Розділ 17

- Ось тримай, - промовив Артес, простягаючи мені чашку чаю.

Я проплакала напевно ще пів години, на плечі в Артеса. Хлопець не жалівся, а лише м'яко гладив мене по спині та шепотів слова для заспокоєння. І коли мене нарешті перестало трясти, а сльози закінчились Артес заявив, що тепер мені потрібна добра чашка чаю. Тому тепер ми сиділи обоє загорнуті у тоненькі пледи і пили чай на балконі, звісивши ноги із нього.

- О, а он там Унук Ельхайя, - викрикнула я показуючи на яскраву зорю у небі.
- О Боже, що за назва така ? - сміючись, запитав Артес.
- Нормальна назва для зірки, - засміялась я, коли зрозуміла, що справді назва досить кумедна.
- Вона щось означає ?
- Серце змії. Вона належить сузір'ю Змії, - промовила я не відриваючи погляду від зірок.

Мені завжди найбільше подобалось це сузір'я зі всіх, які батько мені показував. Його було видно майже із кожної точки землі. І щоб його побачити не обов'язково був потрібен телескоп. До того ж я любила змій.

- І багато сузір'їв ти знаєш ? - запитав Артес, повертаючи голову до мене.
- Впевнена, що більше за тебе так точно.
Хлопець засміявся.
- Тут ти права. Мої знання закінчуються на Великій і Малій Ведмедицях, - промовив він.
- Не знаю, я просто...Мені завжди подобались зірки. Щось у них є таке, що притягує. А можливо, це просто гени, - усміхнулась я, вперше не відчуваючи сліз при згадці про тата.

Я пам'ятала всі рази, коли ми разом стояли на балконі і дивились на зірки. Інколи з телескопом, інколи без нього. Та мені просто подобалось слухати як батько розказував про них і відчувати дивне почуття свободи, яке виникало при спогляданні нічного неба. В такі моменти, починала розуміти, що навкруги нас ще багато різних планет і ціла велика галактика. Тоді власне життя здавалось чимось мізерним, що немає вже й так багато значення.

- Я розумію про, що ти, - промовив Артес збоку чим заставив повернутись до себе. Проте, його погляд був спрямований на нічне небо. - Мені мама у дитинстві казала, що зірки - це душі всіх померлих. І коли ти говориш до них, то й говориш до людей, які померли. Я часто говорю із зірками. Це дає надію, що й батьки мене чують.

Моє серце пропустило болісний удар. Я зрозуміла, що точно так і не знала нічого про трагедію з його батьками. Тобто, я знала що вони померли в автокатастрофі, проте більше нічого. Зазвичай, ми говорили про мене і те, як мені важко змиритись із втратою батька. Стало соромно за це. Відчувала себе егоїсткою, бо зовсім не звертала уваги на людей поруч.

- Пробач, - промовила я, зовсім неочікувано.
- За, що ? - запитав хлопець повертаючись до мене.
- Ми завжди говоримо лише про мене. Я й забула, що ти також втратив рідних і тобі без цього важко. Мені шкода, - відповіла опустивши голову ; не була я готова дивитись йому в очі.
- Не думай так. Не думай, що те, що ти ділишся зі мною своїми переживаннями і болем - егоїзм. Я вже давно залишив смерть батьків у минулому.
- Я знаю, - кивнула і відвела погляд у небо. - Але ж ти сумуєш за ними.
- Кожен день, - промовив Артес і я справді відчула ту тугу за рідними у його голосі.
- Як це сталося ? - запитала, через страх, що хлопець не розповість. - Тобто я знаю, що це була аварія, але це все.

Я нарешті перевела погляд на Артеса, проте він на мене не дивився. Його очі знову звернулися до зірок. Він сидів, мовчки, завмерши як статуя і я вже встигла пошкодувати, що взагалі запитала. Те, що він залишив це в минулому, не означало, що та рана перестала боліти. Але, хлопець важко зітхнув і я почула його тихий голос :

- Вони їхали на мій виступ у школі. Він був до дня Святого Миколая і я грав ледь не голову роль. Батьки дуже хотіли подивитись, адже я не часто брав участь у таких заходах. Не любив бути на сцені, коли на тебе всі дивляться, а ти говориш слова і намагається нічого не забути. - Погляд Артеса був спрямований прямо перед собою. І мені здається, я сама могла бачити ті картинки, що виступали у нього перед очима, коли він згадував ті події.
- Але того дня, була дуже сильна ожеледиця на дорогах. Батьки їхали обережно, щоб нічого не сталося, але...- Хлопець важко ковтнув і поглянув на свої пальці, які він нервово смикав. - Там був поворот. Досить різкий. Думаю, тато пригальмував, він завжди так робив у тому місці. Але потім, з повороту виїхала вантажівка. Водія занесло на дорозі і він не справився з керуванням. Його вантажівка врізалась у машину моїх батьків і знесла із дороги.
- Боже мій, - видихнула поруч я, не знаючи, що навіть сказати. - Артес, я...
- Водій вантажівки вижив, - промовив хлопець і подивися мені просто в очі. У нього на віях мерехтіли сльози. - А мої батьки ні. - Його голос затремтів і він зупинився.

