Розділ 10

Учора одразу після пар, я знайшла Ембер і запитала чи не хоче вона зі мною сходити на виставку. Подруга спершу вертіла носом, та потім згадавши, що їй і так немає чим зайнятись у суботу погодилась сходити зі мною. Тому зараз ми бігали по своїх кімнатах намагаючись встигнути все і не запізнитись. Взагалі виставка буде відкритою протягом тижня, та саме сьогодні офіційне відкриття. У флаєрі, який ішов разом із білетами, писало, що запрошений якийсь маленький та дуже талановитий оркестр. А ще це чудова можливість поговорити із самим організатором і художником виставки. Хоча не впевнена, що я наважусь на це. Та все ж, згадуючи слова професора Філіпа про те, що у нас із тим його знайомим схожий стиль мені вже не терпиться побачити його роботи.

Я вже одягнула свою чорну сукню із маленькими білими квіточками на ній і тепер чекала Ембер, котра досі бігала по своїй кімнаті, не знаючи яку помаду обрати до своєї білої сукні.

- Тобі, до речі, також не завадило б трішки..., - дівчина зробила паузу, а потім додала : - припудритись.

Я протиснулась повз неї до її кімнати і встала перед дзеркалом оглядаючи себе з ніг до голови. Ембер наполягла на тому, щоб випрямити мені волосся і тепер воно красиво спадало по плечах. І не зважаючи на слова подруги, я вже підмалювала трішки вії і постаралась замалювати свої синяки під очима, хоча не скажу, що те та інше вдалося мені добре зробити. Поки я стояла і роздивлялась себе у дзеркалі до мене підійшла Ембер. Вона провела своїм поглядом по мені і взявши за плечі повернула до себе.

- Так, дівчинко моя, довірся мені, - промовила вона, і так тримаючи за плечі підвела до свого ліжка. Я гепнулась на нього і спостерігала, як подруга витягає зі своєї косметички різні косметичні засоби.

- Ембер, я не впевнена..., - почала я, та була одразу ж перебита.
- Тсс, - зашипіла подруга і почала водити кісточкою по моєму обличчі.

Я важко видихнула, і краєм ока постаралась роздивитися котра це година на годиннику, що стояв на столику навпроти ліжка. У нас ще було трішки часу, тому все ж подумавши я вирішила не заважати Ембер робити свою справу і заплющила очі, щоб їй було зручніше їх малювати.

Думаю приблизно через двадцять хвилин магії наді мною, подруга відсунулась від мене і почала складати все назад до косметички. Я ж не впевнено, розплющила очі і покліпала ними декілька раз, привикаючи до світла, бо весь цей час тримала їх заплющеними. Ембер котра сиділа поруч усміхнулась до мене, задоволена своєю роботою.

- Ти виглядаєш неймовірно красиво, Рено, - промовила вона і подала мені руку, щоб я підвелася з ліжка. Вона прикрила мені очі, своєю долонею і як я догадувалась повела до дзеркала.

Коли її рука опустилась із мого обличчя, я застигла побачивши своє відображення.

"Господи, хто ця дівчина?"

Тепер мої синяки під очима були добре замасковані, а вії елегантно підведені без тої тони туші, як це роблю я. Також очі були підмальовані темнуватим кольором, що ще більше виражало їх зелень. А губи вигравали бордово-червоною помадою, на фоні мого досить блідого обличчя. Нічого не було зайвого. І хоча я не звикла бачити себе такою, результат мені сподобався. І що найголовніше, я не була схожа на тих ляльок барбі. Я досі була собою.

Повернувшись на п'ятах до подруги, я ледь стримала сльози вдячності, що вже починали збиратись в куточках очей. Вона це помітила і поспішила мене обняти.

- Не плакати. Ти ж весь макіяж спаскудиш, - жартівливо кинула вона, міцно обіймаючи мене. Тихий смішок вирвався із мене, коли подруга ніжно провела по моїй щоці.
- Дякую, - відповіла я.
- Пусте. Мені було тільки в радість. Ти ж так рідко, даєш чаклувати над тобою.
- Так, це точно, - засміялась.
- Ох, ти подивись на годину. Давай скоріше, а то спізнимось. - Ембер кинулась до виходу.

"Ех, мені не вперше", - усміхнулась в думках сама до себе, та також кинулась за подругою до виходу.

Ембер взувала свої нові босоніжки на каблуках, які купила зовсім недавно і тільки чекала нагоди, щоб їх взути. На її зап'ясті вигравало татуювання метелика і я усміхнулась, на мить згадавши про Артеса.

"Цікаво, чим він зараз займається?"

- Ей, ти чого стоїш ? Взувайся давай, - кинула Ембер, витягаючи мене із думкою.

Я підійшла до своїх чорних конверсів і вже хотіла запхати в них ногу, коли ледь не впала від неочікуваного зойку збоку від мене.

