Розділ 19

- Ну а ось тут, власне і сама моя студія в якій я творю всі свої картини, - промовив Мартин і відкрив переді мною важкі білі двері.

Чоловік показав мені весь будинок. Як виявилось він знімає його повністю, хоча й не живе тут. Принаймні, постійно. Мартин любив подорожувати тож постійного житла не мав. А цей будинок слугував йому і домівкою, і студією на час поки він у місті. Мені подобалася така ідея : вічно подорожувати, бачити нові речі, надихатися ними і творити - це звучало, як мрія.

Чоловік пройшов у глиб великої кімнати. Сама студія знаходилась на підземному поверсі, майже як у підвалі. У ній було дуже просторо. Вікон я нігде не помітила, хоча в принципі меблів тут майже не було також. Лише один диван посередині студії, стіл трішки дальше і стілець біля мольберта. І хоча комусь цей простір здався б нудним, я аж рота відкрила потрапивши сюди. Тому, що можливо кімната і не мала багато меблів і вікон для свіжого повітря, вона була ідеальною. І ця ідеальність полягала в її розміщенні, усамітненні та у всіх тих олівцях, фарбах, тушах, вугіллі, листках і так далі, які були тут. Намагаючись підтвердити, що це все реальне, ущипнула себе за руку і тихо зойкнувши, посміхнулась.

"Реальне"

- То ви малюєте не тільки у стилі графіки ? - запитала, піднімаючи із підлоги тюбик жовтої фарби.
- Ні. Але вона мені найбільше подобається. Проте, моїм новим роботам потрібні кольори. Тож, так..., - відповів Мартин, розкидаючи руки навкруги, щоб показати всі фарби, що валялись на підлозі та столі.
- А над чим ви зараз працюєте, якщо не секрет ? - запитала я, і надіючись, що чоловік не побачив як мої очі спалахнули диким вогнем цікавості.
- Так, ходи сюди. Я покажу. - Мартин підійшов до великого полотна, яке стояло поруч прикрите білою тканиною. Одним швидким рухом, чоловік стряхнув покривальну тканину. Та впала на підлогу, а моєму погляду відкрилась картина. Особливо, розібрати намальоване не можна було. Адже зрозуміло, що цю роботу тільки почали.
- Це лише легкий ескіз так можна сказати. Взагалі, зараз у мене трішки проблеми із натхненням. Проте, я творю і стараюсь вкласти у цю картину все, що маю.
- Розумію, - відповіла. Хоча насправді, я не точно знала, як це коли натхнення пропадає і тобі важко творити. Здається, у мене завжди були ідеї у голові і щось, що я хотіла зобразити. Та у кожного воно ж по різному.
- Що ж, Рено, взагалі я б хотів про тебе дізнатись більше, - сплеснувши у долоні промовив чоловік поруч.

Я нарешті відірвалась від споглядання майбутнього шедевра і перевела свій погляд на Мартина.
Знизивши плечима відповіла :
- А, що розказувати ? Я навчаюсь на другому курсі спеціальності графічний дизайн...
- Тобі це подобається ? Це те чим би ти хотіла займатись далі ?
- Я..., - важко зітхнувши додала : - ні, не впевнена. Тобто так, мені подобається вчитись на тій спеціальності. Проте, не думаю, що це справді те, чого я хочу.
- Розумію. Я так взагалі закінчив юридичний. Не хочеш присісти ?

Я кивнула і попрямувала до дивана посеред кімнати. Дивно, я думала, що мені буде якось некомфортно або ніяково весь час. Проте, мені тут дуже подобалось. До того ж Мартин був дуже відкритою і милою людиною, що я зрозуміла ще з його виставки. Тому говорити із ним було легко, і розмова не мала якихось ніякових пауз.

