Розділ 4

Коли ми з Ембер вже сиділи у нашій спільній вітальні в гуртожитку, я просто спостерігала як подруга не могла нарадуватись своїм набитим метеликом, якого ще як слід і не бачила. Це було досить кумедно. Вона постійно тягнула пальці до плівки у себе на руці, та потім різко відсмикувала згадуючи, що її ще не можна знімати. Після чого на секунду засмучувалась, та зовсім скоро знову поверталась до свого піднесеного настрою. Я ж просто була рада опинитись вдома. Шкіра навкруги татуювання ще трішки пощипувала, та жити не заважала. Ембер знову почала тарахкотіти про те, яка рада, що зробила тату і яка вдячна, що я все ж таки стримала свою обіцянку. Визнаю, я її майже не слухала. Можливо, лише одним вухом. Просто на цей момент думки мої були забиті лише виглядом того зображення з автомобілем і Смертю, та розлюченим виглядом обличчя Артеса, коли той пришвидшив мене покинути кімнату. Ні, якщо чесно, він просто таки вигнав мене звідти.
"Господи, та просто забудь" - кричав мені мій внутрішній голос. Та як завжди я його проігнорувала, досі роздумуючи, що так розізлило хлопця. Як на стерво, по словах інших, я занадто багато думала про настрій других. І це мене дратувало. Усім в університеті завжди байдуже на мене, - окрім звичайно Ембер, - то чому мене повинні хвилювати інші ?
" Але ж Арт занепокоївся тоді, коли ти поринула у свої спогади й здається, не почула якесь його запитання " - знову проснувся голос із глибин.
Я впала набік, коли Ембер штовхнула мене. Думаю, вона хотіла легенько це зробити, та я ледь не скотилась із дивану, вчасно вхопившись за його спинку. Я обернулась на неї із, надіюсь, грізним виразом обличчя. Подруга здається, сама не очікувала, що така сильна і виглядала здивованою, та потім отямилась і гримнула на мене :
- Ти мене не слухаєш !
- Це не так, - мовила я, нормально сідаючи та потираючи бік, який болів від зустрічі із твердим підлокітником дивана. Очі подруги горіли і я відчула провину за те, що справді її не слухала. - Так пробач, ти права. Я просто задумалась.
- Про того красунчика тату-майстера ? - запитала вона, погравши бровами.
- Що ? Ні. Боже, звісно ні.
" Взагалі, так "
- Звичайно, звичайно. Прикинусь, що повірила. Ну нічого я тебе не звинувачую, - каже підморгуючи мені вона.
- Ембер, - кричу я готуючись кинути у неї подушку. Та подруга швидко біжить до дверей, що ведуть до її кімнати й зникає за ними. А ще через декілька секунд, я чую як вона кричить "на добраніч" і вимикає у себе світло. Мої очі одразу ж починають шукати телефон, щоб глянути годину. І коли бачу, як вже пізно і сама чимчикую в ліжко. Вже коли лежу під ковдрою, знову згадую наш похід у тату-салон і не можу стримати посмішки, яка появляється на обличчі.
" А взагалі, я рада, що зробила це " - думаю, та точно знаю, що ніколи не признаюсь про це Ембер. Вона і так вже страждає на хворобу, яка називається "завищена самооцінка". Як тільки заплющую очі, то розумію, що заспати мені не вдасться. Тому замість того, щоб рахувати овечок, вмикаю світло і берусь знову до малюнка, який так і не домалювала перед приходом Ембер.
* * *

Сонце страшенно світило у мої втомлені очі, коли я сиділа надворі впершись у величний клен, який зростав одразу ж біля університету. Його довгі гілки із широким листям мали б допомогти і закрити від сонячних променів, та схоже я сіла не з того боку, і тепер просто таки жарилась на цьому сонці. До того ж воно заставляло мене на мить заплющувати очі, а це робити мені не можна було, адже тоді б я точно заснула. Ще й на додачу вдягнулась не дуже відповідно до погоди. Тому, що зранку вирішила подивитись на прогноз погоди і там писали, що має бути дощ і похолодання. Але щось у небі тим дощем і близько не пахне. Зате мої чорні джинси і легка блузка, тепер здаються найгіршим варіантом. Добре, що я вирішила усе-таки не брати ще кофту поверх. Хоча б раз інтуїція не підвела мене. Зараз у мене два "вікна" між парами, а потім ще має бути історія мистецтва. Тому я вирішила посидіти надворі і заодно поснідати, оскільки зранку знову проспала і не встигла цього зробити. Витягнувши зі своєї сумки-шопера йогурт, взялась його наминати, паралельно спостерігаючи за іншими. В повітрі гуділи розмови і сміх інших. Хтось поспішав на заняття, у когось вони вже закінчились. Хтось просто стояв із друзями, сміючись над чимось. Одразу біля входу в корпус, я помітила одну дратівливу дівчину, яка не давала мені спокою з часу мого вступу сюди. Клариса, із того типу дівчат, що тільки і бігають за хлопцями, кидаючись в обійми до кожного, проте яких усі люблять, хоча вони ще ті зміюки. А Клариса до того ж й досить багата. Принаймні вона так вважає. Я ж думаю, що це її батьки заможні, а вона без них була б ніким. Дівчина старша від мене лише на рік, та ніколи не втрачала можливості подражнити мене через мій одяг, через те, що у мене немає друзів окрім Ембер, або через те, що вважала мої малюнки дитячою ліпниною. За останнє було образливо. Проте, коли я перейшла вже на другий курс то вирішила дати їй відсіч, і все закінчилось тим, що я ледь не зламала їй носа. Після цього Клариса трималась від мене осторонь, як і всі інші. А я нарешті отримала свій омріяний спокій.
