Татуювання долі

Розділ 16


- Ось тут, - промовила я, зупиняючись біля простих коричневих дверей.

Артес також зупинився біля мене, тримаючи за руку. Він оглянув двері і тоді легенько посміхнувся.
- Буде цікаво подивитись на місце, де ти виросла, - промовив він, нахиляючись до мене.

Все вірно, ми стояли біля дверей до квартири в якій пройшло все моє дитинство. Однак, мене не проймав той же ентузіазм, що й Артеса. Здавалось, що я через товсті стіни і замкнуті дерева могла чути плач мами у ту ніч, коли помер батько. Мурашки пройшли по моєму тілу і легенько здригнулась. Артес помітив і взявши мене за плечі повернув до себе.
- Ти впевнена, що це хороша ідея, Рено ? Я ж можу відвезти тебе назад у гуртожиток.

Я знала це. Знала, що у мене є шлях до втечі. Проте, я не хотіла вертатися до університету і гуртожитку. Не зараз. Все чого зараз бажала, це було моє м'яке, хоча і мале, ліжко у своїй старій кімнаті. А ще можливо, пара олівців і аркуш паперу. Мені хотілось виплеснути кудись всі свої емоції накопичені за цей день. І малювання як завжди, було для мене найкращим варіантом.

- Все гаразд, - кивнула я, - просто не звично знову бути тут. Але ж це все одно дім, навіть якщо для мене це не зовсім так.

У своїй сумці я завжди мала зв'язку ключів на якій висіли лише два ключі: від кімнати у гуртожитку і цієї квартири у рідному місті. Тому я потягнулась до сумки, щоб знайти їх. Як тільки ключі задзеленькотіли у руці, посміхнулась. Вибрала той, що був не таким загостреним і вставила у замок. Та не встигнула навіть раз його крутнути, як двері квартири навпроти відчинились. А в них з'явилась, красива жінка із білявистим волоссям. Я зупинилась і відчула, як сльози вже вкотре за цей день підступають до очей. Схоже, вона мене не дуже впізнала, тому що тільки запитально звела брови.

- Тітко Марі, - промовила тихо, також не рухаючись. Я відчувала Артеса позаду себе. До того ж його рука лягла на мою талію, і я була певна, що навіть як би хотіла впасти, то не змогла б.
- Рено ? - Впізнавання проступило на обличчі тітки, і вона одним великим кроком подолала відстань між нами встаючи поруч.
Я кивнула, підтверджуючи свою персону. І це стало таким собі зеленим світлом для жінки. Вона кинулась до себе і згребла у свої міцні обійми.

- Боже, як ти виросла, - промовила вона мені просто у вухо. Здається, у її голосі я чула сльози. І коли жінка відступила від мене, то я справді побачили які дві краплинки сповзли по її щоці.
Та тітка скоро витерла долонями своє обличчя, і широко посміхнулась.

- Я така рада тебе бачити, Рено. Ти стільки вже не приїжджала, - мовила вона.

Я впевнена, що вона точно не мала наміру якось цим мене образити. Проте, перед цим сказані слова моєю матір'ю спливли у пам'яті. Вони перемішались із цими сказаними тіткою, і разом викликали важке почуття у серці, яке опустилось десь у низ живота. Це було відчуття провини.

"Чи справді я так давно не була тут ? Але я ж хотіла, просто не могла. Я просто не могла", - хотілось цим виправдати себе перед самою собою. Проте, можливо, я справді була винувата. Можливо, слова всі сказані мамою були просто гіркою правдою, яку я не хотіла сприймати. Однак, це не анулює ту злість і різкі звинувачення у мій бік. Можливо, я і винна, що не приїжджала, але причиною цьому була якраз вона.

- Я також рада бачити, вас тітко Марі, - промовила ковтаючи комок у горлі, а з ним і всю гіркоту яку відчувала.

