Розділ 15

Думаю, Артес йшов десь позаду мене, але точно не могла сказати. Як тільки хлопець зупинився біля лікарні, я вибігла ледь не порвавши ремінь безпеки. Через погоду яка була дуже похмура, лікарня здавалась моторошним місцем і серце боліло коли я думала про маму яка лежала в одній із палат. Я хотіла просто швиденько добратися до неї. Штовхнувши важкі двері на вході, я потрапила всередину. У ніс одразу ж вдарив такий притаманний запах ліків і гумових рукавичок. Я ніколи не любила лікарні. Всі ці білі халати, опущені обличчя, світлі стіни, що чомусь нагадували про "світло в кінці тунелю" - наганяли тривогу і біль за всіх людей, які опинились тут.

Я зупинилась на місці у розгублені куди далі прямувати. Мені здавалось, що на вході одразу ж мала бути стійка ресепшину із жіночкою котра б пояснила куди далі рухатись. Та я давно не була у лікарнях, тому можливо щось помінялось. Та стояти на місці і чекати поки хвилювання повністю зжере мене із середини, я не збиралась. Тому зібравши всю волю в кулак, пішла просто прямо по коридору. І коли повернула за перший кут, побачила справді стійку за якою стояла жінка і щось писала у великому блокноті перед собою. Полегшення вдарило у голову, і я швидким кроком наблизилась до неї. Проте, жінка навіть голови не підняла, коли я встала поруч. Тому я заговорила :
- Доброго дня, - промовила на стільки впевнено, на скільки могла.
Жінка нарешті помітивши мене перед собою, підвела голову. На її обличчі одразу ж появилась приязна посмішка, яку як я думала, вона навчилась підробляти для своєї роботи. Та мені було все одно зараз до байдужості інших людей. Вона знала де знаходиться моя мати і цього було достатньо.
- Не могли б ви підказати у якій палаті лежить Карен Памерсен ? - запитала надіючись, що саме так роблять всі інші коли хочуть дізнатися таку інформацію.
- А ви хто їй будете ? - запитала жінка, та почала щось гортати у своєму блокноті.
- Я її дочка, Рената Памерсен, - вимовила своє повне ім'я, намагаючись не скривитись. Нічого не могла вдіяти з тим, що воно мені не подобалось.
Незнайомка переді мною нарешті кивнула і подивилась на мене.
- Ваша мати лежить у двісті другій палаті. Це другий поверх. Одразу ж біля виходу зі сходової клітки.
Я кивнула.
- Дякую.

Відходячи від стійки я кинула швидкий погляд на годинник позаду жінки. Половина сьомої. Вже було так пізно. Не маючи ні хвилини більше, я кинулась у пошуках потрібної мені палати. Артес догнав мене якраз тоді коли я шукала де сходи, які мали вивести мене на другий поверх.

"Чому вони не могли якось легше спроєктувати лікарню?" - хотілось закричати до першої ж людини, котра пройшла б біля мене у білому халаті.

- То де твоя мама ? - запитав Артес, встаючи поруч.
- На другому поверсі. Однак я не можу знайти кляті сходи, - промовила у розпачі і приклала руку до чола. Здається, я відчувала як паніка знову починала мною оволідавати. Та перш ніж, я встигла втрати останні кліточки нервів рука хлопця ніжно лягла на мою талію, що заставило мене звернути свою увагу на нього.
- Думаю нам туди. - Він кивнув у сторону дверей неподалік від нас. І справді, через маленьке прозоре віконце в них, можна було розглянути сходи за ними.

Я втомлено опустила руки, так що ті повисли вздовж мого тіла. Точно пам'ятаю, що розглядала ту стіну де були потрібні двері. Та як же могла не помітити сходів за ними ? Все через хвилювання і розпач. Я ж казала, що не люблю лікарні.
- Йдемо, - мовив тихо хлопець і підштовхнув до сходів
- Я клянусь, що їх тут не було, - гірко прошепотіла чи то до себе, чи до Артеса.
Проте він просто кивнув. Впевнена, він розумів, що мені зараз зовсім не до того, щоб обговорювати мою неуважність.

