Розділ 18

Ще сонна, я скривилась через сонце яке било мені просто в очі. Я відчувала його промінці у себе на шкірі, і їхній теплий дотик, який вони залишали. Проте, навіть тоді мені було не надто тепло. Порив вітру зніс волосся із мого обличчя і заставив мене остаточно прокинутись. І саме тоді, я відчула як щось важке тисне мені на живіт. Першим відчуттям був страх і паніка. Але варто було просто кинути погляд у бік, як побачила Артеса, який мирно спав, перекинувши руку мені через талію. Розгублення проступило на моєму обличчі. Я не розуміла, що відбувається і де знаходжусь. Порив вітру знову вдарив в обличчі та заставив оглянутись мене навкруги. Було досить холодно, і ми лежали на чомусь твердому. Мої очі зустріли поруччя і тоді розуміння спало на голову.

"Ми на балконі. Точно. Напевно, минулої ночі засиділися і заснули одразу ж тут", - згадала я і розслабилась. Однак відразу широко розплющила очі, а рукою вдарила себе по роті. - "Минула ніч. Ми..." - Я подивилась на Артеса і захотіла заскиглити від того, на скільки серйозно все було.

"Поцілунок. Ми поцілувались. Що б тобі добре було...."

Події минулої ночі, почали прокручуватись у мене в голові, як кольори у калейдоскопі. І кожен раз, немов вибухали в мозку, даючи знати, що минула ніч була не з найприємніших. Однак, калейдоскоп почав сповільнювати події на поцілунку з Артесом і передавав усі емоції, що я тоді відчувала. Мої вуста враз віддались теплом на спогади, про те, як їх торкалися ніжні губи Артеса. Я згадала, як цілунки хлопця, через декілька хвилин перестали бути ніжними і обережними, а натомість стали впевненими і напористими. І що найголовніше, я пам'ятала як мліла від кожного доторку і поцілунку.

Різкий рух моєю рукою, яка досі була на роті, не випускаючи із нього крик, заставив Артеса поворухнутись. Його рука на моїй талії випросталась на секунду, і потім знову впала назад, трішки стискаючи мою талію.

Я завмерла, ледь дихаючи. Такий простий рух, проте я відчула як мурашки пробігли по моїй шкірі, посилаючи електричний струм у всі кінцівки. Мені хотілось болісно застогнати, від того, як моє тіло реагувало на хлопця, тоді як розум наказував бути стриманою.

Досі боячись зробити бодай якийсь рух, обережно повернула голову у бік хлопця. Я забрала руку від рота, і важко зітхнула. Він був таким красивим зранку. Його волосся стирчало у різні сторони, а на обличчі вигравали спокій і чисте блаженство. Кутики його губ були підняті, утворюючи ледь помітну посмішку. Навіть у сні він був наймилішим зі всіх кого я бачила сплячими. Його вії затремтіли і за хвилину темно-карі очі зустрілись із моїми. Серце пропустило удар, і я знову затамувала дихання. Артес мовчав просто вдивляючись у мене. Його брови нахмурились утворюючи глибоку складку між ними. Та це було всього лиш на якусь коротку мить. Адже потім очі хлопця заблищали, як це тільки могли вони і я почула його тихий голос :

- Доброго ранку, - прошепотів він, і мені захотілось зістрибнути із цього балкону. Тому, що хотілось покінчити із дивним відчуття у животі, яке виникло після того, як хлопець заговорив своїм ранковим голосом. Своїм ранковим, хриплим, сексуальним голосом.
- Доброго ранку, - прошепотіла у відповідь, проте десь на кінці слів голос мене підвів зриваючись ледь не на писк.
- Якось холодно на балконі спати, правда ?
- Та й не зручно, - додала одразу ж, не відводячи погляд від його очей, які досі тримали зі мною зоровий контакт.

"Будь ласка, припини", - хотілось насварити на своє серце, щоб воно не виривалось із грудей і не прагло Артеса.

Я побачила, як хлопець важко ковтнув, і його погляд на мить зіскочив на мої вуста. Це була коротка мить, та навіть її вистачило, щоб я різко скинула руку Артеса зі себе і вскочила на ноги у паніці, що вчорашнє повториться. Навіть, якщо моє дурне серце, хотіло, щоб Артес нахилився і знову торкнувся своїми вустами моїх, розум вперто заперечував таку дійсність.