Я не могла в це повірити. Серце колотилось в грудях і боліло за того малого Артеса, який напевно так чекав батьків на своєму виступі, а натомість отримав звістку про їх смерть. Я не могла уявити навіть, як боляче і страшно було йому тоді. Я ж принаймні, знала, що батько помре. Тобто, я очікувала цього, адже він був хворим. Артес же втратив двох найрідніших людей в один день, та ще й через нещасний випадок. Його світ просто розколовся за один день. І ця думка була просто нестерпною.

- Я чекав їх. Стояв на порозі школи і виглядав їхню машину, - продовжив хлопець. Здавалось, він трішки опанував свої емоції, тому що сльози більше не блищали в його очах. - Пропустив свій виступ. Та натомість, приїхав дядько Філіп. Він нічого не пояснював. Лише сказав зібратися швидко і відвіз до себе. І вже аж в будинку розповів, що сталося.

Хлопець стиснув долоні у кулаки. Я відчула біль через те, що заставила його це все згадати. Рука сама потягнулась до нього, і я поклала свою долоню поверх його міцно стиснутих. Натягнуті м'язи трішки розслабились під моїми пальцями, а Артес подивися на мене.

- Я кричав. Так довго, що втратив голос. Було відчуття, наче щось спалювало із середини і я думав, що криком позбудусь цього. Та мене просто знудило. Це точно був найгірший зі всіх день. Пекло, я б сказав, - закінчив Артес.

Я мовчала. Не знала, що сказати або зробити. Це все вже відбулось і тепер було нічого змінити. Проте, я відчувала його біль і хотіла забрати бодай половину його, щоб Артесу було не так боляче. Не знаю, чим було викликане таке бажання. Хоча, можливо, це було результатом того, що я знала і розуміла, як це. Сенс це не змінювало. Я не хотіла бачити у його таких красивих і темних очах, смуток і досвід, здобутий через дитячу травму.

- Мені шкода, - все, що могла прошепотіти. Горло здавили власні сльози і я відчула, як вони підходять до очей.
- Не треба, - голос Артеса став ніжним і звертався до мене. Його пальці переплелися із моїми, які до цього тримали його руку. - Тільки не плач через мене.
- Я не плачу. Це просто...- Я помахала іншою рукою перед очима, - в око щось потрапило ось і все.
- О, ну так-так, звичайно, - засміявся поруч Артес.

Я вдихнула і видихнула, сподіваючись, що холодне повітря прожене непрошені сльози. Потім потягнулась до чашки чаю поруч і допила все, що було в надії, що рідина прожене грудку в горлі. І повернувшись знову до Артеса, я відчувала вже тільки біль у серці за нього і стримане бажання, обняти його, щоб бодай якось підбадьорити. Проте, побачивши обличчя хлопця, я відчула тепло яке розпливлось по тілу. На його обличчі була легка посмішка, а очі блищали від тільки недавніх сліз у них.

- Чому ти посміхаєшся ? - запитала я, відчуваючи деяке розгублення.
Хлопець похитав головою.
- Просто згадав схожу розмову тоді у мене в квартирі. Ти тоді вся була у болоті.
- Не правда, - обурилась я, відчуваючи як щелепа відпадає від його слів. - Я вже сходила в душ тоді. Так, що була чиста.
- Але ж до цього була у болоті, - засміявся хлопець.
- Ах, ти ж.
Я вдарила його кінцем свого пледа, шкодуючи, що це не щось важче. Я була присоромлена і мені це не подобалось. Проте, крива усмішка розлізлась по моєму обличчі, як масло по сковороді, згадуючи той день. Здається, це сталось сто років тому. Так багато змінилось.
Хлопець засміявся і підняв руки у реванші.
- Добре, добре. Здаюсь, - проскиглив він.
- Е, слабак, - засміялась я.

З посмішкою на обличчі, я знову перевела погляд на небо. Артес був сильнішим за мене. Він зумів залишити минуле у минулому, і жити далі. І попри біль і страждання, котрі зазнав у дитинстві залишився доброю і вірною людиною. Він не зламався. І можливо, я навіть трішки заздрила цьому, проте була рада, що можу чомусь навчитись від нього. Була рада, що він поруч.