Розділ 14

Здається, мене почало трясти.

Я не відчувала нічого окрім сильного биття серця. Здається, всі кінцівки заніміли і я дивувалась як телефон ще досі не випав із моєї руки. У вухах почало гудіти, так що всі звуки просто зникли. Я бачила, що Артес щось говорив до мене, адже його губи рухались. Та розібрати, що він хоче сказати не могла, бо просто не чула. Останні слова тітки Марі гуділи у голові перетворюючись на гул, який врешті став не зрозумілим набором зі слів. Здається, що мене поглинуло у якийсь вакуум де все навкруги зникало і залишилась тільки я зі своїм швидким серцебиттям.

"Вона у лікарні. Моя мама у лікарні. Що сталося ?"

Мені було страшно. Ті самі відчуття, що були тієї ночі коли мені сповістили про смерть батька повернулись. Вони обхопили мене своїми щупальцями здавлюючи горло і перекриваючи вхід повітря. Я відчувала паніку, яка підкрадалась до мене і від цього тільки ще більше хвилювалась.

"Будь ласка, не знову", - мені хотілось крикнути ті слова Богу, якщо він був. Я не хотіла втрати ще одну дорогу мені людину. Цього б вже я точно не пережила.

Я відчула як щось холодне торкнулось моєї руки, яка просто лежала у мене на коліні. Раптом, появився якийсь проблиск через занавісу паніки і я усвідомила, що більше не тримаю телефон. Рука, яка стискала до цього мобільний також безсило впала на коліно. Моя грудна клітка підіймалась все швидше і тепер я чітко відчувала брак повітря. Хотілось закричати у пошуках допомоги, та голос здається застряг десь у горлі. Боже, як же мені було страшно. Сльози вже зібрались у кутиках очей, і я приготувалась до втрати свідомості, а може взагалі смерті. Тому, що відчуття були такі наче я помираю.

Та серед всього болю, який я відчувала, десь із боку пробився тихий голос. Він був нечітким і тому не дуже зрозумілим, та став для мене щось на кшталт якоря за який я вчепилась бажаючи втриматись на поверхні.

- Рено, - промовив знову голос до мене і тепер здався набагато ближчим, аніж до цього.

Тепер я ще й відчувала щось важке у себе на колінах. Наче, щось тиснуло на них. Та не могла сфокусувати погляд ні на чому.

- Рено, це я Артес. Все добре, просто дихай. - Важкість яка лежала у мене на колінах тепер перемістилась мені на спину і не зважаючи на туман у голові я зрозуміла, що це рука.

"Артес...Він поряд", - промайнуло у голові. Ця думка заставила моє серце трішки сповільнити свій дикий ритм та не на стільки, щоб я могла знову легко вдихнути. Зір почав по трішки розтуманюватись і я побачила щось просто перед собою. Спочатку, у поле зору потрапили темні очі, які занепокоєно бігали по моєму обличчю. Потім я побачила чорне волосся, а після нього і губи, які щось говорили :

- Рено, ти чуєш ? - запитав хлопець.
Я чула його і тому лише легенько кивнула. Мені було страшно навіть поворухнутись, бо здавалось, що я от-от впаду просто на підлогу. Проте, замість твердого дерева приземлюсь у чорну яму з якої вихід вже не знайду.

Рука Артеса у мене на спині рухалась то вверх, то вниз. І ці рухи його були такі спокійні і ніжні, що здавалось лежиш під теплою ковдрою, яка накриває тебе ховаючи від усіх і всього.

- Постарайся не панікувати і дихати, - промовив Артес.
Тепер я бачила чіткий образ хлопця, проте простір за ним зоставався розмитим. Та для того, щоб хоча б трішки заспокоїти свої нерви було вдосталь і темних очей, які вчепилась у мене триваючи на поверхні і не даючи впасти. У них читалась така рішучість і сила, котру я бажала отримати також. Та все, що могла просто дивитись у ті очі, і сподіватись, що все буде гаразд.

Я дихала. Старалась робити принаймні короткі вдихи і по трохи відчувала як важкість на серці зникає, а груди можуть вільно підійматися.