- Господи, що таке Ембер ? - вчепившись за серце, запитала я подругу, адже це їй належав цей зойк.
- Ти, що серйозно взуєш їх ? - Вона скривилась показавши на мої конверси.
- Ну так
- Рено! Боже, так не можна, - промовила Ембер і почала ритись десь серед всього свого взуття. Коли у її руці появились чорні каблуки я енергійно захитала головою.
- Ні, я їх не взую.
- Але Рено...
- Ні, Ембер ! Ми вже випрямили мені волосся і зробили макіяж - цього досить на перший раз. Каблуки - це вже занадто.
- Але..., - почала вона.
- Я ж сказала, ні, Ембер.
- Добре, добре, - Дівчина підняла у повітрі руки, показуючи, що зрозуміла.

Скоро взувшись, ми захопили ще верхній одяг. Ембер - чорний піджак, який дуже пасував до її сукні, а я - звичайний чорний кардиган, який, на мою думку, також по своєму доповнював мій образ, хоча й Ембер скривилась при його вигляді на мені. Так, що повністю зібравшись ми нарешті вийшли із нашої кімнати у гуртожитку.

****
Місце проведення виставки було досить далеко від нашого гуртожитку, тому ми спершу пішли на автобусну зупинку. І ось, не пройшло і пів години, як ми стояли перед чорною будівлею із великими скляними вікнами до підлоги. На вході стояв чоловік міцної статури і тільки його вигляд, заставляв колінка трястись. Та схоже, Ембер цей амбал зовсім не турбував і вона повернулась до мене простягаючи руку, щоб я віддала їй наші білети. Покопавшись у своїй сумці і знайшовши простягнула їх подрузі. Дівчина ж взяла мене за руку і ми вдвох попрямували до входу.

- Ваші білети, дами, - промовив до нас той чоловік своїм низьким голосом.
Ембер простягнула йому наші пропуски і після того, він мило нам усміхнувся впускаючи усередину.
- Ласкаво просимо, - проговорив він.

"А не можна було одразу бути таким милим і ввічливим, замість лякати людей своїм нахмуреним виглядом?"

Я поспішила за Ембер, котра вже була у залі і тепер роздивлялась все навкруги. Приміщення в яке ми зайшли скоріше походило на коридор. Тут стояли диванчики і от навіть ресепшин був. Жінка котра стояла за ним, посміхнулась до нас і заговорила :
- Вам на виставку ?
Ми кивнули.
- По коридору прямо і потім повернете наліво, - проінформувала вона нас.
- Дякуємо, - відповіла замість нас обох і поспішила за Ембер, яка вже кинулась по вузькому проході вперед.

Коли ми повернули наліво, як і веліла жінка то зрозуміли, що попали в точно потрібне місце. Там за скляними дверима грала музика, і був чутний шум розмов людей. А, що найцікавіше, так це картини розвішані на білих стінах. Тепер вже я поспішила увійти до зали, бо вже сильно хотіла розглянути роботи. Не церемонившись, якось оглянутись на інших або поглянути де Ембер, я поспішила до першої із картин. Що я помітила у першу мить, як увійшла сюди, так це те, що всі роботи у стилі графіки.

"Напевно, це і мав на увазі професор Філіп, коли казав, що у нас схожі стилі. Цей художник також полюбляв чорно-білі кольори."

Я усміхнулась почуваючись точно у своїй тарілці. І зачарована розгляданням картин, навіть не помітила Ембер, котра підійшла до мене і також розглядала роботи, подекуди фотографуючи їх на свій телефон. Музика оркестру відносила у якусь спокійну гавань і діяла зовсім як чай із меліси на мене.

- О, подивись які там милі канапочки, - прощебетала поруч подруга. - Ідемо поглянемо.
- Ти іди, а я тебе дожену, - відповіла на мить відриваючись від споглядання картини.
- Добре, - кинула Ембер і я почула як її каблуки поцокували із кожним кроком.

Повернувшись до наступної роботи я застигла біля неї, схиливши голову набік. На картині була зображена жінка, точніше лише якісь образи її силуету. Та точно можна було розгледіти те, що стояла вона на колінах вчепившись руками за своє горло, а рот був відкритий немов у криці. Голова була вже не так чітко промальована, виднілась лише частина нижньої щелепи. Натомість на місці верхньої були чорні сплутані лінії, які переплітались в один клубок. Картина притягувала до себе невідомим тяжіння і я могла поклястись, що чула у вухах крик тої жінки. Такий болючий, повний відчаю. Наче, щось різало її із середини і тепер прорвалось назовні. Енергетика картини заставляла відчути весь біль людини і можливо, навіть розділити його із нею. Адже, я відчувала, як серце стискало від споглядання на цю роботу.

- Що ви можете сказати про цю роботу ? - Від несподіванки, я аж підстрибнула на місці, коли чоловічий голос пролунав зовсім поруч.
- О, пробачте, я не хотів вас налякати, - промовив незнайомець виставляючи перед собою руки.

Я похитала голою, позбуваючись останніх гірких звуків крику жінки у своїй голові.