"Ти все ще можеш втекти звідси. Артес може відвезти тебе назад до гуртожитку", - шепотів мій внутрішній голос, однак, я швидко відмахнулась від нього.

- Як в тебе справи, дорога ? - запитала тітка, беручи мене за руки.
- Все добре, - промовила, та ще й кивнула у підтвердження.
- А..., - почала тітка коли її погляд впав кудись мені за спину.
Я оглянулась, і побачила Артеса, який стояв трішки насуплений. Його погляд зустрів мій, і я прочитала у ньому мовчазне питання : "Все гаразд ?" . Легенький кивок від мене, і на обличчі хлопця появилась ледь помітна усмішка. Така проста дія, але я відразу відчула хвилю якогось полегшення, що він тут біля мене.
- Тітко Марі, - повернулась до жінки, - це Артес. Артес, це моя тітка Марі, - представила я їх одне одному.
- Приємно з вами познайомитися. По голосу впізнаю, що це напевно з вами я розмовляв по телефону Рени, - простягнувши руку промовив Артес.
Та тітка Марі в притаманній їй формі, проігнорувала простягнуту руку і також згребла хлопця в обійми.

Арт на якусь секунду розгубився. Його обличчя набуло такої смішної гримаси, що я ледь стрималася аби не розсміятись. А коли тітка Марі випустила хлопця зі своїх обіймів, той не помітно для неї глибоко вдихнув на повні груди. Однак я це помітила, і легенько посміхнулась. О так, тітка Марі дуже міцно обнімала.

Поки Артес збирався з духом, жінка оглянула його з ніг до голови. І поки хлопець не бачив, показала мені два пальці підняті вгору і підморгнула. Я ж спершу широко розплющила очі, а потім закотила їх, мовляв : "Серйозно?".

- То ти на довго до нас, Рено ? - запитала тітка, після того, як нарешті відвела свій погляд від Артеса.
Боже, мені було так соромно. Артес точно був молодший за неї на десять років, хоча думаю і більше, а вона так безпардонно його розглядала.
- Ні. - Нарешті відповіла. - Завтра скоріше всього поїду назад до університету.
- Ти була у мами вже ?
- Так, - кивнула не показуючи емоцій, які викликало запитання.
- Ну добре. - Жінка махнула головою у бік дверей біля яких ми стояли. - Не буду більше вас затримувати. Рада була тебе бачити, Ренато.
- І я вас, - усміхнулась.

Як тільки тітка Марі закрила за собою двері своєї квартири, із мене вирвався звук полегшення. Навіть не помітила, що всю нашу розмову була напружена і нервово смикала край своєї кофти.
Я повернулась до дверей, які так і не відчинила. Проте, зустріла усміхнене обличчя Артеса.
- Це моя тітка Марі, - промовила до нього і розвела руками.
- А вона класна, - відповів хлопець, і коротко засміявся. - І схоже, дуже самотня.
- О, так, - кивнула. - Пробач, якщо вона поставила тебе у якесь незручне...
- Та ні-ні, все нормально, - поспішив запевнити мене Артес, при цьому енергійно махаючи руками.
Я засміялась і нарешті відімкнула замок, та широко прочинила двері виставляючи руку.
- Ласкаву прошу. Тільки після тебе, - мовила до хлопця впускаючи його першим.
Артес зробив короткий поклін головою і пройшов до середини. Я бачила як хлопець завмер посеред коридору оглядаючи його. А сама ж зробила глибокий вдих і видих, і тільки після цього зайшла до квартири закриваючи за собою двері.

