Розділ 21

- Що ти тут робиш, Артес ? Я думав ти працюєш, - запитав Філіп, який також був здивований появою хлопця.

"Так, що ти тут робиш?" - хотілось також викрикнути у паніці.

- Ми закінчили швидше, а ніж я думав, - просто відповів хлопець, кладучи уже собі на тарілку картопляне пюре. - А тітка Розалі так багато говорила про сьогоднішню вечерю, що я не зміг не прийти. Проте, - Його погляд зупинився на секунду на мені перед тим, як переміститися на жінку, - я не знав, що у вас будуть такі гості.

Те, як Артес вимов це останнє речення, заставило мене опустити голову. Він був не радий мені. І знання цього давило на мене важкою цеглиною, залишаючи синяки. Від хлопця, який був такий люб'язний і милий зі мною, залишилась тільки обгортка. І тепер зі мною була більш похмура версія Артеса, яка була холодною стосовно мене.

"А що ти очікувала власне?"

Мені було якось незручно. Проте, якщо ще хвилину тому, ця ніяковість із моєї сторони була через Розалі, то тепер цьому винуватий став хлопець. Живіт вже не бурчав, а їжа на столі не здавалась більше такою привабливою. Я погодилась на цю вечерю тільки заради Філіпа. Але, здається, зараз і сам чоловік був розгублений. Він кидав дивні погляди на мене і Артеса, наче міг прочитати все, що сталось між нами. Або ж навпаки не розумів, що відбувається з нами обома, та хотів як найшвидше дізнатись. Що ж у цьому ми були схожі - я також нічого не розуміла. Незручна тиша, яка повисла у повітрі, різала по шкірі наче лезо. На щастя, мила Розалі втрутилась нарешті розганяючи напруження. Я думала, що жінка звернеться до мене. Та, на щастя, вона заговорила перед собою, звертаючись до Артеса.

- То коли приблизно планується відкриття твого салону ? - запитала жінка.

Я навіть не думала нічого говорити або взагалі якось звертатись до хлопця впродовж цієї вечері. Просто пережити і сподіватись, що все пройде добре. Але питання Розалі стало наче червоною ганчіркою на яку мій рот сам одразу ж відреагував.

- Ти відкриваєш свій салон ? - випалила я, хоча скоріше це проговорили самі лиш вуста, бо не думаю, що мозок зрозумів і встиг обробити цю дію.

Погляд Артеса одразу ж впав на мене. Його очі із дивною уважністю оглянули моє обличчя. Він пережував їжу і лише тоді коротко кивнув, даючи відповідь. Я швидко закліпала очима проганяючи різке здивування. Мені хотілось викрикнути багато слів привітання і висловити на скільки я рада за нього. Адже, справді була щаслива за хлопця. Я хотіла...не знаю. Мої очі на мить метнулись до його вуст, які не були розтягнуті у звичній посмішці. Я хотіла відчути їх знову на своїх. Я хотіла не бути так далеко від Артеса, навіть якщо він сидів одразу ж навпроти.
Сум і якась дивна ностальгія по часах коли Артес зі мною нормально розмовляв захлиснули мене.

- Це дуже круто. Вітаю, - промовила вже тихіше, опускаючи погляд на свої руки.

Я відчула його погляд на собі, а потім його голос знову прозвучав зігріваючи все моє тіло.
- Дякую. Та мене чекає ще багато роботи. То ж не думаю, що відкриття салону буде дуже швидко. За те, навіть вже є люди які просяться на роботу тату-майстрами.

Я повільно підняла голову, здивована тим на скільки багато слів хлопець сказав мені. Можливо, ще не все було так погано ? Проте, як тільки мій погляд був навпроти нього, я зрозуміла, що Артес звертався до Розалі. Тихе зітхання з відчуттям розчарування виринуло із мене. Я відчула легкий доторк зі сторони до моєї руки і повернулась до жінки, яка сиділа поруч.

- Пригощайся, Рено. Чому ти нічого не береш ? - запитала вона
- Ох, так, - видихнула я і натягнуто посміхнулась. - Звичайно, дякую.

І хоча я не була голодна, все ж потягнулась до простого салату, який стояв найближче. Намагаючись нічого не зачепити знову, а особливо свічки, які стояли дуже близько до мене, взяла тарілку в руку. Весь той час, поки я накидала салат на тарілку, то відчувала важкий погляд на собі, який точно належав Артесу. Проте, не наважилась поглянути на нього, навіть якщо очі магнітом тягнуло це зробити.

