Розділ 23

Ця тиша починала мене дратувати. Тобто, скоріше наша мовчанка. Адже стук посуди і цокання годинника зводили на нуль повну тишу.

Я сиділа на кухні за маленьким столиком, спостерігаючи, як мама робила чай. Вона все ходила з одного місця в інше, а потім знову назад наче так і потрібно було. До того ж, гіпс на її нозі ще більше сповільнював всі дії. Та мою пропозицію про допомогу, мати відклонила навіть не розглядаючи такий варіант. Тому я просто сиділа, намагаючись не звертати уваги на її хвилювання. Адже було очевидно, що вона тягнула час. Тому, що можливо, я і пила в більшості випадків каву, точно знала, що чай так довго не роблять. Цікаво, що вона вдіє, коли чайник закипить і залишиться лише залити воду у чашки ? Повільно буде лити рідину і потім довго вмочувати пакетики, роблячи вигляд, що ті не дуже швидко заварюються ? Це буде жалюгідне видовище. Тому все ж взявши ініціативу у свої руки, заговорила перша, навіть якщо не горіла бажанням це зробити.

- То як ти ? Як нога ? - запитала, не підходячи відразу до основної причини мого візиту.
Я помітила, як все її тіло на секунду завмерло від мого запитання наче вона була здивована тим, що я взагалі заговорила.
- Нормально. Сьогодні ще маю піти до лікарні, на огляд, - відповіла сухо жінка.
Я кивнула, хоча вона й не могла цього бачити, бо стояла спиною до мене.

Мовчанка знову запала між нами. Я почала оглядати все навкруги, наче не бачила кухні до цього ніколи раніше. Було не дуже комфортно і дивно. Адже, ось навпроти мене стояла жінка, яка подарувала мені життя і яка називалась моєю мамою, проте з якою ми не могли і словом перекинутися. У пам'яті зринула Розалі. Вона ж навіть у нашу першу зустріч, одразу почала говорити до мене так ніби знала все життя.

- Ти була тут, чи не так ? Тоді після лікарні. - Мати закинула собі на плече рушник, яким до цього без сенсу витирала стіл та повернулась до мене, нарешті зустрічаючи мій погляд. Хотілось знати чи розізлило її те, що я була вдома, тоді коли вона лежала у лікарні. Проте, обличчя мами не виражало абсолютно нічого : піщана пустеля, через яку годі було, щось побачити.

Трішки посувавшись на своєму місці, я почухала голову і нарешті вимовила, прочистивши до цього горло :
- Так. - Кивнула і відвела погляд на свої руки, на колінах. - Ми сюди заїхали, переночували і повернулись до гуртожитку. Все.
- Ми ? - перепитала вона і я здригнулась.

"От дідько."

Обережно наче у сповільненому режимі, я повернула голову до жінки, яка тепер із цікавістю дивилась на мене, очікуючи відповіді. Я відкрила рот, та одразу ж закрила. Не хотілось згадувати Артеса. Я і так думала про нього весь час. І зараз коли мала намір помиритися із мамою, хотіла, щоб голова була чиста від інших переживань. Я і так вже розповіла батьку про нього. Думаю, на сьогодні роздумів щодо нашої сварки з Артесом на кухні достатньо.
Але погляд мами досі був зосереджений на мені і вивчав кожен мій рух. Я відчула як серце стиснулось від думки, що це перший раз за довгий час, коли вона поцікавилась моїм життям. Тому все ж зітхнувши відповіла :
- Я та Артес.
- Той хлопець із лікарні ?
Я трішки схилила голову набік у запитанні. Не думала, що вона помітила хлопця тоді у палаті.
- Так, - видавила із себе.

Мама кивнула і обережно пройшла до столу, за яким я сиділа. Вона відсунула сусідній стілець і гепнулась на нього, тоді як нога в гіпсі залишилась прямо стирчати збоку. Я на секунду перевела погляд на її травму, і відчула справді жаль щодо цього.
- Він вичитав мене, після того, як ти вибігла із палати, - промовила мама і моя голова рвучко смикнулась до неї.
Не певна, що справді вірно почула ще раз перепитала :
- Вибач, що ?
- Той хлопець. Як ти там казала ? Артес, правильно ? - Я кивнула. - Після того, як ти вибігла із палати, він якусь секунду простояв так і на вході, а потім вичитав мене. Він сказав, що я погана мати і не заслуговую на таку чудову дочку як ти. Сказав, що мені має бути соромно за те, що кинула тебе саму у такий важкий час. За те, що не була матір'ю на, яку ти заслуговуєш. Він кинув ті слова так різко і з такою злістю, що я відчула себе малою дитиною, яка щось розбила і тепер слухала моралі від батьків.