- Рено ? - Хлопець також випростався, остаточно прокинувшись. Він потер обличчя рукою стираючи залишки сну.
- Мені просто здалось, що по мені щось лізло, - почала виправдовуватись і паралельно махаючи руками по своєму одязі, підтверджуючи свою брехню.
- Думаю це була моя рука, - усміхнувся Артес, та мені захотілось лише його вдарити, щоб він перестав бути таким милим та ідеальним.

Я на якусь секунду завмерла, подивившись на хлопця. Артес усміхався. Його милі ямочки появились у нього на щоках, і я згадала як приємно було відчувати його шкіру під своїми долонями.

"Дурне, дурне серце", - гримав усередині голос істини.

Порив вітру вже в який раз вдарив по обличчю, заставляючи мене тремтіти і відвести нарешті погляд від хлопця. Не варто було дивитись на нього, якщо не хотіла повторення того поцілунку. Навіть, якщо це була справжня брехня, і у ночі я молила, щоб час зупинився десь на день. Щоб зайняти бодай чимось свій погляд, я перевела його на годинник, який висів на стіні.

"Нічого собі. Вже перша дня."

Схоже ми правда вчора засиділись, якщо сьогодні так довго спали. Події усього вчорашнього дня зринули у голові. І якщо з нашим з Артесом поцілунком я могла змиритись, то при згадці сварки із мамою горло здавлював болючий спазм. Всі її слова ранили глибше ножа, і я хотіла, щоб рани принаймні затягувались, а не лишали відкриті шрами. Проте, свій слід вони вже залишили і було важко відгородитися від їх впливу.
Я оглянулась на кімнату позаду мене із якої виходив балкон. Здавалось, що все було так, як і раніше. Але нічого вже не було, як колись. Все змінилось.

Повернувши голову назад до Артеса, я побачила, що хлопець вже встав на ноги і тримаючи у руці пледи прямував до мене. Він зупинився навпроти і опустивши голову поглянув на мене.
- Не хочеш вже поїхати звідси ? - запитала, хоча розуміла, що ми тільки прокинулись і напевно це запитання було як грім з неба. Проте, я не могла залишатись сьогодні тут, навіть якщо минулої ночі вирішила, що так буде за краще.
- Звичайно, - кивнув хлопець. - Тебе почекати в машині чи...?
- Та ні. Я тільки приберусь тут трішки після нас і можемо їхати.
- Добре, - промовив хлопець і пройшов повз мене до вітальні.

Його легка ранкова усмішка зникла і мені захотілось вдаритись головою об стінку за те, щоб не могла принести радість на його обличчя, лише сум.
Проте натомість я стояла просто вдивляючись перед собою. Совість казала, що я маю повідомити Артеса про те, що відчувала щодо нашого поцілунку. Та серце було егоїстичне, і прагнуло як найдовше насолодитись хлопцем.

****
Машина Артеса зупинилась біля дороги, що вела до гуртожитків. Хлопець виключив мотор і важко зітхнув відкидаючи голову назад на сидіння.

Ніхто із нас не говорив. Але й ніхто із нас не виходив із машини. Принаймні, це мала зробити б я. Адже ось там були недалеко гуртожитки, моя кімната і Ембер, яка впевнена зараз нервово ходила по кімнаті в очікуванні мого прибуття. Я подзвонила до подруги, як тільки ми виїхали. Вона лише сказала щось на підтвердження того, що вона почула і все. Проте, я була певна, що дівчина готувала для мене каву і булочки з корицею, як це завжди робила коли мені було сумно.

Але от зараз сидячи в тиші у машині Артеса, мої думки почали повертатись до поцілунку. Хотілось щось йому сказати, проте губи пересохли і відмовлялись розтулятись, щоб із них вийшло бодай одне слово.

- Рено, - покликав Артес збоку і моя голова різко смикнулась до нього. Хлопець тепер сидів напівобернувшись до мене і вдивляючись у моє обличчя. Мені здавалося, що він хотів щось сказати. На його обличчі читались розгублення, але й впевненість. Тоді, як мої пальці почали смикатись від хвилювання.

- Щодо того, що було у ночі, - почав хлопець і я важко ковтнула. Сподіваюсь він не помітив як я нервувала. Хоча коли мова йшла про Артеса, важко було переконати себе, що він не помітив. Хлопець ідеально мене розумів.
- А, що саме ? - запитала, вдаючи як остання боягузка, що не розумію про, що він говорить.
Хлопець занімів, принаймні так мені здалось. Його погляд впився у мене, вивчаючи мої емоції і намагаючись зрозуміти, чи справді я не розумію про ще йдеться.
- Поцілунок, - вимовив нарешті хлопець. Я бачила, як його очі наповнились чимось теплим, наче той спогад зігрівав його. Моє серце розкололось. Я не могла.
- Я думаю, що нам варто про це...,- почав був Артес, коли я у паніці перебила його.
- Забути, - випалила швидко. - Так я також так думаю. То була важка ніч. І та розмова про твоїх батьків. Думаю, ми просто потребували когось. І так сталось.