****
Добре, признаюсь у тому, що вечеря проходила не так вже й погано. Проте, це тільки завдяки Розалі і частково Філіпу, які ставили питання і підтримували розмову. Жінка здається вирішила дізнатись про мене все, до найменших дрібниць, таких як який мій улюблений колір і скільки разів на день я їм. Але знаєте, було вже краще відповідати на такі запитання, а ніж вічно поглядати на годинник, чекаючи пізньої години, коли зможу встати і піти. До того ж, зважаючи на те, як повільно чомусь саме сьогодні рухалась стрілка це справді було б жалюгідно. Я і так відчувала себе поганою людиною, адже тільки і думала про втечу, коли Розалі була така рада мене бачити. Саме тому, після її запитання про мою сусідку і подругу Ембер, я відмовилась від відстежування години і зосередилась на жінці.

- Її звати Ембер, - промовила я до Розалі і цього разу щиро усміхнулась. - Дружимо ще із дитинства. Ми з одного містечка, так що думаю це не дуже дивно. Хоча у школи ходили різні. Вона у приватну, а я державну. Ембер, вона..., - я зупинилась підбираючи слова. - Вона не просто мені подруга. Ми із нею...

Розалі трішки нахилила голову чекаючи від мене відповідь. А мені ж було важко підібрати відповідне слово, яке б описало ту довіру і дружбу між нами.

- Ми із нею як сестри, - промовила, знайшовши більш-менш відповідне слово. Та зі мною прозвучав й інший голос.
- Вони із нею як сестри, - одночасно за мною повторив Артес.

Я рвучко повернулась до нього, і зловила його погляд на собі. Його темні очі дивились на мене спокійно, наче вивчаючи мою реакцію. І в той момент, мене роздратувало те, що хлопець міг так добре мене читати. Тоді коли я тільки могла дивитись у його очі та бачити у них пустоту і немов невидимі ґрати, за якими якраз і ховались всі почуття хлопця. Ґрати, які були для мене закриті. Щелепа Артеса міцно стиснулась і він опустив руки на коліна, якими до цього підпирав голову. Швидко закліпавши він перевів свій погляд на Філіпа, а потім і на Розалі. На його обличчі заграла легенька посмішка, і заплющивши очі хлопець втягнув у себе повітря.

- М-м-м, - протягнув він, - а що це так смачно пахне?

Я спантеличено прокліпала декілька разів, і лише тоді усвідомила слова Артеса. І справді, запах у їдальні стояв такий чудовий, що між живіт знову дав про себе знати. Пахло так солодко : ваніллю і яблуком.

- О, це мій яблучний пиріг, - усміхнулась Розалі поруч і почала підійматись зі свого місця. - Піду принесу.
- Не треба, - перебив її швидко Артес і зупинив рукою, тоді коли сам піднявся зі свого стільця. - Я принесу.

Розалі трішки розгублено поглянула на хлопця, проте не стала перечити. Вона сіла на своє місце і кивнула погоджуючись. Артес обійшов стіл і зник за дверима, залишаючи мене просто дивитись йому у слід.

Це була моя можливість із ним поговорити на одиниці. Цілу вечерю, розум подавав сигнали того, що потрібно це зробити. І хоча я вперто ігнорувала його шепотіння, хоча ні - радше крик, розуміла, що нам справді не завадило б прояснити ситуацію. Щоб нарешті я могла зрозуміти, що відбувалось між нами і що це мало означати. Тому взявши себе в руки піднялась зі всього місця і посміхнулась до Розалі і Філіпа, які одночасно подивились на мене.

- Піду допоможу йому, - просто промовила я і поспішила з їдальні. Хоча я й не знала де знаходилась кухня, ішла на цукровий запах і за мить опинилось перед широким входом на велику кухню, звідки і йшли ті прекрасні нотки ванілі та яблука. Увійшовши трішки далі, побачила Артеса, який нахилився до духовки і витягнув яблучний пиріг у формі із якого здіймалась пара. Проте, коли хлопець повернувся і побачив мене у проході, завмер замість того, щоб покласти форму на стіл.

- Привіт, - тихо промовила я, так наче до цього ми не сиділи вже майже півтори години за одним столом.
Хлопець якусь секунду мовчав, прикувавши мене до місця своїм поглядом. Проте, потім поклав форму із пирогом на стіл і відповів :
- Привіт.

