відпустити весь біль. Її погляд ковзнув по лезу безпечної бритви, що лежало на поличці. Здавалося, це було єдине рішення, єдиний вихід. Позбутися цього нестерпного тягаря. Завершити гру, в якій вона стала побитою ставкою. Вона взяла лезо, її пальці тремтіли. Підкотила рукав, відкриваючи ніжну шкіру зап'ястя. Сльози, нарешті, хлинули з очей, обпікаючи обличчя. Вона притиснула лезо до вени, відчуваючи його холод.

Раптом пролунав гучний стукіт у двері. А потім ще і ще. "Іра! Ірина, відчини! Ми знаємо, що ти там! Іро, будь ласка!" Це були Таня й Оля. Їхні голоси були сповнені паніки. Вони знали, що щось не так. Вони не відповідали на дзвінки кілька днів. Вони відчули.

Двері загриміли, і Ірина почула, як замок тріснув під їхнім натиском. За кілька секунд у ванну кімнату ввірвалися Таня та Оля. Їхні очі були сповнені жаху. Таня кинулася до ванни, вихопивши лезо з її руки. Оля обійняла її, притискаючи до себе, її сльози капали на волосся Ірини.

— Іро! Що ти робиш?! Ти що, з глузду з'їхала?! — кричала Таня, обіймаючи її, її руки тремтіли. — Ми б ніколи цього не пережили! Ти для нас важливіша за все!

Вони плакали разом, утримуючи її, не даючи їй зануритися в безодню. Вони заліковували її рани, фізичні та душевні. Таня була поруч цілодобово, Оля діставала ліки, готувала, дзвонила батькам Ірини, тримаючи їх у курсі. Ірина пам'ятала, як вони носили її на руках, як годували з ложечки, як читали їй книги, як просто були поруч, ніколи не залишаючи її саму. Це вони врятували її. І це вони, через кілька місяців, допомогли їй зібрати речі і переїхати в інше місто, щоб почати нове життя, щоб забути, щоб вижити.