По сходовій клітці на другий поверх, мною рухало чисте бажання побачити маму.

"Обіцяю, що буду частіше тепер приїжджати додому", - проговорила у себе в голові, навіть якщо ця думка не приносила мені ніякої радості. Дивно як за один момент все може змінитися. Колись я б поклялась, що наша невеличка квартира з мамою і татом буде для мене єдиним місцем щастя, і мені важко буде її покидати. Можливо, я б навіть залишилась вдома і вступила б у місцевий університет, а не їхала у сусіднє місто, як би не татова смерть. Думаю, молодша версія мене зараз дивується і не розуміє моїх дій. Але хоча, що там якщо я й сама не до кінця розумію, що роблю зі своїм життям.

Як тільки ми з Артесом піднялись на другий поверх, я почала вертіти головою у пошуках таких потрібних дверей із цифрою двісті два на них. Як і сказала та жінка за стійкою, знайшла я їх одразу біля виходу зі сходової клітки. Я кинулась до них і одразу ж схопилась за дверну ручку, проте так і завмерла. Не натиснула на неї, щоб під вагою вона клацнула і відкрила двері - ні. Я просто стояла завмерши на місці і витріщаючись на білі двері переді мною з яких вже встигла злізти фарба. Я не бачилась з нею вже довго. На літні канікули не приїхала залишившись у гуртожитку з тими деякими людьми, які також вирішили за краще не їхати додому. Коли я говорила, що мені боляче повертатись то тієї квартири, що була колись домом - то не брехала. А тепер коли мене від зустрічі із людиною, яка дала мені життя і була моєю мамою, розділяли лише старі пошарпані двері, я не могла це зробити...не могла їх відчинити.

"Припини, Рено. Вона твоя мати і у неї перелом. Досить бути маленькою дитиною, що ображається через те, що їй наче щось не купили..."

Однак я не могла цього зробити. Сльози підступали до очей і давили на горло перекриваючи шлях до ковтання. Мені потрібна була вода, бо у якийсь момент у роті все пересохло і навіть як би я хотіла щось сказати матері то не могла. Тому я повернулась, щоб піти по воду, та наштовхнулась лише на тверді груди Артеса, який стояв одразу ж позаду мене, коли я сумнівалась чи заходити мені до палати.

- Щось не так ? - запитав він, коли я повільно підняла голову зустрічаючись із ним поглядом.
Я важко сковтнула, відчуваючи той комок який засів там в горлі та страшенно давив.
- Так, я просто..., - помахала рукою, щоб допомогти собі договорити. - Думаю мені потрібна вода.

Хлопець кивнув і десь зник прямо по коридору. Я ж почала від хвилювання заломлювати пальці і нервово ходити туди-сюди, стираючи підошву своїх конверсів об гладку підлогу. Не було жодної причини для такого страху і паніки, проте ці дві речі виникали у моїй голові перекриваючи шлях здоровому глузду. Артес появився зі стаканом води, і простягнув мені його. Я ж випила все одразу і після приклала долоню до губ, наче пила алкоголь і тепер від нього пекло горло. Однак все пекло не від пекучої рідини, а сліз які старалась стримати.

- Рено, все гаразд ? - запитав Артес, і я відчула його важку руку у себе на плечі.
- Так, просто я не думала, що це буде так важко, - відповіла гірко посміхнувшись і викинула порожній стакан із під води у смітник поруч.
- Що важко ?
- Зустрітись із мамою. - Розвела руками і додала : - Це так смішно...Я впевнена, що мав би ти можливість зустрічі зі своєю, ти б не вагався. Тоді чому я сумніваюсь ?
- Не порівнюй нас, Рено. У нас різні випадки.
- Так. Знаю. Вибач, я просто... - Було так важко пояснити, коли сама не розуміла. Я склала руки на грудях і знову почала вимірювати коридор своїми кроками. Та потім різко зупинилась просто біля Артеса.
- Вона ж моя мама. - Я подивилась на нього, наче він міг підтвердити, що розуміє, що я маю на увазі. - Чому я взагалі сумніваюсь ?