Поки Артес не дивився на мене я вдихнула і видихнула повітря, збираючи всі сили і сміливість. Ніколи не любила серйозні розмови, проте саме вони могли вирішити багато проблем і питань. Але я навіть не знала з чого почати. Що запитати і як сформулювати власне те саме питання, щоб змогти перенести сенс того, що мене тривожило. Артес взагалі уваги на мене не звертав, витягуючи пиріг із форми. Він точно не горів бажанням говорити зі мною, а я ж сама ніяк не могла розпочати розмову. Тому все, що могла зробити це лише ближче підійти і скріпивши руки за спиною, спостерігати за діями хлопця. Проте, вартувало мені наблизитись і трішки нахилитися, як Артес роздратовано видихнула повітря і повернувся до мене.

- Що ти тут робиш, Рено ? - запитав він і я поглянула на нього, коли ж його власні очі дивились кудись вище мене.
Я розгублено роззирнулась і легко знизивши плечима відповіла :
- Мене Філіп запросив на вечерю.
- Ні. - Похитав головою Артес. - Що ти робиш тут, на кухні ?
Я трішки покачалась із п'ят на пальці, і невпевнено посміхнувшись відповіла :
- Я, - почала намагаючись зловити погляд хлопця, - хотіла з тобою поговорити.

І саме це заставило Артеса нарешті поглянути на мене, але й також важко зітхнути. Його обличчя досі не виражало якихось чітких емоцій, що починало тільки дратувати. Я хотіла розуміти, що у нього на думці. Але бачила лише щільну маску. Мені не подобалось, що тепер хлопець такий закритий у спілкуванні зі мною.

- Хіба нам є про що говорити ? - запитав Артес після секундної мовчанки. Він знову взявся за пиріг, ігноруючи мою присутність.
- Я...- А, що було відповісти на це ? Тобто значить він ніяких непорозуміннь не бачив між нами ? Але ж вони були. - Я просто не бачила тебе цілий тиждень. І я подумала...

"І від кого мені дісталась ця невпевненість?", - простогнала у думках.

- Що ти подумала ? - запитав Артес знову вертаючись до мене. Хлопець сперся об стіл, так що тепер принаймні не треба було задирати голову, щоб зловити його погляд. Та утримувати із ним зоровий контакт, коли проговорили наступне, виявилось важко :
- Подумала, що ти ігноруєш мене.
- Чому б я це робив ? - запитав він, так спокійно наче моє питання і справді не мало жодного сенсу.
- Не знаю. - Знизила плечима. - Я просто думала, що ти...м-м-м, що ти
- Що я, що ?

Мені захотілось, щоб зараз він знову ігнорував мою присутність як це робив раніше і не дивився так пильно в очі. Проте, поглянувши у ті темні озера, я нарешті побачила хоча б якусь емоцію. Це було чи то роздратування, чи то втома. Важко розібрати, коли насправді думаєш лише про те, як зупинити ритм серця, який біля хлопця завжди ставав швидшим заставляючи відчувати життя.

- Я думала, що образила тебе, - тихо відповіла не відводячи погляду.
- Чим ти могла мене образити, Рено ?

Він справді не розумів чи знущався ? А, можливо, він справді не образився і я всього лиш вигадала сум і злість тоді ? Чомусь сором накрив мене із головою, і я пошкодувала, що почала цю розмову. Не варто було. Здається, все нормально. Можливо, Артес просто був зайнятий у своєму салоні тому я його й не бачила. До того ж я йому ніхто, щоб зараз виставляти якісь претензії щодо того, чому він не приходив. Він і не повинен був.

- І справді..., - кивнула я. Опустивши голову замахала руками, відступаючи. - Знаєш, забудь. Це не важливо.

І не чекаючи, що Артес щось відповість швидко повернулась, щоб повернутись до їдальні. Хотілось вдарити себе по голові, щоб поставити мозок назад на його місце. Але від удару себе по чолі, мене зупинив різкий голос Артеса :
- Ну так втікай, Рено. Ти ж це вмієш. Це ж набагато легше, а ніж поговорити і розібратися.

Я завмерла. Серйозно. Як тільки слова виринули із нього, то повисли над мною темною хмарою. Усе в мені зупинилось. Я навіть повітря на секунду затримала. Мені не причулось ? Чому він це сказав ? Міцно стиснувши долоні у кулаки, я на самих п'ятах повернулась обличчям до нього і зустріла погляд темних очей Артеса. Хлопець випростався у весь ріст. Він і так був високий, а тепер коли ще й на його обличчі чітко виднілась злість, то взагалі здавався Кінг-Конгом.