Чи відчували ви колись заходячи кудись одразу ж саме місце, його душу ? Я думала, що таке не можливо. Однак, як тільки двері за мною були зачинені, і я залишилась у клітці зі стін, мені здалось наче я могла відчувати душу всієї квартири. Чула голоси які звучали наче зі стін, хоча скоріше були вигадані у мене у голові. Я бачила, як розвіювались штори, через відкрите вікно поруч. Та виглядало це так наче привид зайшов усередину і розходив впевненим кроком, залишаючи за собою вітерець. Я могла чути воду, що текла по трубах у своєму певному ритмі. Рипіння старої підлоги, коли Артес хотів пройти далі. Здавалось, що сама квартира була жива, тоді як її мешканці вже давно були мертві, хоча й не фізично. Все приміщення лунало спогадами і моментами, які навік будуть закарбовані у моїй голові.

Я обігнала Артеса, проходячи повз нього до маленької вітальні із балконом. Вона виглядала так, як я її і пам'ятала. Досі той самий простий коричневий диван, але зате із найм'якшими подушками на світі. Той самий телевізор навпроти, зі старими майже здертими наклейками які я колись почепила на нього. Повернувши голову у бік, побачила ту саму білу арку яка заводила тебе на кухню. Мені подобалось, як тато на кожні зимові свята вішав там омелу, щоб поцілувати маму як вона буде заходити на кухню. Однак я проігнорувала ту частину квартири, і поспішила до своєї кімнати. Двері до неї знаходились по інший бік вітальні, і я швидким кроком подолала всю відстань. Навіть не треба було особливої сили, щоб відчинити двері, вартувало лише легенько штовхнути рукою. Ті скоро піддались і моєму погляду відкрився маленький простір, який був моєю кімнатою.

- Рено, - покликав мене Артес, а вже за секунду опинився поруч. Він заглянув через моє плече до кімнати. - Це твоя ?
Я кивнула.

Немов у трансі, я зайшла усередину. Кімната виглядала такою, якою я її і залишила : звичайна біла фарба на стінах і ті самі малюнки на них котрі я малювала впродовж всього свого періоду життя тут. Ліжко як і було, так і залишилось присунутим до стіни. Велика шафа стояла одразу ж навпроти нього, а ще був маленький столик за яким я зазвичай робила домашнє, якщо не на підлозі. Усе було так, як пам'ятала. Наче я навіть зовсім не з'їжджала звідси.

- Бачу талант до малювання був у тебе ще з дитинства, - промовив поруч Артес ; він присів і тепер бачив мої дитячі каракулі.
- Так, - відповіла і кинула короткий смішок. - Мама відмовлялась фарбувати стіни, тому що знала, що через секунду вони знову будуть помальовані. Так, що вони були для мене замість паперу.
- Мило, - усміхнувся хлопець.

Я важко видихнула. Так, ця кімната як і вся квартира були переповнені спогадами. І думаю на сьогодні, з мене було досить. Я відчувала страшенну втому від сьогоднішнього дня, і тому важко повалилась на своє ліжко.

"Як же все може змінитися за хвилину", - думала згадуючи, як ще зранку раділа цьому дню, а тепер мріяла, щоб він швидше закінчився.

- Рено ? - Я почула голос Артеса десь над собою і підвела погляд.
- Я просто втомилась, - відповіла, на його стурбований вираз обличчя і прикрила очі. Хотілось спати.
- Це й не дивно, - промовив Артес і я відчула, як ліжко прогнулось коли він сів на нього.
- Котра це година ?
- Дев'ята вечора доходить.
- Ого, - тільки змогла видавити із себе, а потім піднялась, так щоб повністю бачити хлопця. - Думаю ти також втомлений. Поганяла я тебе сьогодні.
- Це пусте, Рено. Ти ж знаєш.
Я трішки посміхнулась.
- Я можу постелити тобі у спальні батьків, або на дивані у вітальні. Де тобі буде зручніше.
- Думаю диван підійде, - навіть не роздумуючи відповів Артес.
- Добре, - кивнула і піднялась із ліжка, хоча ноги вже відчули ту м'якість матраса і тепер стали ватними.