Поглинувши у спогади, я й не помітила коли доїла свій йогурт. Подивившись на годину, зрозуміла, що мені час закінчувати свою трапезу, якщо хочу встигнути ще до професора Філіпа з позакласних занять з малювання. Тому скоро зібралась, обтріпала джинси від трави і направилась у західну частину корпусу, де знаходилась маленька, проте така затишна, майстерня професора Філіпа.
Двері майстерні були напіввідкриті і я тихо підкралась до них, намагаючись не шуміти. Заглянувши в щілину прочинених дверей, я старалась роздивитись чи хтось є усередині. У майстерні світило світло не зважаючи на те, що надворі день і в принципі і так було добре видно. Проте, професор Філіп стверджував, що не можливо малювати при поганому освітленні, а коли малюєш у стилі графіки той поготів. Тому у його майстерні завжди горіло світло. Моєму погляду відкрилась пуста кімнатна де, здається, нікого не було, лише поодиноко стояли мольберти. Видихнувши з полегшенням я так само тихенько прослизнула всередину і прикрила за собою двері. Тільки опинившись вже у майстерні дала собі волю розслабитись. Тут я почувалась наче вдома. А вся ця творча атмосфера тільки надихала творити, творити і ще раз творити. Я скинула свою сумку-шопер на підлогу і знову ж оглянула все навкруги. Все виглядало так як і завжди, проте щось було не так. Примруживши очі, я закрутила головою в різні сторони, до поки не знайшла те, що виділялось із поміж всього у майстерні. У куті стояла статуя людини, а точніше це був професор Філіп, який притворився нею. Дивлячись на нього я голосно засміялась, а коли ще й побачила його обличчя наповнене розумінням того, що його розсекретили, взагалі схопилась за живіт від сміху. Професор Філіп вийшов із ролі і почав пробиратись до мене поміж партами, які стояли в дальній частині майстерні, поки я намагалась заспокоїтись.
- Це не смішно, я взагалі-то думав тебе налякати, - серйозно промовив він, і подивися на мене із таким виразом обличчя, що одразу ж заставило мене виструнчитися. Та потім він подарував мені свою теплу посмішку і сказав : - Привіт, Рено. Ти знову ховаєшся від світу у моїй майстерні ?
- І вам доброго дня, професоре Філіп, - привіталась я усміхаючись, підняла свою сумку з підлоги і обійшла його сідаючи за парту. - Ви майже вгадали. Та насправді, я тут, бо хотіла показати дещо.
Після цих слів я почала ритись у своїй сумці намагаючись знайти свій простий скетчбук. У мене був інший для моїх домашніх завдань для університету, і був ще один де я просто малювала для себе і саме його мені потрібно було знайти. Витягнувши тоненький сірий блокнот я протягнула його професору.
- Там де закладка, - сказала я йому, натякаючи куди саме йому потрібно дивитись.
Чоловік обережно відкрив потрібну сторінку. Потім поправив свої модні окуляри на носі і почав розглядати мою карикатуру. Це був малюнок над яким я працювала якраз тоді, коли Ембер залетіла до кімнати із нагадуванням про обіцянку і татуювання, і який я малювала цілий вечір замість того, щоб спати. Робота ще була не закінчена і близько, та мені було цікаво, що скаже на це професор. Адже коли я знову взялась за цей малюнок сьогодні на одній із коротких перерв то застигла, не знаючи де мені потрібно висвітлити, а де затемнити, щоб передати всі ті емоції, які я хотіла. Поки чоловік уважно розглядав мою роботу, я взялась смикати рукав своєї блузки. Професора Філіпа, я знайшла минулого року. Хоча скоріше, це він мене зайшов. Я бігла по коридорі на заняття, коли врізалась в нього і кава, яку він тримав у руці вилилась просто на нього, а всі папери порозлітались в урізнобіч. Відчуваючи себе страшенно винуватою, я запропонувала допомогти йому донести всі його папери до місця куди той ішов. Він погодився, і якраз тоді я вперше попала у майстерню. Професор Філіп, тоді подякував, що я допомогла і запросив на позакласні заняття із малювання, якщо я маю бажання.