Я заніміла. Шок від того, що хлопець став на мій захист перед моєю мамою, геть вибив мене з колії. Я все намагалась уявити собі ту сцену, де Артес вичитує мою матір, захищаючи мене. І картинки які випливали в уяві, заставили моє серце забитись швидше, а очі в мить стати вологими.

- Він, справді, так сказав ? - запитала тихо, не довіряючи своєму голосу.
- Так, - мовила мати і важко зітхнула. - І, що найголовніше він мав рацію. Мав рацію у всьому, що сказав.

Якщо я думала, що моє серце не може то пришвидшено битись, то завмерти за секунду - помилялась. Адже, почувши слова мами я завмерла, затримуючи повітря. Здавалось, якщо почну знову дихати, то звук від наповнення легень, перекриє слова, які тепер застигли у голові. Зовсім повільно, я повернула голову до матері повалена почутим. Не знаю, що хотілося зробити : заплакати, закричати, втомлено впасти на стіл. Просто, я була дуже здивована ось так неочікувано почути її признання в тому, що вона справді облажалась. Адже тільки нашої минулої зустрічі, мати стверджувала, що це я її покинула, а не навпаки.

- Що ? - запитала, не знаходячи у собі іншої відповіді.
- Мені шкода, Ренато. Мені так шкода. Пробач. - Мати потягнулась до мене, та я відсунулась не маючи великого бажання, щоб вона торкалась мене.

Так, я приїхала сюди, щоб помиритись із нею та це не означало, що тільки після її коротких вибачень і болісного виразу обличчя я одразу ж пробачу їй всі ті роки, коли вона покинула мене. Маленька дівчинка у мені, яка досі оплакувала втрату мами у такому юному віці, не хотіла так просто їй пробачити. Спершу, мати мала повністю осягнути велич проблеми. Адже, мені тоді було важко. І її не було поряд.

- Чому ти це зробила ? Чому віддалилась від мене ? - запитала, розгублено метаючи очима то в один бік, то в другий. - Чому покинула коли так була мені потрібна ?
- Ренато, я...- вона забарилась із відповіддю, що заставило мене рвучко підняти погляд на неї.
- Чесно, я навіть не уявляю, яке пояснення треба мати для того, щоб пояснити чому протягом десяти років рідна мати не цікавилась зовсім твоїм життям, - кинула можливо трішки занадто грубо, та це якось зовсім не хвилювало.

Я не погана людина. Тобто не вважаю себе поганою. Та мені хотілось завдати матері такого ж болю, якого завдала й вона мені.

- Ти права. - Вона винувато опустила голову, і почала сіпати краї рушника у себе на плечі. - Я не мала віддалятися від тебе і залишати саму на потуру долі. Я винувата, знаю. І мені дуже прикро, що в той момент, я так поринула у власне горе, що навіть не подумала про те, як боляче буде тобі.
- Він був і моїм батьком, - прошепотіла тихо, вже не відчуваючи злості, а лише втому від всього цього.
- Так, - кивнула мати і поглянула на мене. У кутиках її очах почали збиратися сльози, що і я відчула, як власне серце стиснулося.

Я важко зітхнула і оглянулась навкруги. Ми сиділи у квартирі, яку колись я впевнено називала домом. У квартирі, в якій я, мама і тато були щасливими. А тепер все змінилося. Батько помер, я поїхала, а мати залишилась тут сама. До того ж, на кухні по якій зазвичай витав запах булочок і сміх, тепер сиділи ми з матір'ю стараючись виправити те, що думаю давило на нас обох. Батько був би сердитий, як би побачив, як його дві найулюбленіші жінки сваряться між собою.

- Я сумую за ним, - сказала, хоча зовсім не мала на думці промовляти це вголос.
- Я також, - тихо прошепотіла мати.

Я знов поглянула на неї, таку нещасну із тим гіпсом на нозі і винуватим виразом обличчя. Навіть стало шкода її. Вона більше не була схожа на ту маму, яка в дитинстві вкладала мене спати і називала сонечком. Здавалось, що на неї опустилась, якась темна тінь, яка робила її вигляд більш похмурим і сумним. Я важко зітхнула. Не знала, що казати далі. Проте, коли мій погляд зачепився за вікно, через яке можна було бачити край балкона слова самі появились у думках.

- Я всі роки винила тебе і не розуміла, чому ти мене тоді покинула. Я не розуміла того, як можна на стільки тужити за людиною, щоб забути свою дочку. Не розуміла величі твоєї втрати і рішення віддалитись від мене.
- Я не вирішувала цього, Ренато. Я навіть не помітила, як стала зовсім чужою для тебе. Я б ніколи на чистий розум не прийняла такого рішення, як покинути тебе, - перебила мене мати і я поглянула на неї.