- Молодець, просто не переставай дихати. Я поряд і все буде добре. Чуєш, Рено? - звернувся до мене Артес. Його одна рука сильно стискала мою долоню, а другою хлопець не припиняв гладити мене по плечах.
Те, що він поряд справді допомагало. Я не боялась, що впаду, бо точно знала, що він впіймає мене. Не певна, чому була така переконана в цьому, проте я просто знала це. Відчувала це.

Артес дихав зі мною. Спочатку він робив короткі вдихи, як і я. А потім почав дихати глибше, і хотів, щоб я повторила. Серце вже не вистукувало. Вуха заполонили інші шуми, такі як сміх і розмови інших. Я була впевнена, що для всіх ці декілька хвилин минули як секунда, та мені здавались вони вічністю. Було враження, що я побувала між смертю і життям.

Зрештою, повітря вільно надходило у груди, і я важко зітхнула. Слова тітки Марі, знову спливли у голові і я підвела погляд на Артеса. Хлопець досі дивився на мене. Він хвилювався, і мені стало ніяково, що викликала у нього таке почуття.

- Пробач, я не хотіла тебе налякати, - промимрила та якимось не своїм голосом.
- Господи, тобі немає чого просити вибачення. Ти в порядку ? - Артес притягнув мене до своїх грудей, накриваючи мою голову долонею.
Такий знайомий і приємний запах дістався мого носа, і тепер я точно була певна, що паніка повністю відпустила.
- Думаю, так. Я просто перелякалась дуже, - тихо прошепотіла у груди хлопця.
Артес не відпускав мене, міцно тримаючи. І я була вдячна за це, бо не впевнена, що мала сили навіть сидіти самостійно.
- Твоя мама у лікарні. У неї перелом ноги, - промовив Артес мені у волосся.

Серце знову на якусь секунду збилось зі звичайного ритму і я перелякалась, що ця важкість і паніка повернуться. Та потім зрозуміла, що можу дихати нормально і чую все, що відбувається навколо - це заспокоїло мене. Та слова Артеса заставили мене вибратись із його заспокійливих обіймів і поглянути на нього.

- Після того, як ти..., - хлопець зупинився і взяв за мене за руку. - Після того, як тебе почала трясти, я забрав у тебе телефон і поговорив із жінкою, що була на зв'язку. Вона сказала, що твоя мати впала зі сходів у будинку і лежить у лікарні з переломом ноги. Вона також дала адресу лікарні.
Довго не думаючи, я випалила перше, що прийшло до голови.
- Я повинна поїхати до неї. - І одразу ж піднялась зі свого місця, щоб іти збиратись. Та голова закрутилась від різкого руху і я впала назад на стілець. Артес опинився одразу ж поруч, підтримуючи мене за талію.

- Я тебе відвезу. Тільки почекай я сходжу і поясню все дядьку. Добре ?
Я просто кивнула і хлопець пішов до підсобки в якій сидів професор Філіп.

"Це просто перелом. Ніхто не помирає. Все добре, Рено. Вона жива." - Та навіть це не заспокоювало. Страх втрати ще й мами тиснув на мене, викликаючи найжахливіші картинки того, що могло трапитись.

"Вона впала зі сходів...А, що було б якби вона сильно вдарилась головою, або щось по типу цього ?"

Не хотілось думати про погане, та тепер коли рука Артеса не лежала заспокійливо у мене на плечах, я не могла зарадити проникненню темних думок у свою голову. Проте, на щастя, довго терпіти не довелось. Артес досить швидко вернувся, а за ним і професор Філіп. Чоловік занепокоєно присів біля мене. Його руки обхопили одну із моїх долонь і він запитав :

- Ти як, пташко ?
Його ніжний голос, і це звертання, і вигляд заставили важко сковтнути. Тільки тепер я розуміла, як мені не вистачало батька. Він завжди був найсильнішим із нас всіх у сім'ї. І мені було спокійніше, коли я знала, що можу завжди розраховувати на його підтримку. Та тепер його не було поруч. І у мене було відчуття, наче мене покинули і я залишилась зовсім сама, без плеча на яке можна обпертись коли важко. Та дивлячись на професора Філіпа, я відчула до нього те, що ніколи не помічала до цього у собі. Він став кимось більше ніж просто наставником. Він замінив мені батька, хоча я й думала, що це неможливо.

