Розділ 12

Я прокинулась за декілька хвилин до будильника. У кімнаті було ще досить темнувато, та це все наслідки осені. Сьогодні перший день нового тижня, і вперше я не хотіла від цієї думки голосно застогнати і закутатись у ковдру в надії, що вона мене повністю проковтне і я зможу зникнути. Натомість я чекала понеділка, адже це означало початок відліку до суботи - дня, коли я зможу піти на студію до Мартина. Не могла дочекатися цього дня. Я вже уявляла собі, як це буде...І всі сценарії цієї події закінчувались тим, що художник хвалить мої роботи. Принаймні, так було до того моменту, поки я не побачила свій відкритий скетчбук на комоді поруч із ліжком. На сторінці був накиданий легкий ескіз майбутнього малюнка і вчора він мені здавався на багато вдалішим. Та сьогодні дивлячись на лінії простим олівцем, я була не задоволена.

"Ні. Мартин точно не має це побачити."

Я вхопилась міцно за свій скетчбук і одним рухом вирвала сторінку із нього, ту з ескізом. Взявши у дві руки, тримала малюнок перед собою просто витріщаючись. У голові поселилися сумніви. З одного боку, мені хотілось розірвати на клаптики цей листок, а з другого боку, мені було цікаво, що у мене вийде в кінці. Я важко зітхнула і замість порвати, поклала листок у сам кінець скетчбуку, щоб він дочекався своєї черги. Після чого потягнулась у різні сторони, щоб трішки розім'яти все тіло. І вставши нарешті із ліжка, пішла до нашої спільної з Ембер вітальні. Я думала, що вона буде там, та схоже подруга ще спала. Захопивши із собою чайник, попрямувала до дверей. Хотілось випити кави, а до того ж у мене ще залишилось моє улюблене апельсинове печиво. Біля дверей, я за щось зашпорталась і вже була готова до поцілунків із підлогою, та вчасно вхопилась за вішалку. Проте, чайник вислизнув із моєї руки і з голосним гуркотом впав на підлогу. Я скривилась від неприємного звуку і повернулась до дверей від спальні Ембер, щоб переконатись чи подруга не прокинулась. Та все було тихо, не було чути ніяких кроків і криків зі словами : "Рено, я тебе вб'ю!". Я полегшено видихнула та опустила голову униз, щоб подивитись за, що зачепилась. На підлозі лежали перекинуті підбори Ембер, ті в яких вона ходила на виставку і здається, зламала каблук одного із них. Я кліпнула раз. Взуття було ціле і жодних пошкоджень.
Я хмикнула.

"Схоже, Ембер, вже їх полагодила. І коли вона тільки встигла ?", - подумала, та потім згадала, що вчора вона кудись ходила, напевно якраз у ремонт взуття.

Піднявши чайник із підлоги, я вийшла у коридор. Він був ще пустий і тихий. Здається, що всі ще спали. І весело підстрибуючи я попрямувала на кухню. Щось мені підказувало, що цей день мав бути добрим.

*****
У мене було вікно між другою і третьою парою, тому я вирішила збігати до професора Філіпа, щоб розповісти про Мартина і його запрошення до студії. У коридорах було багато людей, та я намагалась їх оминути і не задіти плечем. Та все ж пробігаючи біля кафетерію, повернула на секунду голову до нього, думаючи над тим, щоб зайти і купити щось. І цієї секунди виставило, щоб я врізалась у когось своїм плечем. Я почала просити вибачення, піднімаючи книжки і зошити із підлоги людини, яку штовхнула. Та коли підвела голову то побачила Аміру, яка стояла посміхаючись до мене. Я також усміхнулась у відповідь.

- Аміро, давно тебе не бачила, - промовила я і обняла дівчину.
Зазвичай, я не дуже тактильна людина, та сьогодні у мене був просто неймовірний настрій : хотілось всіх обнімати і дарувати посмішки.
- Привіт, Рено. Як ти ? - запитала вона, також притискаючи мене до себе.
- Все добре. От думала зайти до професора Філіпа. А ти як ? О, тобі потрібно сьогодні зайти до нас з Ембер. Буде чудово знову посидіти, як минулого разу.
- Так, це було б чудово, - усміхнулась Аміра, та потім похитала головою. - Проте я не можу. Сьогодні приїжджають мої батьки сюди. Хочуть переконатись, що я добре тут облаштувалась.
Я згадала, що досі тримаю речі дівчини, тому передала їх їй, та забираючи руки, поставила одну долоню Амірі на плече.
- Шкода, - промовила я. - Може іншим разом ? Закажемо піцу та об'їмося нею, щоб покращити тобі настрій після візиту батьків.

Я пам'ятала, що Аміра мала не дуже хороші стосунки зі своїми мамою і татом. Вони були дуже строгі стосовно неї. І хоча дівчина стверджувала, що вони просто занадто сильно її люблять і тому так бережно опікають, я бачила сум у її очах коли Ембер розповідала про всі свої пригоди. Адже тоді коли одна мала повну свободу у діях, друга була затиснена у "клітці опіки" своїх батьків.

Аміра усміхнулась і поклала свою долоню поверх моєї.
- Обов'язково. - Продзвенів дзвінок. - О, мені вже пора. До зустрічі тоді, Рено.
- Ми будемо тебе чекати.
Аміра попростувала прямо по коридору, а я кинулась до виходу.