- Юридичний ? Справді ? - запитала, згадуючи останні слова художника.
- Так, - кивнув. - Батьки наполягли. Вони не дуже той вірили, що у мене щось вийде у творчій сфері. Тому сказали, щоб я поступив на якусь серйозну професію і забув про малювання. Як бачиш юристом я не став, проте не поганий художник.
- Я рада, - промовила коротко засміявшись. - Ваші картини справді шедеври. Так, що було б шкода як би такий талант пропав.
- О, хотів би я, щоб хтось пояснив це моїм батькам, - гірко засміявся Мартин. - Вони й зараз наполягають, що це не серйозно. Хоча вже й досить старі, і я не розумію звідки у них ще сили на суперечки зі мною.

Я не стримала усмішку. Було приємно, що він був таким відкритим зі мною навіть про свої стосунки із батьками. Адже мені завжди тема сім'ї здавалась дуже інтимною. Та думаю, я б також йому розповіла все. Занадто комфортною людиною він був. І немов прочитавши мої думки, Мартин показавши на мене рукою запитав :
- А, що твої батьки кажуть про твоє захоплення малюванням ?
Я завмерла на секунду. Та потім зрозуміла, що звичного вузла навколо серця при згадці батька немає. Тому видихнувши відповіла :
- Мій батько помер, коли я була ще меншою. Так, що не знаю, яка у нього думка про це все. Проте, думаю він був би радий, що я знайшла щось своє у житті.
Мартин кивнув. І я кинувши швидкий погляд на нього, подякувала, що він не перебивав мене своїми словами як йому шкода або щось на кшталт цього. У цій розмові це було б ні до чого. Тому втягнувши повітря у легені продовжила :
- А мама. - Я на мить замовкла, відчуваючи як щось підходить до горла. Та швидко відігнала це почуття, чим би воно не було. - А з мамою я не сильно спілкувалась після смерті батька. Тому також не знаю її думки. Не певна, що вона взагалі знає на якій спеціальності я вчусь, - гіркий смішок сам виринув із мене, не встигла я його зупинити.

Я старалась про це не думати. Не думати про те, що мама мало цікавилась моїм життям. Можливо, тому що, в ті рідкі випадки коли я збиралась із силами і дзвонила їй, щоб запитати як вона, вона ніколи не питала мене й того ж. Не цікавилась як навчання, чи маю тут якихось друзів, чи не треба мені чого. Гроші на гуртожиток, їжу, одяг, інструменти для малювання я брала із рахунку, який тато колись відкрив на моє ім'я і залишив після смерті. Навіть після своєї кінчини, тато дбав про мене. А мати при житті не могла запитати хоча б, як у мене справи. Ось, що ранило.

- Ну, за те, ніхто не скаже тобі, що художника із тебе не буде і це не серйозно, - промовив Мартин, повертаючи мене в реальність.
- Так, - відповіла і засміялась. - Це точно.
- До речі, - Чоловік нахилився до мене і подивився хитрим поглядом.
- Що? - запитала не приховуючи свою цікавість, але й розгублення.
- Ти покажеш мені якісь свої роботи ?
- О, - видихнула, - так звичайно.

Я почала ритись у своїй сумці шукаючи скетчбук, який завжди носила із собою.

- Ось, - протягнула його Мартину, намагаючись не сильно довго затримувати свої руки на ньому, коли чоловік вже взяв його у свої.
- Не хвилюйся. Обіцяю, не казати, що з тебе нічого не вийде, - підморгнув чоловік і я посміхнулась.

"Цей чоловік занадто добрий для цього світу", - подумала, розглядаючи його поки той гортав листки. У голову одразу ж прийшла ще одна людина, яка була занадто ідеальною для цього світу. Артес своєю добротою, повністю знищив мій перший образ про нього, як про високого, насупленого майстра татуювання. Хлопець завжди посміхався, допомагав і підтримував. Він був наче не з цього світу. Проте, тепер його і не було у цьому світі також. Принаймні, так мені здавалось, бо цілий тиждень нігде його не бачила. Думала, що зустріну його у професора Філіпа, або у кафе в якому ми сиділи після виставки, або у тату-салоні. Проте, Артес наче під землю провалився і його нігде не було. А запитати про нього у професора Філіпа я не могла. Було б якось не зручно. Але я точно знала, що відсутність хлопця у моєму житті відчувалась якось занадто різко, як для людини яку я знала не так вже й довго.