І керуючись якимось чистим поривом сміливості і впевненості, я різко смикнула дверну ручку палати і відкрила її. Та замість того, щоб пройти далі так і залишилась стояти на місці біля входу, прикована до підлоги поглядом такої рідної людини.

- Мама, - прошепотіла відчуваючи сльози на очах. - Мама! - вже крикнула і кинулась просто до її ліжка.
Я впала біля неї на коліна і міцно обняла, наче від цього залежало чи буду далі дихати. Гіркі сльози через довгу розлуку вирвались із мене разом із дивним звуком болю, який пішов просто з горла. Такий знайомий запах потрапив до носа, і я тільки міцніше притулилась до матері вдихаючи на повні легені. Однак, холод який ішов десь із заду, заставив мене розплющити очі, котрі я міцно тримала закритими. Мама мене не обнімала. Я підвела голову і подивилась на неї, зустрівши такі ж зелені очі як у мене, тільки трішки яскравішого відтінку. І від цього погляду по всьому тілу пройшлись мурашки. Тому, що у ньому не було суму, який я очікувала там знайти, натомість її обличчя було майже зле. Розчепивши свої руки, які я обвила навкруги неї, я повільно піднялась на ноги. Мій погляд сам собою покружляв кімнатою оглядаючи все і повертаючись до матері, яка лежала накрита білою ковдрою і тільки нога у гіпсі була висунута з-під неї. А потім я знову наважилась поглянути на маму.

- Що ти тут робиш, Ренато ? - запитала вона хриплим голосом.

"Що?"

І тільки зараз я помітила як хворобливо вона виглядає. Її обличчя, на якому колись вигравав рум'янець тепер було блідим і зморшкуватим. Під очима залягли темні круги, майже як у мене коли я пропускала сон, і замість нього йшла малювати. Її ніжний голос, зламався вартувало їй сказати лише одну фразу. А ті зелені теплі очі, тепер були такими...пустими. Вони не втратили свою зелень, та були наче затуманені.

- Я...,- я запнулась, як тільки відкрила рот, щоб відповісти. Прочистивши горло один раз, а потім другий все ж видавила : - Тітка Марі подзвонила і сказала, що ти у лікарні. То ж я приїхала...
- Господи, я ж казала їй цього не робити, - перебила мене мама, розчаровано відвертаючи голову від мене.

Чи було боляче таке почути ? Так. Здавалось, що хтось дав кинджалом просто у серце, та ще й прокрутив руків'я, щоб витекло більше крові. Така проста фраза, та ранила так, що я аж похитнулась на свому місці шокована почутим.

- Чому ? - запитала, через пелену сліз які починали затьмарювати погляд.
Та мати не відповіла. Розгублення проступило на її хворобливому обличчі.
- Чому ти не хотіла, щоб тітка Марі дзвонила мені ? - перепитала ігноруючи важкість з якою мені вдалось це сказати.
- Ренато..., - моє повне ім'я злетіло з її губ, як каторга.
- Чому ? - вже голосніше повторила.
- Тобі не варто було приїжджати, - важко зітхнула мати і трішки підійнялась на ліктях, щоб вище підсунутись у ліжку. - Зі мною все в порядку.
- Все в порядку ? - Мені хотілось крикнути їй ці слова, проте я стрималась пам'ятаючи, що ми у лікарні де ще багато людей. - Мамо, ти зі сходів впала. Яке все в порядку?
- Ренато, - зупинила мене мати, та вже було пізно, слова самі ринули із мене.
- Це не в порядку! Ти налякала мене! Ти знаєш, як страшно було почути від тітки Марі слова про те, що ти у лікарні ? Мої думки одразу ж почали придумувати найгірші сценарії. Ти ж у мене одна залишилась. А тепер коли я приїхала ти кажеш, що мені було не варто цього робити ?
- Ну ти ж до цього не приїжджала, - раптом різко кинула мама, та одразу ж завмерла наче здивована тим, що це справді сказала вона.
Я також завмерла на місці прикована до підлоги, хоча і її слова думала повалять мене.
- Що ти...? - я похитала головою, не розуміючи її.
Мати важко зітхнула.
- Ти не приїжджала, Ренато. Ти повністю забула про мене, а тепер появилась така вся дбайлива дочка і думаєш, що все буде гаразд ? Ні. - Її голос зривався через кожне слово, однак злість допомагала говорити далі : - Де ти була до цього, га ? Скажи мені. Твій батько помер, а ти втекла і залишила мене одну, навіть не думаючи про те, як самотність вплине на мене.
Я важко фиркнула, не стримавши звук розчарування.
- Це я тебе покинула ? - запитала гірко. - Це ти мене покинула, ще тоді у дитинстві, - різко викрикнула коли відчай захлеснув наче хвиля цунамі. Як же було боляче таке чути.
- Що ти таке кажеш ? - Обурення так і читалось на обличчі матері.
- Це ти мене кинула коли тато помер. Ти була так зациклена на своєму горі, що навіть забула, що в тебе дочка залишилась. Ти знала, що я пробувала накласти на себе руки ? Ти це знала ? - Тільки коли я злісно викрикнула це все на одному диханні, то зрозуміла, якої помилки допустилася. Про це майже ніхто не знав, і я не хотіла, щоб вона про це дізналась. Принаймні точно не так. Та вже було пізно.