- Дякую, - промовила я замість відповіді на запитання чоловіка, і нахилилась обвивши руками його шию. Його руки лягли на мої і він трішки стиснув мої передпліччя. А коли я відсторонилась від нього, то побачила у його очах сльози, які стояли та грозили политись будь-якої миті.

- Артес відвезе мене до мами, - промовила до чоловіка, хоча думаю хлопець вже сам повідомив йому про це.
Професор Філіп кивнув.
- Якщо що дзвоніть. А я постараюсь допомогти всім чим зможу.
- Добре, - кивнула у відповідь і піднялась із крісла.
Рука Артеса одразу ж опинилась у мене на талії, і так ми вийшли із майстерні.

Вже надворі обличчя обдало холодом і я глибоко вдихнула прохолодне повітря. Воно здавалось таким чистим, і пахло дощем, що не могло мене не радувати. Я любила дощ. Артес підштовхнув мене до автостоянки, де він припаркував свою машину. І ми попрямували саме в тому напрямі.

А вже коли сіли в салон, і я провела руками по обличчю то згадала маленьку деталь. Руки були у чорній і білі фарбах, від того чим ми займались до цього всього. Здавалось, що від моменту із живими портретами і дзвінком тітки Марі пройшла ціла вічність і за цей час життя встигнуло повернутись на триста шістдесят градусів. Артес поглянув на мене, коли я витріщалась просто перед собою без жодної для цього мети.

- Рено, - покликав він.
Я повернула голову до нього.
- У тебе є можливо мокрі серветки ? Не думаю, що нас зрозуміють, якщо ми появимось у такому вигляді. - І вперше за останні декілька хвилин, мої губи вигнулись у ледь помітній посмішці.
- Що ? - розгублено запитав Артес.
- Наші обличчя, - уточнила я.
Хлопець провів долонею по щоці, і коли на ній залишилась чорна фарба, він кивнув і тихо засміявся.
- Точно. Подивись, будь ласка, у бардачку мають бути серветки.

Хлопець завів машину і з'їхав на дорогу, поки я шукала в бардачку серветки. Спочатку я витерла своє обличчя і руки від фарби. І потім протягнула серветку Артесу, щоб той також протерся.

Деякий час ми їхали в тиші. І тільки інколи я вказувала хлопцю де повернути, або зрізати, щоб швидше доїхати. Здавалось, що кожен поринув у свої думки. Артес пильно вдивлявся в дорогу, а я ж намагалась не зійти від хвилювання за маму. Хотілось як найшвидше добратись до лікарні і переконатись на власні очі, що в неї не все так погано.

- Ти знаєш, що з тобою трапилось там у майстерні ? - раптом запитав Артес, коли я дивилась за тим, як швидко пролітають дерева у вікні.
У голові спливли моменти того, як серце швидко билось і важко було вдихнути. Я ніколи не відчувала такий страх, за своє життя. Взагалі зі мною ніколи не траплялось щось подібне. Тому я заперечно похитала головою. Артес кинув на мене швидкий погляд, на секунду відриваючись від дороги. Я бачила що його руки на кермі були напружені, адже виднілись синюваті вени. Та зовсім не розуміла, що не так. Здавалось, хлопець обдумував чи сповіщати мені про те, що було у нього на думці чи ні. Важко зітхнувши він все-таки заговорив :

- Це була панічна атака, Рено. - Його голос прозвучав тихо і з ноткою страждання, наче ці слова робили йому боляче.

"Панічна атака? Що це..."

Та потім я згадала те, що мені говорила моя психологиня. Щось про тривогу і те, що інколи вона може переростати в щось більше, як от, наприклад панічні атаки. Та зі мною ніколи такого не траплялось, то я не дуже слухала тоді. Проте, по голосу Артеса розуміла, що це не дуже добре.

- Це може повторитись ? - запитала, втискаючись у сидіння.
Здавалось, лише сама думка про повторення того стану викликала якраз ту саму паніку.
Артес не відповів, а лише кивнув. І це стало для мене ударом по голові.
- Рено, я...- хотів щось сказати хлопець, однак я його перебила.
- Але що мені тоді робити? - Сльози починали виступати на очах, і страх знову оволідавав мною. - Цього разу ти мені допоміг. Але що як тебе не буде поряд ?