- Рено, та це не погано, - вигукнув Мартин поруч.
Я поглянула на нього.
- Справді ?
- Так. Якщо чесно, то це дуже добре. Тобто де-не-де є помилки, але вони не значні. Особливо, мені подобається от цей малюнок, - промовив чоловік і витягнув листок із кінця скетчбуку. - Як ти його назвала ?
- Зцілення, - промовила, відчуваючи тепло у грудях.
- Він у кольорах.
- Так. Я подумала, що саме так відчувається свого роду зцілення, відродження. Яскраво.
Чоловік кивнув, розуміючи, що я маю на увазі.
- Тільки от, дещо хотів запитати. Навіщо ти додала тут тінь ? - запитав він і провів мізинцем по темноті ззаду.

Я поглянула на деталь на малюнку і завмерла. Я не пам'ятала, щоб затемнювала ту частину. Не пам'ятала, що взагалі додавала там тінь.

- Не знаю. Просто вона здалася тут доречною, - врешті промовила, зробивши висновок, що напевно руки діяли інтуїтивно, як це інколи бувало коли я занадто глибоко замислювалась. Тоді пальці самі керували олівцем, і я підсвідомо могла намалювати тінь.
- Ти впевнена, що це всі причини ?
Мій погляд метнувся до чоловіка, який вдивлявся у мене. Примруживши очі, відповіла :
- Так, думаю. А, що ?
- Пам'ятаєш, як ти сказала мені затемнити частину на моїй картині, бо біль набагато темніший ?
Я кивнула.
- Для тебе біль - це чорний колір. І ти хотіла його додати на тій моїй картині, адже ти відчула саме біль на ній. І на твою думку, вона мала бути темнішою. А, що якщо на цій твоїй картині чорний колір - це тінь. Тільки тоді як чорний колір означав біль, тінь означає щось інше.

"Що ? Що це взагалі має означати ?"

- Я не розумію..., - похитала головою.
- Я також, адже це ти намалювала. - Чоловік піднявся на ноги і вклавши малюнок назад у скетчбук, простягнув його мені. - Ти назвала картину "Зцілення", та що за тінь тягнеться за тим відродженням ? Що заважає ? Художники завжди малюють щось із причини, просто не завжди знають, що це за причина.

Я завмерла. Я ніколи про це навіть не задумувалась. Тобто, так зазвичай кожна моя робота, мала свій власний посил і почуття, проте я не помічала, що деталі також несуть це. Але хіба те, що я хотіла додати більше чорного на картині Мартина і додала цю тінь на своїй не підтверджувало це ? Кожна деталь мала вагу. Кожна деталь важлива. Кожна деталь має свій посил і відчуття. З деталей складається кінцевий результат. Ось, що важливо було розуміти.

- Йдемо, Рено, - покликав Мартин. - Зробимо кави і трішки помалюємо. Ти ж не проти ?
- Тільки за. Вже іду, - промовила немов у гіпнозі. Так само піднялась по сходах до Мартина на верхній поверх. Проте, тепер думки заполонили лише слова чоловіка. Вони прокручувались у голові, заставляючи мозок напружуватись і згадувати той момент, коло я малювала ту картину із людиною і ромашками на її тілі. Той момент, коли я додала тінь.

" То, що означає ця тінь ?"

Питання застигло у думках, і думаю надовго там зостанеться. Проте, зараз як тільки запах кави проник у ніс, я згадала де знаходжусь. Я прийшла сюди, щоб навчитись чогось, а не знову колупатись у своєму мозку, думати чому він в котрий раз грає зі мною і підтверджувати той факт, що з моєю психікою щось не так, бо як можна щось намалювати навіть не усвідомлюючи того.