- Що ? - запитала ледь чутно, відчуваючи чомусь сльози на очах.
Він роздратовано зітхнув та все ж відповів :
- А хіба ти не це постійно робиш ? Втікаєш, замість того, щоб боротись.
- Про, що ти взагалі говориш ? - Здається, тепер мій мозок взагалі відключився, а на його зміну прийшло відчуття образи.
- Та про все, Рено. - Артес розвів руками, підвищуючи трішки голос. - Про ту зустріч, коли ти дізналась, що я племінник дядька Філіпа, про наш поцілунок. Та навіть про твою мати.

Від останніх його слів по шкірі пробіг мороз, і я поглянула на нього із під вій, відчуваючи як тепер і до мене починає підходити злість.

- Мою маму сюди не втягуй, - злісно прошепотіла крізь міцно стиснуті зуби.
- Ти постійно втікаєш, Рено, - знову правив своє хлопець. - Що ти хотіла сказати перед тим, як піджавши хвоста, кинулась тікати із кухні ?

Я похитала головою, та зовсім не відчуваючи, що роблю це. Голова була наче у тумані. Його слова були як маленькі леза, які боляче били по шкірі. Мені хотілося, щоб він мовчав. Просто не говорив всього цього.

- Чому ти мовчиш, Рено ? - запитав він. Я згадала, як хлопець вже питав схоже, коли ми сиділи на балконі і він знайшов малюнок, який я почала малювати після нашої прогулянки. Тоді все закінчилось поцілунком. Поцілунком, який назавжди закарбувався у мої пам'яті, навіть якщо я вважала, що він був помилкою.

- Я не...,- похитала головою і опустила її, відчуваючи брак слів.
- Ти думала, що образила мене, бо сказала забути про той поцілунок чи не так ? - Голос Артеса прозвучав занадто близько, що заставило мене підвести голову і зустрітись із його грудьми просто навпроти мене. Повільно піднявши на нього очі я відповіла :
- Це вже не має значення...я зрозуміла, що тобі байдуже.
- Ні, - ледь не викрикнув хлопець і я трішки похитнулась. Його очі злісно впились у мої і бігали по обличчю шукаючи натяк на те, що я жартую. - Мені не байдуже.
Я відкрила рота, щоб запитати, що це має означати, проте заїкнулась і не змогла сформулювати речення.
- Але ж ти був не проти. Ти ж сам погодився зі мною, - промовила хитаючи головою вже геть розгублена всім тим, що відбувається.
- Я так сказав, бо це те, що ти хотіла почути, - крізь зуби видавив Артес і я завмерла.

Його очі продовжували дивитися на мене, проте тепер він швидко кліпав наче щось різало зіниці. А я...а я не могла витримати його погляд. У голові кружляло сотні запитань, та жодне із них не зіскакувало з язика.

- Ти б дізналась про це, - промовив Артес вже тихішим голосом, - як би не спішила так втекти, Рено.

Те як він вимов моє ім'я, заставило мене на секунду відірватися від його обличчя і поглянути на стелю заганяючи сльози назад. Я не хотіла плакати. Проте, його слова ранили і я не могла бачити, як знову принесла біль у його життя. Адже і так вже постійно це робила. Замість принести щось добре у життя такої чудової людини, як він, я тільки занурювала його у власну трагедію, біль і сум. А він цього не заслуговував. Взявши більш-менш себе у руки, я знову поглянула на хлопця. Проте, слова ж то не були знайдені і так. Я не знала, що відповісти йому. Але мені і не знадобилось, бо Артес продовжив. Тепер його голос зривався, а у очах були помітні сльози. І це тільки більше било по серцю. Я не заслуговувала цього. Він не заслуговував цього.


- Ти на стільки боялась мене у своєму житті ? Це на стільки погано було поцілуватись зі мною ? - запитав він.

Я болісно стиснула зуби, напружуючи всю щелепу аж до хрускоту. Варто було хвилюватись за те, що Філіп і Розалі могли нас чути, проте це останнє що зараз хвилювало. Очі Артеса - от що не давало покою. У них було стільки болю і образи, що мені захотілось саму себе вдарити за це. Та все, що змогла зробити це зриваючим голосом промовити :
- Ні, Артес. Річ не у тобі. Я...
- Так-так. Річ не у тобі, Артес. Річ у мені. Ти хороший хлопець, але давай до побачення, - перекривив мене хлопець.
- Припини, - прошепотіла я, смикнувши ногою.