Артес важко видихнув поруч, і взяв мене за руку, що заставило поглянути на нього.
- Я не кажу, що це обов'язково повториться, просто ти маєш бути готова до такого розвитку подій. Я...знаю, що це страшно і важко, проте тобі прийдеться навчитись жити із цим. Просто, старайся не піддаватись паніці і дихати. Рено, головне не забувай дихати.

Його обличчя було нахмурене, а очі настільки зосереджені на дорозі, що на мить здалось, що замість дерев і асфальту він бачив дещо інше. Наче переживав якийсь момент із життя, який тепер майорів перед його поглядом. Я різко втягнула носом повітря.
- З тобою таке було чи не так ? - запитала догадуючись, звідки хлопець знає стільки про панічні атаки. Звичайно, що із власного досвіду.
Він кивнув.
- Це сталось після смерті батьків. Однак я був сам, і тоді дуже налякався. Було відчуття, наче помираю. Думаю, це був найгірший момент, після смерті рідних.
Я бачила, що йому важко це говорити. Ніхто не хотів би пережити таке знову. Коли я згадувала про те, що сталося то міряла, щоб це ніколи не повторилось.

У безмовній підтримці я стиснула трішки сильніше долоню Артеса. Хотіла показати, що він не один і висловити подяку, що у свою першу панічну атаку я не була сама так, як він.
- Мені дуже шкода, - прошепотіла. - Дякую, що був поруч щоб допомогти мені.
Хлопець нарешті відірвався від дороги, і легко посміхнувся мені. З його обличчя нарешті зійшла пелена суму, і я була рада, що можливо була частинкою його радості.
- Ти ж знаєш, що так не буде завжди ? - промовив він, знову розвертаючи голову.
- Ти про що ? - нахмурилась у відповідь, і повернулась у бік вікна.
- Вплив минулого на тебе. Ти ж знаєш, що колись воно тебе відпустить, а страх втрати відійде на другий план.
- Справді ?
- Так, - кивнув Артес. - Однак, тобі і самій прийдеться його відпустити.
- Я не певна, що зможу, - відповіла тихо.
Справді, сумнівалась у тому, що зможу забути і відпустити те, що сталось.
Немов прочитавши мої думки, Артес промовив :
- Я не кажу, тобі забувати. Цього ти точно ніколи не зможеш зробити. Твоє минуле - це твоя історія. І без нього ніяк. Проте, ти сама вирішуєш, чи буде мати та історія продовження.
Я ще сильніше нахмурилась обдумуючи його слова.
- Знаєш, як кажуть, що кінець - це початок ? - запитав Артес.
Я повернула до нього голову і впіймала його погляд на собі.
- Так, - кивнула.
- Я думав, що в цих словах немає сенсу. Однак після того, як мої батьки померли це здавалось для мене кінцем. Як далі жити ? Що робити ? А потім появився добрий дядько Філіп, який прихистив мене і дав зрозуміти, що моє життя не закінчується, навіть якщо так воно і здавалось. Рено, це не кінець...І коли ти зрозумієш це, то й усвідомиш, що це початок чогось нового. Що це початок заради якого варто жити. Ми не можемо змінити минуле і це факт, проте ми можемо змінити те, як воно буде впливати на нас. Розумієш ? - Погляд Артеса звертався до мене, і його очі пом'якшали коли він помітив сльозинку, яка поодиноко спустилась по моїй щоці. Він відпустив мою долоню зі своєї руки і пальцем скоро витер ту сльозу. На його обличчі появилась м'яка посмішка.
- Це не кінець Рено, це початок, чуєш ? - тихо прошепотів він, і немов у якомусь гіпнозі я кивнула.

Я розуміла про, що говорив Артес та чи могла це прийняти ? Я все життя після смерті батька боролась із впливом минулого на мене і це мені не вдалось. Проте, можливо, хлопець правий і варто просто прийняти те, що сталось. Не обов'язоково забувати, та й я не зможу цього зробити.