Я справді не могла згадати останній раз, коли була така щаслива. Здається, що щастя моє минуло коли батько помер. Шлях до нього й тої радості немов був закритий для мене і відчувала його я лиш у якісь короткі миті. Я й забула, як це коли душа співає, а все навкруги здається більш сонячним, навіть якщо у небі висять чорні хмари сповіщаючи про дощ. А головне, я забула, як це коли ти відчуваєш серце у грудях, яке б'ється від радості і дає розуміти, що ти жива.

Проминувши клен біля якого звикла сидіти, перейшла на біг. Хотілось як найшвидше добратися до майстерні професора і розповісти про виставку. Просто я відчувала, що це і його заслуга. Адже, головних секретів я набралась саме від професора Філіпа. Він розумів мене і мою творчість, тоді як на парах в університеті нас всіх підлаштовували під один стиль і почерк. Викладачі робили зауваження та виправляли наші помилки, не думаючи, що забирають нашу іскру із картини. Вони ніколи не думали, що помилка насправді не помилка, а те, що робило наші роботи різними. Це мені і не подобалось. Викладачі виліплювали із нас одні й ті самі фігури, тоді як професор Філіп показував, що всі ми різні і по своєму унікальні. Він не виправляв, а намагався зрозуміти. Так, чоловік робив зауваження щодо робіт, але він не забирав наш стиль від нас. Тому я й цінувала його.

Поглинувши лише у думки про те, щоб скоріше дістатися до майстерні я й не помітила людини збоку. І коли спробувала оббігти калюжу ще від вчорашнього дощу, то врізалась у когось. Земля була волога і слизька, і заплутавшись у власних ногах я відчула як починаю падати на траву. Немов у сповільненому режимі я бачила як ноги відриваються від землі і я падаю на того у кого врізалась. І тільки опинившись на чомусь твердому, змогла підвести голову.

"Вже другий раз за сьогодні. Спочатку Аміра, а тепер..."- Я підвела голову, щоб подивитись на людину на котрій лежала. І коли побачила знайоме обличчя не стримала усмішки.

Артес лежав піді мною потираючи голову руками. Здається, йому боляче і на секунду, я відчула провину за те, що врізалась у нього.

"Але ж я не спеціально"

- Артес, - окликнула хлопця. - Пробач, я не хотіла. Я випадково.
- Рено ? - Хлопець перевів свій погляд на мене, нарешті розуміючи, що це саме я повалила його з ніг. Він усміхнувся, і наче втомлено кинув голову назад на траву. А в наступну мить, тіло під мною почало трястись від сміху хлопця, який був приглушений моїм тілом зверху. Я поглянула спантеличено на Артеса не розуміючи, що його так розвеселило. Піднявшись трішки на ліктях, вперлась руками у його плечі, щоб добре бачити його обличчя.
- Що смішного ? - запитала.
Артес важко дихав і витирав пальцями сльози з очей, які полились через сміх. Та потім я відчула одну із його рук у себе на талії, яка міцно стиснула її і трішки притягнула моє тіло ближче до хлопця. Кинувши швидкий погляд на неї, повернула голову назад до хлопця. Він дивився на мене зі своєю посмішкою з милими ямочками.
- Що ? - знову запитала я, бо мене починало дратувати те, що він нічого не говорить, а лишень дивиться.
- Нічого, - похитав головою той, так що його волосся пройшлось по землі. - Просто, як раз ідучи до дядька думав про те, чи зустріну тебе. А тут ти звалюєш мене з ніг.
Артес подивився на наші тіла, що лежали притиснені на землі і знову усміхнувся. Здається, у нього був такий же вдалий день, як і у мене. Відчуваючи, жар який починає обпікати шкіру я почала очима блукати по його обличчю. Та нічого не відвертало уваги від його тіла під мною.

"Господи, я ж лежу на ньому. Буквально, на ньому!"

Шкіра пекла, а у подушках пальців починало зароджуватись якесь поколювання, яке тягнуло торкнутись чорного короткого волосся хлопця. Я могла уявити, як пальці проникають у його темноту і торкаються шкіри на голові. Я важко видихнула від усвідомлення своїх думок і засовалась на місці.

- Рено, - простогнав Артес наче від болю і я різко завмерла на місці. Очі звернулися до нього, і я побачила якими темними стали його власні зіниці. Його грудна клітка не повністю була притиснута до моєї, проте я бачила як важко вона підіймалась і з цього зробила висновок, що йому важко дихати.

"Дідько, я ж важу багато"

Обпершись на його плечі, я зняла одну ногу із його тіла і поставила її біля нього. Та коли хотіла і повністю піднятися, щоб Артес нарешті вдихнув хлопець обхопив двома руками мене за талію та перевернув нас. Тепер я лежала на землі, а хлопець височів наді мною. Я розгублено забігала очима по місцевості навкруги нас. Я боялась, що хтось побачить нас і подумає зовсім не те. Та, хоча, що тут можна було придумати, якщо я сама не розуміла, що відбувається.

- Що ти робиш ? - запитала тихим голосом, який чомусь раптово вирішив стати занадто дівчачим із неприємним писком.
- Рено, я...- Голос хлопця був дуже серйозний, хоча на його обличчі і вигравала легка посмішка.