Розділ 7

Поки я сиділа під деревом надворі вже потемніло. У небі красиво вигравали зорі, які можна було побачити добре тут, біля корпусу університету трохи далі від головного міста з його численними ліхтарями. Я важко видихнула відчуваючи дивний спокій після того, як виплакала здається усі сльози. Я любила ніч. Хоча інколи вона і навіювала на мене страх своїми вічними таємницями. Проте мені здається, що тільки у темряві можливо побачити цей світ таким як він є : без втручання людей, голосних машин і вічного шуму. Вдихнувши прохолодне нічне повітря я вирішила, що час повертатися до гуртожитку, а то ще Ембер занепокоїться де ж це я заблукала так надовго.

Я вже стояла біля дверей нашої кімнати та витягла ще раз свій телефон і перевірила чи не виглядаю так наче проплакала годину під деревом. Нехай це і було правдою. Впевнившись, що очі вже висохли, а шкіра набула знову свого блідого відтінку замість червоних плям, я натиснула на дверну ручку і відкрила двері. Як тільки я це зробила на мене накинувся звук голосного сміху Ембер. Подруга сиділа на нашому дивані спиною до мене і я не могла побачити, що її так розсмішило. Та пройшовши трішки далі від дверей побачила ще одну людину. Дівчина усміхалась тримаючи у руках чашку. Я її одразу ж впізнала. Це була Аміра – дівчина з коридору біля кафетерію. Коли вона помітила мене, яка стояла і витріщалась на них, то припинила усміхатись. Ембер простежила за її поглядом і також повернулась до мене.

- Рено, ти вже повернулась, - мовила радісно подруга і кинулась до мене обіймати.
- Так, привіт. Трішки затрималась на лекції, - промовила обіймаючи дівчину. Коли Ембер відійшла від мене я посміхнулась Амірі і легенько помахала долонею, щоб дати зрозуміти – я не проти її присутності. Дівчина після мого жесту розслабилась і також помахала у відповідь. Ембер знову всілась на диван і почала пити те, що вони там пили.
- То як лекція ? – запитала вона.
- О, чудово, - відповіла я, опускаючи той факт, що просиділа тривалий час у сльозах.

«Я просто як завжди занадто сильно драматизую»

- Ніколи не повіриш хто проводив лекцію, - кажу сідаючи у м’яке крісло одразу ж біля дивану.
- Хіба не професор Філіп ? – запитує Ембер.
- Ні. – Я кладу свої речі на підлогу і вмощуючись зручніше притискаю до себе ноги. – Артес.
Ембер якусь хвилину дивиться наче на мене та насправді перебирає у голові де могла почути це ім’я. І коли на неї звалюється розуміння вона ледь не давиться своїм чаєм, який попивала.
- Чекай! Той красунчик тату-майстер ? – перепитує.
- Так саме він. Власною персоною, - киваю.
- Та ну ! – Я тільки сміюсь із такої бурхливої реакції, та тоді згадую, що ми не єдині у цій вітальні.
Аміра сидить трішки зніяковіла, адже звідки вона може знати хто такий цей Артес. Я ж відчуваю легкий укол провини через те, що заставила її так почуватись. Адже сама розумію, як це коли хтось між собою жартує, а ти сидиш розчарована, бо не розумієш їхніх особистих жартів. Тому я прочищаю горло і повертаю голову у бік Аміри і посміхаюсь.

- Аміро, то як тобі у нас ? Сподіваюсь, що Ембер провела тобі детальну екскурсію, - кажу і дивлюсь на подругу, яка висовує і показує мені язик, що заставляє мене посміхнутись.
- О, Ембер постаралась показати мені кожний куточок університету. Не скажу, що все запам’ятала, проте думаю завтра точно не загублюсь, - відповідає Аміра і також тихо сміється з Ембер, яка тепер сіяє гордістю через те, що її похвалили як екскурсовода.
- Ну це вже добре. А на якому ти курсі і факультеті ? - питаю, адже мені справді цікаво.
- Другий курс, економічний факультет, - відповідає дівчина та я помічаю як вона кривиться при назві своєї спеціальності. Та не питаю чому, тому що мені щось підказує, що це не те, про що вона б хотіла поговорити.
Тому я тільки посміхаюсь і питаю інше, що мене цікавить.
- Ти сказала, що приїхала по навчанню за обміном. На довго ?
Аміра вдячно посміхається, рада, що я не запитала ще про її факультет і відповідає :
- На рік. Поки що, принаймні.
- Думаю це буде чудовий рік, - додає Ембер поруч. Я погоджуючись киваю.
А потім ми сидимо із дівчатами ще довгий час обговорюючи все на світі. Стрілка годинника вже давно перейшла дванадцяту годину, та нас це зовсім не хвилює. Навпаки розмова із ними заставляє мене забути про поганий день і я не можу стримати усмішки коли Ембер розказує смішну історію з нашого спільного дитинства, коли ми втікали від маленького козлика. А потім ми граємо у гру «Я ніколи не…» і саме тоді я розумію :

«Не бути сьогодні чаю з меліси»

*****

Як тільки я прокинулась то відчула страшенний біль у спині. Скривившись, спробувала трішки потягнутись, щоб розім’яти м’язи та все тіло заболіло лише більше. Я протерла очі оглядаючись. Я досі сиділа на своєму м’якому кріслі, а поруч на дивані спала Ембер. Аміри вже не було, адже вона ще в ночі пішла до себе у кімнату. Дівчина жила на поверх нижче нашого. Тому ми домовились ходити одне до одного у гості. На, що Аміра відповіла, що не проти, тим більше, що її сусідка рідко бувала вдома, часто зависаючи у свого хлопця. Тихо піднявшись зі свого місця, щоб не розбудити Ембер я попрямувала до своєї кімнати на ходу розминаючи шию і спину. У мене сьогодні була лише одна пара і то після обіду, тому можна було не хвилюватись за те, що запізнюсь. Плюхнувши на ліжко я застогнала від відчуття м'якого матраца під собою.

«Більше ніколи не буду спати на кріслі»

Я вляглась зручніше, закутавшись у свою ковдру і заплющила очі. Я не виспалась і у мене ще був час, щоб це виправити. На останок я подивилась на годинник, обіцяючи собі що посплю ще тільки декілька годин і встану готова до навчання.
Та як завжди це ставалось зі мною, моє тіло вирішило, що воно занадто втомлене. Напевно, дались в знаки всі попередні дні коли я не могла заснути. Тому коли я знову проснулась і побачила котра годинна, ледь не впала з ліжка намагаючись по скоріше вибратись із ковдри, яка обвила моє тіло. Як тільки мені це вдалось я побігла до своєї шафи, витягаючи перший кращий одяг. Точніше, той який випав на мене як тільки відкрила дверці. Натягуючи чорні джинси і намагаючись балансувати стрибаючи на одній нозі, я покликала Ембер. Та коли подруга так і не появилась на вході до моєї кімнати, то зрозуміла, що її вже, мабуть немає. Натягуючи через голову білу футболку, я глянула у вікно і побачила чорні хмари які заполонили небо.
- Ну прекрасно. Я люблю тебе дощ, та не сьогодні, - простогнала у голос і різко скинула футболку, замінюючи її на в’язаний светр.
Намагаючись не спіткнутись об власні ноги, я захопила потрібні мені зошити і почала бігати у пошуках своєї сумки та не могла ніде її знайти.