6

—Трясця твоїй матері, Зореславо, ти де? — я різко сіла на дивані й виставила перед собою ножа, що тепер мирно дрімав зі мною. — Що це за барикади? Що відбувається?
Я не відразу зрозуміла, що переді мною той, кого я подумки поховала. Сонні очі ніяк не хотіли фокусуватися на об’єкті, ще й сонце так вдало приховувало хлопця. Костя протиснувся у підперті столом двері та шоковано дивився на своє помешкання. А коли наші погляди зустрілися, до здивованого обличчя додався ще й широко відкритий рот:
—Мене знову хотіли пограбувати? Чи ти вирішила позбутися речей, які не до вподоби? Що, все ж в лісі краще жити, ніж в гуртожитку? — Костій відсунув стіл, переліз через купу речей і рушив до мене.
—Ану стій на місці! — я обережно злізла з дивану, на якому тепер спала, кинула ніж... і дістала мітлу. Ну я ж тепер Баба Яга, як без основного атрибута. — А тепер, безсмертний мій, йди но сюди, поговоримо.
О, ніколи не забуду цей вираз обличчя: око хлопця сіпнулось, брови злетіли до верху, тіло напружилося й почало відступ назад. Та через стільці, що доповнювали мою барикаду, Костя перечепився й полетів додолу. Я ж прожогом кинулась до нього, але не рятувати, ні, сіла на хлопця зверху й притисла мітлу до горла:
—Як я можу знати, що це ти? І що ти живий, а не лич якийсь?
—Ягусе, люба моя, це Костя Бездушний, студент Аграрварду, третій курс, за сумісництвом Кощій Безсмертний. — хлопець спробував забрати від шиї палицю, та мене так трусило, що я лиш міцніше її притисла.
—Ні, давай щось маловідоме. Наприклад, як я зробила собі татуювання?
—Це моя улюблена історія. Ти, безголове дівчисько, програла в карти своїй старості бажання, а та, ще більша дурепа, підбила тебе знайти в мене татуювання і зробити собі таке ж. Все вірно? — хлопець відверто потішався з цієї ситуації, тоді як мої пальці на палиці почали біліти.
—Здається, хтось абсолютно не боїться розлюченої Яги, — я відклала мітлу і тільки тепер дала волю емоціям.
—Ягусенько моя, я страшенно скучив та й мітла тобі дуже личить, — Костій сів і охопив моє обличчя руками. — Ну що це за злість? Все ж добре.
—Що добре?! Ти, — я ткнула пальцем в хлопця, — сволота бездушна! Тебе тиждень не було, телефон вимкнений! А найгірше — це кров і постріл, які мені тепер сняться замість душ! Я думала тебе вбили й закопали десь! А ти приходиш і жартиками закидаєш мене?
Всі ті злість, біль, агресія, які виплескувались протягом тижня і мали вже минути, відновилися з новою силою. Скільки била цього кістяка не знаю, та в якийсь момент відчула міцні, теплі обійми й затихла.
—Пробач, не думав, що ти так переживатимеш. Мене дійсно підстрелили, ще й вивезли якомога далі від дому. Та дякувати Карачуну, я так просто не вмираю. А тоді з товаришем вистежував тих покидьків. Вони не вперше прагнули пограбувати мене, але цього разу зайшли занадто далеко.
—То ти дійсно безсмертний, казки не брешуть? І яйце в тебе є?
Костя враз змінився на обличчі, задумався, а тоді розсміявся, як божевільний:
—Зореславо, яка ти ще дитина. Що в мене є, я тобі покажу, коли наведемо порядок в домі. А щодо безсмертя… Я не безсмертний, я бездушний. Тобто моя сила, унікальність полягає в тому, що душа схована, ну це, ніби паспорт в тебе забрали, поки ти працюєш. Але так, ти права, казка не бреше. Пам’ятаєш, де смерть Кощієва?
—У морі-океані є острів, на тому острові дуб стоїть, під дубом скриня зарита, в скрині — заєць, в зайці — качка, в качці — яйце, в яйці — голка — смерть Кощія.
—Молодець, — Костій посміхнувся і чмокнув мене в носа. — Голка — це моя душа, яйце — сам Всесвіт, качка, заєць, острів і море — представники Всесвіту, а дерево — дерево Життя, що зображене на наших тілах. Зореславо, я не помру від пострілу чи іншого поранення, не для того Всесвіт обирав мене своїм представником підземного світу. Тому можеш не хвилюватися надалі.
—То ти заручник виходить? Несправедливо якось: допомога вселенського масштабу з-під палиці.
—Мій рід передає знання з покоління в покоління, а обраних готує з народження. А от ти сама обрала шлях Яги, тому тобі складніше прийняти це все.
Я сильніше сховалася в чоловічих обіймах, вдихнула такий рідний запах і заплющила очі:
—Знаєш, за цей тиждень, я стільки разів хотіла пірнути в ту бісову річку, але не знала чи прийде хтось на твоє місце, і коли. Щоночі вдивлялася в кожну душу, щоб тільки не знайти серед них тебе. Проклинала все на світі, проте йшла за межу, бо що значить моє горе проти існування порядку у Всесвіті, проти підтримання рівноваги.
—Зореславо, ми не заручники обставин, ми отримали можливість допомагати, хоч і в такий дивний спосіб. Ми маємо ціль, зрозуміли сенс життя. Хіба цього не достатньо для щастя, для свободи? Хоча знаєш… — Костій нахилився над моїм вухом і прошепотів, — дякую, що тоді ти програла спір і зараз я не один. Дякую, що саме ти стала моєю нестерпною Ягою.
*
Щодня поруч з нами ходять нічим не примітні люди, що знають цінність життя, рятують наші душі (посмішкою, словом, дією), завдяки ним закони Всесвіту продовжують існувати, а добро і віра в краще, перемагають біль і ненависть.

Тому наступного разу, коли поруч з кимось будете дивно себе відчувати, придивіться краще, раптом то Кощій Безсмертний чи Баба Яга?