- Звідки ви знаєте, що я художниця ? - запитала тоді я. Та чоловік мені не відповів, удаючи, що не почув моє запитання і зник у своїй комірчині. Та тоді я все-таки прийшла на заняття, і тепер приходжу на них кожен раз. А буває, що зайду до професора Філіпа просто, щоб порадитись і показати свої малюнки. За весь цей час, чоловік став мені дуже близьким, майже як батько. І він, до речі, був першою людиною, - не рахуючи Ембер, - кому я розповіла про смерть свого тата і як це було. Професору Філіпу зараз сорок п'ять років. У його чорному волоссі появлялась сивина, та й коротка борідка вже набувала сірого кольору. Та цей чоловік, розумів мене краще за моїх ровесників. А я розуміла його. Я знала, що у нього є прекрасна дружина, на ім'я Розалі. І, що він дуже сильно кохає її. Знала про племінника, який з його слів, колись приносив самі проблеми та тепер вони навіть зуміли порозумітись. Знала, що він надає перевагу кольору, а не так як я чорно-білому стилю. І мені подобалось мати поруч людину, яка розуміла мою творчість. Адже тоді я не повинна була добирати слова, щоб пояснити, що хотіла передати своїм малюнком. Професор Філіп нахмурився далі розглядаючи те, що було зображено на аркуші. Я відчула як руки від хвилювання почали пітніти.
" Просто скажіть, що не так "
Чоловік ще якусь секунду стояв крутячи головою, задумливо оглядаючи малюнок зі всіх сторін і ракурсів. Та потім підняв свої очі на мене і легенько кивнув даючи зрозуміти, що закінчив з оцінюванням. Але він мовчав.
- Що не так ? Я робила так як ви порадили : сиділа біля вікна, бралась за роботу лише з хорошим настроєм, намагалась малювати так, щоб не стирати по сто раз. Що ж не так ? - питаю, впавши на парту, що руки повисли з неї.
Чоловік тихо усміхнувся, і пройшов до ближньої парти, також сідаючи на стілець біля неї.
- Впевнений про хороший настрій ти збрехала, - каже він зовсім не те, що я думала почути.
- Ну, - протягую я намагаючись придумати, що відповісти. Та тут професор Філіп, обриває мене :
- Рено, це твоя найкраща робота, - каже він із теплою посмішкою на вустах.
Як тільки ці слова вилітають із нього, я застигаю на місці забувши про все на світі. " Найкраща робота ? Правда ? ". Спершу не наважуюсь підняти на нього погляд, та коли роблю це мені хочеться заплакати від того, що бачу в його очах. Гордість. Радість. Захоплення. Ледь стримуючись я все-таки видавлюю із себе :
- Правда ?
- Так, Рено, правда, - каже він, похитуючи головою в знак підтвердження. - Проте, це не означає, що ти повинна розслабитись і задерти ніс вверх. Тобі ще є над чим працювати, - каже він тицяючи в мене пальцем.
Я одразу ж нахмурююсь від такої різкої зміни слів професора. І чоловік побачивши мою реакцію починає сміятись.
- Я ж не сказав, що малюнок поганий, я сказав, що тобі ще є над чим працювати. Так, що не треба тут спопеляти мене поглядом, - жартівливо обурюється він.
Я широко посміхаюсь, даючи зрозуміти, що второпала це. Професор Філіп підіймається і підходить до мене із моїм скетчбуком.
- Я не знаю, де ще потрібно затемнити або висвітлити. Проте, це точно треба зробити, - кажу йому, як тільки той опиняється поруч.
- Ну, що ж подивімось, - каже він і сідає поруч, щоб ми могли обговорити ще всі недопрацювання.
Поки професор Філіп дає мені поради, я геть забуваю про все на світі. Про якусь свою невпевненість у власному таланті, про те, що досі точно не знаю, що саме хочу робити у житті і про візит додому на день народження мами, якого я чекаю одночасно і з радістю, і з сумом. Черговий день народження без нього. Час у майстерні пробігає не помітно, як завжди це буває. Я дякую професорові за допомогу і поради. Вже на виході, чую як він кричить про якусь лекцію і особливого гостя, який має прийти у середу. Намагаючись не запізнитись на пару і запам'ятати слова професора, я швидко біжу до університету. І вже коли добігаю до потрібного мені кабінету, зупиняюсь біля великих дверей і важко дихаючи, розгортаю свій скетчбук. На обличчі знову появляється усмішка, коли згадую про слова професора. На аркуші переді мною зображений падший ангел на колінах зі зломленими крилами, котрий спирається на свій меч і намагається піднятись, - саме так почуваюсь зараз я. Чомусь коли дивлюсь на цей малюнок, мимохіть згадую інший із автомобілем і Смертю. " А, що ж твій ескіз  означає, Артес ? " - думаю закривши блокнот, швидко ховаю його у сумку і відкриваю двері перед якими стою, пірнаючи у шум, набір цифр з історії та імена.
" Ненавиджу історію мистецтва ".