Ставало все дедалі важче продовжувати цю розмову. Та, якщо я хотіла вже нарешті змінити щось у своєму житті, то повинна була триматися та ігнорувати потяг до втечі.

"Я більше не втікаю", - нагадала сама собі, перед тим, як продовжити далі говорити.

- Знаєш, можна ще довго сперечатися на цю тему, як можна не помітити того, що віддалилась від рідної дитини та зараз не про це. - Я похитала головою і постаралась згадати думку, яку хотіла висловити до цього. Думку, яка хоч і заставляла мене важко зітхати від її нелогічності, та думку, яку думаю слід було висловити.
- Я розумію, - вимовила на секунду відводячи погляд.
- Що ? - запитала мати і я важко зітхнула.
- Твій біль, - відповіла знову звертаючи до неї свій погляд і зустрічаючи її. Я бачила нерозуміння на обличчі матері, тому пояснила : - Я думала, що нам однаково боляче. Адже ми обоє втратили дорогу нам людину. Та тепер я розумію, що тобі було важче. Тільки у цьому сенсі. Важче потім було мені, адже залишилась сама.
- Я не розумію..., - прошепотіла жінка, хитаючи головою.

Я знову важко зітхнула, намагаючись не плакати. Та в пошуках сили поглянула знову за вікно, у якому виднівся балкон. Коротка усмішка появилась у мене на обличчі, коли у пам'яті ожив поцілунок. Мій перший поцілунок. З Артесом. На тому балконі. При згадці про хлопця серце защемило, але все ж я відчула і приплив сил. Я повинна була це зробити не тільки заради себе. А й заради Артеса. Повинна була довести йому, що можу почати нове життя, залишивши минуле позаду, як це зробив він.

Тому більше не відчуваючи хвилювання, я повернулась до мами і поглянула їй просто в очі.
- Я втратила декого, хто став для мене дуже важливим. Якщо чесно, як би не він, я б не сиділа тут зараз, - промовила, гірко усміхнувшись.
- Артес ? - тихо запитала мати і я кивнула.
- І тільки втративши когось хто важив для мене певно стільки ж, як і батько для тебе я зрозуміла, на скільки боляче було тобі. - Я важко видихнула. - Знаю, це не одне й те саме. Проте...не знаю. Батько, він був дорогим для мене. Але якщо задуматись, ти знала його більше. Ви ж ще зі школи були разом. Ти знала його ледь не все життя і потім проводила із ним кожен день. І тут бац - і він помирає. Я ж знала його менше. І хоча це досить тупувато, та я все ж вважаю, що проміжок часу того на скільки довго ми знали його багато чого вирішує. І коли я втратила Артеса, який останнім часом був завжди поряд, я зрозуміла, як це важко. Як важко втрачати саме кохану людину.

Мені не вірилось, що я це сказала. Не вірилось, що призналась мамі у тому, що розумію її. І не вірилось в те, що призналась сама собі, що люблю Артеса. Проте, не можу не сказати, що відчуття того, що нарешті прийняла цей факт не подарувало полегшення.
Аж у голові, якось прояснилось.
З опущеною головою, я легенько посміхнулась.

"Я люблю Артеса."

Треба було звикнутись із цією думкою. Та коли я знову відновила зоровий контакт із мамою, то всі думки повилітали із голови. Тоді коли вся моя увага зосередилась на сльозах, які текли градом по обличчю матері. Вона кинулась стрімко до мене і обняла за плечі, міцно стискаючи.

- Ренато, мені так шкода. Скажи, що я повинна зробити, щоб ти мені пробачила ? Я все зроблю. Пробач, пробач, мені сонечко. - І я завмерла. Таке просте звертання, та стільки спогадів ожило при цьому. Мама плакала у мене на плечі, а я заніміла. Проте, вже в наступну хвилину також розридалась, притискаючись ще більше до мами.

Ми обоє рюмсали, міцно обнявшись. Ми оплакували нашу втрату батька і коханого чоловіка. Ми оплакували всі ті роки, що роз'єднали нас. І ми оплакували образу, яку тримали одна на одну, за те, що покинули також одна одну. Мати була винна. Але і моя провина була у цьому. Варто було швидше посадити її от так за стіл і поговорити. Можливо, тоді б ми не втратили стільки років.

Схлипування матері припинились і вона трішки відсунулась від мене. Вона взяла мене за руку і поглянувши на мене, витерла іншою рукою сльози, які досі котились по моїх щоках.