- Та все нормально, я просто занадто сильно...,- я запнулась на слові, не знаючи чи договорювати, щоб чоловік не подумав, що я божевільна.
-...пірнули у споглядання картини ? - запитав він, продовжуючи мою думку.
Я із полегшенням видихнула, рада, що він мене зрозумів і не осудив.

Чоловік, що стояв переді мною, був одягнений зовсім просто. На ньому був чорний костюм із краваткою, що дуже підходив для такої події. У нього вже було сиве волосся, і така ж сива коротка борідка. Та очі його, були теплі і ніжні, коли він стояв усміхаючись до мене.

- То, що ви думаєте про цю картину ? - знову запитав чоловік.
- О, я...Я думаю, що це просто неймовірна картина, - відповіла, знову повертаючись до роботи на стіні.
- Справді ?
- Так, - видихнула одне слово. - Думаю, що художник хотів передати образом цієї жінки страждання, які люди стримують у собі, а потім самі ж потопають у них. Адже як виявляється, біль який ми стримуємо сильніший за нас самих. Коли я дивлюсь на цю картину, то здається можу чути крик просякнутий стражданнями цієї жінки. Це дивно ?
- Ні, не думаю. Щось схоже відчуваю і я, - промовив чоловік поруч, також вдивляючись у лінії і силует.
- Хоча думаю, я б трішки затемнила ось цю частину, із заплутаними лініями. - Я показала на верхній простір, де б мали бути очі і чоло жінки.
- Справді ? Чому ?
- Не знаю, - я знизила плечима. - Просто біль набагато темніший, а ніж тут зображено.

Я різко завмерла зрозумівши, що тільки що ляпнула зовсім не знайомому чоловікові, таке грубе зауваження, щодо картини художника. Я ж була лише аматором, і не впевнена, що мала право так судити про чиїсь картини.

- Як вас звуть, юна леді ? - запитав незнайомець, повернувшись до мене.

"Ну от зараз він скаже, яка ти неввічлива і груба"

Я невпевнено зустрілась із його поглядом і відповіла :
- Рена.
- Отже, Рена, - повторив він за мною, моє ім'я. - Приємно познайомитись, Рено. Я Мартин Калахан. - Він простягнув мені свою руку.

Сказати, що я хотіла провалитись під землю це нічого не сказати. Я відчула, як запалали щоки, коли також простягнула свою руку, потискаючи долоню художнику цієї виставки. "Виставка робіт Мартина Калахана", - згадала я білий надпис на білеті.

"Господи, я тільки що, критикувала картину художника перед ним самим"

Схоже, чоловік помітив як мені стало ніяково через свої слова і тому засміявся, даючи певним чином зрозуміти, що все добре.

- Пробачте, я не хотіла якось образити вас і вашу роботу, - присоромлено промовила я опускаючи голову.
- Все нормально, Рено. Правда. Тепер я бачу, що справді, було б не погано більш затемнити ту частину, як ти й говориш. - Він посміхнувся до мене, і я відчула як вантаж з плечей впав.
Я також ніяково посміхнулась, стараючись заспокоїти свої щоки від горіння.
- Як ти дізналась про виставку, Рено ?
Я полегшено видихнула, рада, що він вирішив змінити тему розмови.
- Мій професор із позакласних занять графіки дав мені білети. Його звати Філіп Астеров.
Мартин ще ширше посміхнувся при згадці імені свого знайомого.
- О, то ти вчишся у Філіпа ? Чудовий чоловік і художник.
- Так, згодна з вами.
- То значить графіка, Рено, так ? - перевів знову тему, художник.
- Так.
- Чому ?
- Не знаю, якщо чесно. Вона мені завжди подобалось. Інколи звичайні чорний і білий, можуть розказати більше, а ніж кольорові відтінки.
- Це правда, - кивнув чоловік, коли його окликнув хтось позаду. - Рено, маю йти, але я б хотів ще з тобою поспілкуватись. Цікаво, було б побачити якісь твої роботи. Приходь, у мою студію на наступні вихідні, якщо хочеш. Зможемо, більше поговорити і може навіть помалювати. Покажеш, чого навчив тебе добрий Філіп.
Він витягнув із внутрішньої кишені піджака якийсь листочок та ручку, і щось написав на ньому.
- Це адреса моєї студії. Буду чекати. До побачення, Рено.
- Дякую, до побачення, - проговорила не своїм голосом.

Коли чоловік зник із мого погляду, я не стрималась від радісних стрибків на місці. Не могла повірити, що тільки що отримала запрошення на студію, від такого талановитого художника. І хоча мені було трішки лячно, я точно знала, що піду. Адже, це чудова можливість навчитись чогось нового.

- Здається, у когось сьогодні дуже вдалий день ? - пролунав голос позаду мене.

Я припинила свої радісні стрибки, і прикрила очі видихаючи, коли зрозуміла кому належить цей ніжний голос. Легенька усмішка торкнулась моїх вуст, і обернувшись на самих п'ятах, я зустрілась очима з Артесом, який стояв тепер навпроти мене і усміхався своєю чарівною посмішкою із ямочками на щоках.