- Що ? - прошепотіла мама навпроти.
Я важко опустила руки і вони просто повисли безсилі.
- Вже рік був пройшов із його кончини. Та мені було так важко. І коли я сподівалась отримати підтримку від тебе, своєї мами, тебе не було поруч, бо ти потопала у своєму горі, що коханий чоловік тебе покинув. Але він був і моїм батьком ! Мені також було боляче. Думаю, тоді мною керували почуття самотності і покинутості. Я пішла на міст і хотіла стрибнути, щоб покінчити із болем у грудях. Я не хотіла жити. Ти це знала, мамо ? - Останнє викрикнула, в надії, що бодай тепер вона відчує хоча б якісь докори сумління. Однак її обличчя залишалось пустим і одночасно розгубленим. Вона хитала головою і шепотіла слова заперечення собі під ніс.

- Цього не може бути, - прошепотіла вона і цього було достатньо, щоб я знову зірвалася.
- Як би не Ембер, мене б тут не було, - крикнула я так голосно, що аж горло запекло. А можливо, це були наслідки сліз які котились у мене по обличчю. - Вона була тою хто зняв тоді мене із моста. Дев'ятирічна дівчина зняла мене з моста, мамо! Це її сім'я опікувалась мною, коли ти не могла. Мені було дев'ять, і я вже тоді не хотіла жити. Ти хоча б розумієш, як це ?

Як тільки останні слова покинули мій рот, я вибігла із палати вся у сльозах і болем у серці. Як же все боліло і пекло. Хотілось, вирвати собі серце, щоб більше нічого не відчувати. Я кинулась сходами униз, хоча ноги підкошувались, і декілька разів мені здалось, що я впаду. Проте, бажання втекти від всього цього несло мене на крилах відчаю. Я не бачила людей перед собою, лише вивіску із надписом "вихід", яка мерехтіла зеленим кольором. Опинившись біля неї, я із цілої сили повалилась на двері і тільки опинившись на вулиці дозволила собі зупинитись. Притулившись до ближчої стіни, я сповзла по ній униз, відчуваючи страшну втому. Крик рвався назовні із кожною новою сльозою. Та я стримувала його прикушуючи нижню губу, аж до болю.

Раптом, я відчула як дихання почало збиватись, а стук серця починав лунати десь у скронях сильно вдаряючись об череп. Долоні спітніли і тряслись як листя на вітрі. Паніка заволоділа мною, коли я зрозуміла, що це чергова панічна атака. Я точно не сподівалась, що вона повториться так швидко. Відчуваючи, вже такий знайомий страх, я почала роззиратися навкруги. Та погляд також вже встиг стати туманним, і все що я бачила так це розмитті обличчя людей і силуети дерев біля лікарні.