Як тільки слова злетіли з мого язика, я відвернулась до вікна. Не могла винести той здивований і важкий погляд Артеса. Совість уже почала гризти і сварити, що так із ним учинила. Але я не могла, просто не могла. Це якось так все швидко і...

- Так. Так, я також так вважаю, - промовив Артес зовсім неочікувано. Його слова заставили мене здригнутись від уявного холоду. Намагаючись не показувати, як моє серце розбивається на кусочки і розлітається у різні сторони, я повернулась до хлопця. Проте, той тепер сидів вирівнявшись у сидінні і дивився просто перед собою.

Щось у ньому змінилось. Точно не впевнена, однак здалось, що він відсунувся від мене утворюючи відстань між нами. Горло здавило, коли я намагалась стримати сльози, які були б зараз ні до чого. Це я сказала і подала ідею забути про той інцидент. Та бувало розум затихав і тоді прокидалось серце зі своїми відчуттями, емоціями і гормонами. І тоді важко було зрозуміти саму себе. От так зараз було у мене. Серце кричало забрати слова назад, пояснити все хлопцю і він би точно зрозумів. Проте, розум казав, що відштовхуючи Артеса, я чиню вірно.

"Мені шкода. Та так буде правильно", - промовила декілька разів у себе в голові.

І коли я торкнулася рукою дверей, щоб вийти із машини, то зрозуміла, що розум переміг цього разу. Проте, совість казала, зупинитись і принаймні подякувати Артесу за все, що він зробив для мене.

"А він так багато зробив." - Від цієї думки захотілось вдаритись головою об вікно.

- Дякую, - промовила кинувши швидкий погляд на хлопця. - За все. Справді, Артес. Не знаю, щоб я без тебе робила.
Він важко зітхнув. Я бачила, якою напруженою була його щелепа. Наче він злився, але нічого не міг вдіяти з цим. Проте коли хлопець розвернувся до мене, на його обличчі появилась усмішка.
- Немає за, що, Рено, - відповів він, якось дивно виділивши моє ім'я.

Мені стало ніяково під його поглядом. Ті темні очі дивились на мене із незвичною байдужістю і відстороненням. Вони гнали мене із машини на вихід, наче даючи знати, що мені тут не місце.

Стримуючи зростаючий біль у грудях, я промовила тихо :
- Бувай, Артес. - І нарешті вибралась із машини, важко вдихаючи повітря вулиці.

Як тільки двері за мною закрились і я відійшла трішки далі, машина Артеса зірвалася із місця і зі свистом виїхала із території. І замість того, щоб побігти до себе до гуртожитку, адже у небі повисли темні хмари, я стояла далі на місці роздивляючись те місце, де тільки недавно була машина Артеса - хлопця, до якого мене так тягнуло. Хлопця, який вмів мене розвеселити, вислухати, розігнати темні хмари наді мною. Хлопця, який завжди був поруч.

"Дідько", - висварила сама себе, піднімаючи голову до неба, щоб не дати политись сльозам. - "Не плакати. Тільки не плакати. Так буде краще."

І намагаючись переконати саму ж себе у правдивості своїх же думок, я попрямувала до гуртожитку. А вже через хвилину із неба полив дужий дощ, заставляючи перейти мене на біг. Біля входу я підняла голову до неба і подивилась на краплі, які падали важко на землю. Здавалось, що природа вирішила зжалитись над мною, і сама оплакувала те, що я не могла.

