Глава 1

Ранковий Київ ще тільки прокидався, коли Ірина, керівник відділу маркетингу у великій міжнародній компанії, вже сиділа за своїм ноутбуком. Вікна її просторої квартири на Подолі виходили на старовинні вулиці, залиті першими променями червневого сонця. Десять років. Ціле десятиліття минуло з того дня, як її світ розлетівся на друзки, і вона з попелу відбудувала його, цегла за цеглою, власними руками. Жодних компромісів, жодних поблажок. Лише титанічна праця, що дозволила їй крок за кроком піднятися кар'єрними сходами. Вона була діловою, відповідальною, успішною – саме такою, якою завжди хотіла бути, незважаючи ні на що.

Телефонна вібрація на столі обірвала її думки. На екрані висвітилося ім'я Тані. Ірина посміхнулася. Таня, її вірна рятівниця і найближча подруга, була однією з небагатьох, хто знав про шрам на її зап'ясті – татуювання, що приховувало спогади про той день.

— Привіт, соня! Ти вже на зв'язку? — веселий голос Тані пролунав у слухавці.

— Привіт, Тань. Майже. Допиваю каву, і через десять хвилин виїжджаю. А ти чого така рання?

— Олю вже підхопила, ми до тебе заскочимо на пвій хвилини. Просто побажати удачі, — Таня зробила паузу, її голос став серйознішим. — Ну, ти ж пам'ятаєш, що сьогодні День Х? Наш новий гендиректор. Усі вже гудуть, як бджоли.

Ірина зітхнула. Останній місяць у їхній компанії панувала напружена атмосфера. Чутки про зміну власника, про можливе злиття, про нове керівництво ширяться коридорами, як вірус. Вона намагалася ігнорувати цей галас, зосереджуючись на своїх обов'язках, але було важко.

— Звісно, пам'ятаю. І якщо чесно, мене ці всі перетрубації вже дістали, — Ірина намагалася, щоб її голос звучав байдуже. — Сподіваюся, цей новий бос не виявиться черговим самодуром. Я не маю часу на ігри.

— Ну, він точно не самодур. Принаймні, так кажуть, — загадково промовила Таня. — Кажуть, молодий, амбітний, і всього добився сам. Справжній бізнес-геній. Його сьогодні представлятимуть на загальних зборах, ти ж будеш?

— Звісно. Куди я подінуся, — Ірина подивилася на годинник. Часу залишалося обмаль. — Добре, дівчата, чекаю вас. Тільки швидко, у мене обмаль часу.

Через п'ять хвилин у її двері постукали. На порозі стояли Таня та Оля, обидві вже при повному параді, готові до робочого дня.

— Ну що, наша ділова леді, готова до змін? — усміхнулася Оля, обіймаючи Ірину.

— Як ніколи, — відповіла Ірина, хоча в голосі прослизнула легка іронія. Вона звикла, що життя постійно підкидає їй виклики.

Подруги ще обмінялися кількома фразами, побажали Ірині продуктивного дня, і вже за мить вона вийшла з квартири. Спустившись на ліфті, Ірина сіла за кермо свого авто. Завела двигун і плавно виїхала на вулицю, поринувши у ранковий трафік Києва. Успіх, якого вона досягла, був її щитом. Вона була готова до будь-яких викликів, які принесе новий керівник. Вона була готова до всього. Крім того, що чекало на неї у конференц-залі.

Дорогою на роботу Ірина намагалася прогнати легку тривогу, що з'явилася після розмови з Танею. Вона завжди була втіленням самовладання, а роки роботи в корпоративному світі лише загартували цю рису. Перебудови в компанії, нові обличчя в керівництві — це були звичні реалії великого бізнесу. Її відділ працював бездоганно, показники зростали, і вона була впевнена у своїй цінності як фахівця. Цей спокій був її надійною фортецею, збудованою на руїнах минулого. Вона вже не була тією наївною студенткою, що поринала у кохання з головою, довіряючи кожному слову. Тепер її серце, захищене товстими мурами, рідко коли дозволяло собі згадувати ті дні. Навіть шрам на зап'ясті, перетворений на химерне татуювання, здавався далеким, чужим спогадом.

Парковка біля офісного центру, що височів над Дніпром, вже була заповнена. Ірина припаркувала свій автомобіль на звичному місці й рушила до входу. Скло та бетон відображали ранкове сонце, створюючи ілюзію стабільності та незмінності. Втім, всередині будівлі панувала інша атмосфера. Коридорами сновигали колеги з виразною метушнею на обличчях. Шепіт про нового власника та радикальні зміни висів у повітрі.

Ірина увійшла до свого кабінету, кинула сумочку на стілець і увімкнула комп'ютер. Робочий день почався, як завжди, з перевірки пошти та планування. Однак спокій тривав недовго. За кілька хвилин у двері зазирнула її асистентка.

— Ірино, нагадую, через п'ятнадцять хвилин загальні збори. Уже всі збираються у великій конференц-залі.

— Дякую, Настю, — кивнула Ірина. Вона поправила діловий костюм, ще раз перевірила ідеально зібране волосся. Її образ – це втілення професіоналізму та бездоганності. Жодної зайвої емоції, жодної слабкості. Ця маска була частиною її повсякденного життя, її захистом від світу.

Велика конференц-зала вже була заповнена майже вщерть. Співробітники, від рядових фахівців до керівників відділів, сиділи, напружено очікуючи. Ірина зайняла своє місце в першому ряду, поруч із Олею та Танею. Оля кивнула їй, ледь помітно посміхнувшись. Таня міцно стиснула її руку, ніби бажаючи передати свою підтримку. Ірина відповіла на стиск, відчуваючи звичну опору. Вона окинула поглядом зал, помічаючи знайомі обличчя, серед яких були і ті, хто працював у компанії ще з її перших днів.

На трибуну вийшов Олег Григорович, нинішній генеральний директор, похилий чоловік з добрими очима та сивим волоссям. Він виглядав дещо втомленим, але гідним.

— Шановні колеги, — почав він, і його голос рознісся залою. — Як ви всі знаєте, останнім часом наша компанія переживала значні зміни. Ми досягли нового етапу розвитку, і настала пора передати кермо тим, хто зможе вести нас далі. Я хочу подякувати кожному з вас за роки плідної праці, за ваш внесок у наш спільний успіх. Для мене було честю працювати з вами.