Все було не так, як він думав. Хлопець вважав, що я боялась саме його. Що саме у ньому проблема. Проте, так було зі всіма. Саме тому я не мала нових близьких друзів, окрім Ембер і ніколи не мала стосунків. Мені було важко впускати людей у життя. Розгублення якимось чином повалилось на мене і я закліпала очима від нерозуміння. Я вважала, що все через батька і боязнь втрати знову когось близького. Легше було просто тримати всіх на відстані, а ніж потім терпіти біль від втрати. Проте, тоді на балконі я ж остаточно попрощалась із тим минулим. То в чому була справа ? Чому я не могла впустити Артеса у своє життя ?

- Артес, справа справді не у тобі...,- почала я знову зазирнувши у його очі.
- Я розумію, що можу бути не у твоєму "смаку" або просто не подобатись. Можливо, у тебе були крутіші хлопці і поцілунки. Але варто було просто сказати це, а не втікати.
Я опустила голову.
- Ти перший, - прошепотіла.
- Рено, говори до мене. Я не можу чути, що ти там мимриш собі під ніс.
Я підвела голову, відчуваючи сльози, які вже справді пекли очі.
- Ти перший. Перший із ким я цілувалась. Перший кого я підпустила на стільки близько, щоб це зробити.

Артес різко втягнув у себе повітря і відійшовши трішки від мене, прикрив рот рукою. Він швидко закліпав, здається геть у розгублені, що відбувається. Але ж я вже казала, що справа не у ньому і не в інших хлопцях. Щось не так було зі мною. Але я й сама не знала, що не так. Я хотіла Артеса. Боже, моє серце так бажало його. Та я не могла...не тоді коли відчувала, що щось було не так.

- Знаєш, я нічого не розумію. Мені здається, я перестав тебе розуміти, одразу ж після того, як ти перелякано відскочила від мене того ранку, коли ми прокинулись одне біля одного на балконі.
- Пробач, - все що могла сказати, відчуваючи сором. - Пробач, Артес. Ти...ти не заслуговуєш всього цього. Ти і так натерпівся від життя. Я не хочу завдавати тобі тільки більше болю. Я думаю...
- Не кажи, що думаєш, що хтось інший буде кращий для мене, - промовив злісно він, підходячи так близько, що його груди вдарилась об мої. - Мені ніхто інший не потрібний. Ти мені потрібна, Рено.

Я схлипнула, не вчасно прикривши рот рукою і даючи цьому звуку повиснути між нами. Я захитала головою відчуваючи сльозину, яка скотилася по щоці.
- І я старався заслужити твою довіру. Розумів, що це буде важко. Та я думав, що нас щось поєднує. Думав...- Він важко ковтнув, - що можливо, стану тою людиною, яка допоможе тобі жити далі, залишивши минуле позаду. Але...не вийшло.
- Артес. - Його ім'я злетіло із моїх вуст, як каторга.
- Ні, не варто. Просто...- Він виставив долоню перед собою, відходячи від мене. - Просто нічого не говори. Не треба.
- Артес, будь ласка, - все ж простогнала я, наближаючись до нього знову.
- Ні, Рено, - викрикнув він і зловив мої очі. - Мені це набридло. Знаєш, - почав він, махнувши рукою на мене, - ти надзвичайна. З тобою ніколи не скучно. Ніколи не знаєш чого очікувати. І це незнання затягує. Інтрига того, що буде далі і як ти себе поведеш...стаєш залежним, як від казино. Проте, залежність - це проблема. І закінчується вона завжди болем. Жаль, зрозумів я це тільки зараз. Я не хочу бути залежним, Рено.
- Ні, будь ласка, - прошепотіла я, коли хлопець почав віддалятись від мене прямуючи до виходу із кухні.
- Прощавай, Ренато, - так же тихо відповів Артес і зник за поворотом.
- Ні, - боляче простогнала я крізь сльози, які полились із очей.

Спостерігати за тим, як він йде виявилося занадто боляче. Я відчувала, як серце роз'їдає, повністю позбавляючи мене його. Розум вдирався зі своїми мудрими словами, про те, що все на краще. Але зараз це було повною брехнею. Нічого не було краще. Краще було тільки коли Артес був поруч. А зараз я втратила і його, позбавляючи себе всього доброго у житті.

"Не будь егоїсткою. Це краще для нього. Ти тільки погіршуєш його життя."