Як тільки я ступила на поріг своєї кімнати у гуртожитку, Ембер ледь не збила мене з ніг, так вона спішила обняти мене. Дівчина приготувала мої улюблені булочки із корицею, і зробила велику чашку кави, як я і думала, на той випадок якщо я захочу сховатись у себе в кімнаті і не виходити декілька днів. Проте, я не захотіла. Хоча мені й було сумно і стара версія мене, хотіла все ж заритись під ковдру подальше від усіх, я не збиралась цього робити. Адже, можливо ніч у рідній квартирі була не з найкращих, та саме в ній я зрозуміла, що не варто тримати все у собі. Тому коли Ембер побачивши здавлену мене потребувала все їй розповісти, я не перечила. Ми всілись двоє на диван у нашій спільній вітальні, і я переказала всі події, що трапились. Проте, сама не знаючи чому голову причину свого поганого настрою, я опустила. Не згадала про Артеса і поцілунок. Мені здалось, що залишивши це між нами, реальність буде не такою реальною.
Однак, про все інше я розповіла. Подруга ж тільки подавала мені каву і булочки з корицею, під час моєї розповіді. А в кінці обняла міцно за плечі.
- Я пишаюсь тобою, Рено. Ти змогла нарешті відпустити смерть батька, - промовила вона, стискаючи мене за плечі.
- Так, напевно, - відповіла розсіяно. - Проте, у стосунках з мамою якось не дуже проснулась. Хіба що, назад.
- Це нічого. Все буде добре. От побачиш. Рано чи пізно, ви помиритесь.
- Сподіваюсь, - важко видихнувши мовила.

Моя голова від раптової втоми впала на плече подрузі, і я зрозуміла, яка ж рада, що вона поруч.
- Я люблю тебе, Ембер. Дякую, що ти у мене є, - відповіла, відчуваючи справді подяку за те, що вона весь час була поруч і досі залишається.
- І я тебе люблю, Рено. І завжди буду любити.

І цих слів було достатньо, щоб перекрити мою совість, яка ще до цього голосно кричала на мене. Просто, я знала, що не зважаючи ні на, що одна людина завжди буде на моєму боці. І цього було достатньо, щоб я могла далі жити.

****
Я йшла по пустій алеї з дерев. Десь за нею, мав бути низький будинок, який служив Мартину студією. Зжимаючи телефон у руці, я знову перевірила по навігатору чи у правильному напрямку я рухалась. Блакитна стрілка показувала прямо переді мною, вказуючи, що я не збилась зі шляху. Тому я сховала телефон у кишеню.

Сьогодні нарешті була субота. А це означало візит до Мартина в студію. Я нервувала. Останні кілька днів я зосередилась на малюванні та навчанні. Спершу, тому що, це добре відволікало від думок про Артеса. Але потім, тому що й зрозуміла, що мені потрібно більше практикуватись. І я нарешті домалювала той малюнок "Зцілення", який показувала Артесу на балконі. Проте, тепер я вирішила зробити його у кольорових відтінках. Мені здалось, що зцілення так і відчувається. Яскраво. І тепер відкинувши всі переживання, страхи, проблеми і думки, я прямувала до Мартина в надії навчитись чогось або зрозуміти для себе, чи це те, чим я справді хотіла б займатись у житті.

Зупинившись біля скляних дверей, я важко зітхнула. Не вірилось, що справді це роблю. Я завжди любила малювати. Стиль свій віднайшла ще у школі. Однак, не була певна, чим саме хотіла займатись у майбутньому. Я поступила на графічний дизайн, проте не бачила себе у цій сфері. Мені хотілось ще більш чогось творчого де були б тільки мої картини, я і посил, який хотіла донести до інших. І чомусь мені здавалось, що цей візит до художника Мартина Калахана, трішки прояснить для мене всю ситуацію. А може й ні. Просто, я відчувала, що це запрошення на студію щось важливе. Видихнувши повітря і набравшись сміливості, я потягнула за дверну ручку і зайшла усередину.

Спочатку, я подумала що не туди потрапила. Тому, що приміщення в яке зайшла нагадувало більше звичайний житловий будинок. Тому я завмерла на місці і нервово переступала з однієї ноги на іншу.

"Можливо, я щось з адресою наплутала", - пронеслось у думках. Проте, я пам'ятала, що декілька разів її перевіряла. Тому сумнівалась, що діло було в цьому.

- Рено, - почула я радісний голос збоку від себе.
Повернувши голову, побачила Мартина, який направлявся у мою сторону із розкритими руками. Груди одразу ж попустило від тиску і полегшення впало мені на голову.
- Доброго дня, - промовила я, тоді коли чоловік легко обняв мене, поплескавши обережно по спині.
- Ти все-таки прийшла, - мовив він з усмішкою на обличчі.
- Звичайно, як я могла не прийти ? - відповіла, удаючи, що не роздумувала про такий варіант, як не йти сюди.
- От це правильно. Отже, давай я тобі тут усе покажу, - промовив чоловік і пішов наперед.

"Схоже, настрій в нього добрий. Це втішає".

- Ти йдеш ? - почула запитання, і тільки тоді зрозуміла, що не зрушила зі свого місця. Тому швидко поспішила за чоловіком, скидаючи на ходу легку куртку, бо у приміщенні було жарко.