- Я хотіла, щоб ти так зробила тоді, - прошепотіла тихо, стараючись зробити так, щоб голос не зірвався.
- Знаю, і мені дуже соромно, що я так не вчинила. І, Ренато, ...
- Що ?
- Пробач мені за ті слова, що я тобі сказала тоді у лікарні. Насправді я була дуже рада тебе бачити. Насправді ти була єдиною людиною, яку я тоді найбільше бажала побачити. Мені дуже прикро і соромно за мою поведінку. І я надіюсь, що колись ти зможеш мені пробачити. Та не сподіваюсь, що зробиш це швидко.
- Все нормально. Думаю ми тоді обоє були трішки на емоціях, - промовила я, втягуючи соплі у ніс.
- Так, проте...Ренато, я...Те, що ти сказала тоді про міст і.., - вона заїкнулась на слові і я важко зітхнула. - Чому ти не розповіла мені про це раніше ? Я знаю, що була ще тою дурепою і жахливою матір'ю, та в ті моменти коли ми інколи розмовляли через телефон, як ти була в університеті ти могла мені розповісти.
Я кивнула.
- Знаю, - відповіла і додала : - але я просто не бачила сенсу розповідати. Стосунки у нас досі були напружені, і я не думала, що якщо я розповів, то це щось змінить.
- Але це змінило. І хоча, мені хочеться гепнути себе, що все дійшло так далеко і ти ж могла померти, - вона провела рукою по моїй і я побачила справді страх та хвилювання у її очах, - та саме це заставило мене задуматись, яка я жахлива мати.
- Ти була хорошою, до смерті батька, - слова самі злетіти із язика, не встигла я його прикусити.
- Я обіцяю, що виправлюсь. Ренато я, - вона міцніше взяла тепер обома руками мене і поглянула глибоко в очі, - обіцяю, що більше тебе не покину. Ніколи. Пробач мені.

Я зітхнула. Після нашої розмови злість і образа на маму вже трішки спали, проте чи могла я їй пробачити ? Занадто довго, це все тиснуло на мене і не відпускало. Занадто довго, між нами бушувала буря. І я б хотіла їй пробачити. Можливо, колись я це і зроблю. Та зараз, для мене було важливо, щоб мати довела, що справді хоче бути частиною мого майбутнього і те, що її слова про те, що вона мене більше не покине - справжні. Тому взявши волю в кулак, я промовила :

- Я не впевнена, що можу вже зараз тобі все пробачити. - Мати з розумінням кивнула і я відчула полегшення від того, що вона мене розуміла. - Але я б хотіла, щоб ти була зі мною у моєму подальшому житті.
- Я також цього б хотіла, Ренато.

Тільки зараз, я зрозуміла, що вона вже який раз називає мене моїм повним ім'ям. Та чомусь це більше не викликало такої огиди, як до цього. Хоча "Рена" мені завжди буде подобатись більше.

Я трішки посувалась на стільці і промовила :
- У мене скоро має бути виставка моїх картин. Я б хотіла, щоб ти прийшла.

Мати здивовано відкрила рота, але усміхнулась і голосно викрикнула :

- У тебе буде виставка твоїх картин ? Так, я обов'язково прийду. Дякую за запрошення. Вау, ти молодець!

Я усміхнулась мимоволі, коли її ентузіазм передався і мені. Я так хотіла поділитись із нею цією новиною, і тепер відчула полегшення, що змогла це зробити. Та ще й не отримала слів, як у свою пору Мартин, що на кшталт із мене нічого не вийде. Та думаю, навіть як би мати хотіла це сказати, то не посміла б. Не після того, як і так робила все наперекір тому, як повинні робити всі матері.

- Чайник закипів, - промовила я до мами, яка до цього просто дивилась на мене із сумом в очах, та посмішкою на обличчі.
- О, так. - Вона обережно піднялась із-за столу встаючи на пошкоджену ногу.
Я також піднялась зі свого місця.
- Давай краще я.
І цього разу, вона лише кивнула і знову всілась на стілець.

Я пройшла до плити і забираючи чайник усміхнулась про себе. І поки заливала чай, то подумала що, це стало таким собі знаком, що тепер я можу покластись на неї, а вона на мене.

- Рено, - покликала мене мати із-за спини і я не відриваючись від заливання чайних пакетиків запитала :
- Що ?
- Просто хотіла, щоб ти знала, що твоєї провини немає у тому, що я тебе так покинула. Ти не зробила нічого такого, щоб заслужити на це, чуєш? Вся провина лежить тільки на мені.

Рука із чайником завмерла у повітрі і я заплющила очі, щоб знову не розплакатися. Адже, думаю, саме це я хотіла почути. Щоб хтось сказав, що проблема не у мені. Що це не я вина в тому, що мене кидають, а люди, які самі обирають так вчинити. Я хотіла знати, що це не я зламана. І тепер почувши підтвердження того, що не у мені проблема, я гірко усміхнулась.

- Добре, - промовила тихо на слова матері і взяла дві чашки, повертаючись із ними за стіл.