Я витягла ковдру із шафи, яка зазвичай там лежала на всяк випадок і взяла одну зі своїх подушок. Підібравши все це під руку, попленталась до вітальні. І поки застеляла вже марила про сон. Тільки б він допоміг повністю забутись і припинити думати про всі сьогоднішні події.

- Звідки у тебе мій номер ? Так, вона зі мною, - почула голос Артеса зі своєї кімнати, який заставив мене одразу ж зупинитись.
Хлопець увійшов до вітальні і протягнув мені телефон зі словами :
- Це Ембер.
Я важко зітхнула, проте відчула полегшення, коли це виявилась подруга, а ніхто інших. Хоча хто ще міг дзвонити до Артеса і питати про мене ? Але якщо й так подумати, то було дивно, що й Ембер дзвонила до хлопця...Звідки вона могла знати, що я з ним.
Я взяла телефон у нього.
- Привіт, Ембер, - промовила тихо.
- Рено, де твій телефон ? Я до тебе дзвоню, дзвоню, а ти не відповідаєш, - одразу ж перейшла до справи дівчина.
- Пробач. Він певно розрядився. - Була у мене звичка ніколи не заряджати телефон повністю, а потім проклинати себе за це.
- Добре, нехай. Ти де ? І чому це Артес з тобою ?
- Я вдома. А він просто...
- Ти де !? - викрикнула Ембер, чим ледь не оглушила мене.
- Я вдома, Ембер. Не кричи так, бо я оглухну.
- Але, що ти там робиш ?
- Мама у лікарні.
- Твоя мама де ? - знову вигукнула дівчина і мені прийшлось відвести телефон трішки від вуха.
- Ембер, не кричи так голосно.
- Пробач, пробач. Просто це так...А, що це з нею ?
- Зі сходів впала. Перелом ноги.
- Ого, - тільки видихнула подруга, та потім обережно додала : - Ти була у неї ?
- Так, - відповіла із зітханням і всілась на диван.
- По голосі чую, що все пройшло не дуже добре, так ?
- Ти права, - кивнула, хоча вона й не могла цього бачити.
- Мені шкода, Рено, - відповіла Ембер тихим голосом і таким, який одразу ж давав зрозуміти, що їй справді шкода.
- Та нічого. Думаю, це я була дуже наївною, що очікувала на іншу зустріч після того, як довго не приїжджала.
- Ох, хотіла б я бути зараз біля тебе...
- Та все нормально, - відповіла я і випрямившись, подивилась на Артеса, який стояв склавши руки на грудях і уважно спостерігав за зміною емоцій на моєму обличчі.

"Я і так не сама", - промайнуло у думках.

- Гаразд, - промовила нарешті після хвилинної тиші. - Я дуже втомилася і хочу спати. Завтра повернусь і все розкажу. Добре ?
- Так, звичайно. Але можеш ще дати слухавку, Артесу на секунду ? - запитала Ембер чим заставила мене нахмурити брови.
- Навіщо ?
- Просто дай йому слухавку, Рено.

Я протягнула телефон Артесу.
- Ембер, щось хоче тобі сказати, - промовила.
Хлопець також не розумів, що такого хотіла від нього моя подруга, тому здивований вираз появився у нього на обличчі. Та Артес все ж взяв слухавку. Я ж спостерігала, як емоції хлопця мінялись в залежності від того, що він чув. Спочатку розгубленість, злість, потім розуміння і прийняття. І нарешті хлопець кивнув і відповів :
- Я зрозумів. На добраніч і не хвилюйся.
Артес кинув слухавку і лише тоді помітив мій уважний погляд на собі.
- Вона говорила, щоб ти за мною приглянув чи не так ? - запитала, гірко посміхнувшись.
- Вона просто хвилюється за тебе, ось і все, - промовив хлопець ніжним голосом.
- Знаю, - кивнула і піднялась на ноги. - Піду я спати. На добраніч, Артес.
- Рено, - покликав мене хлопець коли я була вже біля дверей своєї кімнати.
Я повернулась і втомлено подивилась на хлопця. Його рот відкрився, а потім закрився. Схоже, він був не певний, чи говорити те, що думає. Та потім важко зітхнувши нарешті видав :
- Рено, ти не подумай, що ми вважаємо тебе якоюсь божевільною, яка після одного невдалого дня піде стрибати з моста. Ми просто хвилюємось.