"Ні, будь ласка, не знову", - молила у думках. - "Зберись і роби як казав Артес."

Я згадала, що хлопець також був зі мною у палаті, а одже чув усі слова сказані мною матері. Від цього хотілось тільки більше закричати. Та зараз я повинна була зосередитися на своєму диханні. Я заплющила очі, намагаючись уявити своє серце яке билось зараз зі скорістю секундної стрілки годинника. У голові сплив образ, який у розумінні анатомії не можна було б назвати серцем, та для мене це вже був об'єкт на якому можна було сконцентруватись. Я уявила як дикий ритм сповільнюється, і через дірки які чомусь були у моєму серці виходить повітря посилаючи мені його для дихання. Спочатку короткі вдихи і видихи, та з часом я відчула як руки перестають трястись. Серце почало вертатися до нормальної швидкості биття, а повітря тепер потрапляло легко у легені.

"Вийшло. У мене вийшло. Я сама зупинила напад паніки."

Розплющивши очі, не змогла стримати легеньку усмішку яка появилась у мене на обличчі. Я пишалась, тим що змогла подолати таку перепону. Це давало надію, що можливо я й не така слабка.

Відчувши чийсь погляд на собі, я повернула голову у бік звідки йшов струмінь тиску. У полі зору появився Артес. Хлопець стояв завмерши на місці. Його очі були широко розплющені і він важко дихав. Я розгубилась. На скільки довго він вже тут стояв ? Повільно піднімаючись із землі на якій сиділа і обпираючись об стінку, щоб не впасти я випросталась у весь ріст. Артес слідкував за моїми рухами, а сам зовсім не рухався. На його обличчі був якийсь дивний вигляд : наче паніка змішана зі страхом.

- Артес, - покликала я хлопця.
І тільки тоді наче проснувшись, хлопець похитав головою і одним кроком подолав відстань між нами. Його очі розгублено бігали по моєму обличчю. А потім він міцно обхопив мене обома руками, притискаючи до себе.
- Господи, мені так шкода, Рено. Я..., - він важко зітхнув і мене чомусь відвідала думка, що я заставила його хвилюватись.

Як виявилося мої руки просто звисали по боках, такими не очікуваними виявились обійми Артеса. Та я також обвила ними хлопця, ще більше занурюючись у нього наче він був відповіддю на всі питання. Я ще відчувала залишки страху, та присутність Артеса остаточно їх розвіяла.

Хлопець відхилив свою голову, і я повторила за ним. Його серйозний погляд зустрів мій, і я відчула як вже знайоме відчуття чогось теплого і пухнастого появляється у животі. Проте, на цей раз воно було приємне, а не лячне. Я легенько посміхнулась, та хлопець не зробив того ж, і моє серце пропустило один важкий удар.

"Щось не так"

- Я такий радий, що ти жива навіть не описати словами. Рено, я просто..., - він важко зітхнув. - Я захоплююсь тим, яка ти сильна. І не лякай мене більше, от так втікаючи.

Сльози забриніли у кутках очей, проте цього разу вони були щасливими. Сумний осад від розмови з мамою залишався, та слова Артеса заставили його дію на мене послабшати.

- Я також рада, що жива, - мовила тихо, і притулилась щокою до його грудей. Я чула як билось його серце і чомусь це накрило мене хвилею полегшення, що тоді Ембер зупинила мене від стрибка із мосту. В іншому випадку, я б не зустріла Артеса.
Хлопець погладив мене останній раз по спині, і відійшовши взяв мене просто за руку, ніби це було звичне діло для нього. Я глянула, як його пальці переплелись із моїми, і про себе застрибала від щастя, а саме від феєрверка, виниклого у животі.

- Заберімо тебе звідси, - промовив хлопець і поцілував швидко мене у чоло.

Як би не його рука, яка потягнула мене за собою у напрямку машини, то напевно я б стояла ще довго на місці прокручуючи у себе в голові той поцілунок у чоло. Здавалось, що тепер конфлікт з мамою відійшов на другий план і здавався, подією дворічної давнини. А все через Артеса, який діяв на мене мов заспокійливе.