"Ми? Чому він хвилювався за мене ?", - тільки зараз усвідомила, що справді так. Артес справді хвилювався за мене, але я не розуміла чому. Я ж йому ніхто.

Хлопець продовжив, після того, як зупинився для важкого зітхання. Він потер очі рукою і видав на одному диханні :
- Просто, ще з нашої першої зустрічі я зрозумів, що ти здатна до саморуйнування.

****
Я все не могла заснути. Сон як рукою знесло. Вже була пізня ніч, а я все прокручувала у своїй голові слова Артеса.

" ...ще з нашої першої зустрічі я зрозумів, що ти здатна до саморуйнування."

Що це взагалі мало означати ? Як хлопець прийшов до такого висновку ? У нашу першу зустріч він просто робив мені татуювання. Як можна було дійти до того, що я здатна сама собі нашкодити ? Я не могла цього зрозуміти. І це вбивало мене, і заважало нарешті заснути.

- Дідько, - видихнула я, коли в черговий раз повернулась на бік у своєму ліжку, та відчула тільки дикий дискомфорт. Здавалось, що власні думки перетворились на голки, які проникали у шкіру і фізично заважали зручно вмоститись у ліжку. Я важко зітхнула.

"Схоже сьогодні мені не поспати", - подумала і відкинувши ковдру встала із ліжка.

Я знала, що десь на підлозі мала лежати моя сумка зі скетчбуком. І намагаючись не шуміти, щоб не розбудити Артеса, який спав у вітальні, я впала на коліна, повзаючи по підлозі у пошуках. Коли нарешті відчула під своїми пальцями тканину, яка відповідала моїй сумці, то вже була вся спітніла, хоча у кімнаті було досить прохолодно. Діставши з неї, свій скетчбук і олівець піднялась на ноги.

Я не хотіла малювати у своїй кімнаті. Я хотіла свіжого повітря і його холодного пориву у себе на ногах. А єдиним місцем де могла це отримати, був балкон у вітальні. От тільки там спав Артес, а я не хотіла, щоб він знав, що я не сплю. Проте, у мені вирували емоції і думки. І припинити їхній порив, могло тільки холодне повітря і декілька ліній олівцем у моєму скетчбуці. Тому наплювавши на те, що подумає Артес, я все ж відчинила обережно двері і на пальцях ніг, обережно ступаючи по підлозі направилась у сторону балкона. Моєю перевагою було те, що я знала кожну дощечку котра могла заскрипіти під ногами і тому мені було легше іти, так щоб не розбудити Артеса. Коли я нарешті дісталась дверей від балкона, легко натиснула на дверну ручку, і як найшвидше прошмигнула на нього. Холодне осіннє повітря одразу ж вдарило в обличчя, і я з полегшенням вдихнула його і видихнула.

"Справді те, що потрібно"

Пройшовши трішки далі, аж до поруччя я присіла на підлогу. На вулиці було досить прохолодно і я пошкодувала, що не взяла із собою якоїсь кофти або ковдри. Та повертатись вже не хотіла. Тому тільки натягнула на самі долоні рукави своєї піжамної кофти, яку знайшла у шафі. Ноги виставила так, що вони звисали із балкона. Колись у дитинстві я боялась так робити, бо думала, що хтось потягне мене за ноги і я впаду, не зважаючи на поруччя. Та тепер я обожнювала так робити. І чесно кажучи, мені не вистачало такого балкона у своїй кімнаті у гуртожитку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше