3

—Чому тебе називають Ягою?
—Ем, характер паскудний, — я чомусь знітилась, хоча за три роки вже й звикла до цього прізвиська, — ще знаю в лісі класні місця для відпочинку шумних компаній, люблю природу, їм і не товстію і буває, що можу й наврочити або передбачити. Варіанти такі собі, але чесно, я не випитувала в однокурсників.
—Хотіла б бути справжньою Ягою?
—Старою бабою з бородавками і жити на болоті в халупі? Ні, дякую.
—Люди, які ви приземлені. Вигадуєте якісь дурниці, а тоді вірите в них. — Костя важко зітхнув та продовжив, — справжня Яга може бути різною зовні, проте завжди має одне призначення — пропускати душі померлих у світ Наві.
—Так цим займаються медіуми, екстрасенси, а Бабою Ягою дітей лякають.
—Ага, і Кощієм Безсмертним. От тільки брехня це все. — хлопець різко зупинився, а я від неочікуваності налетіла на нього.
—Ти покалічити мене вирішив? — потерла лоба та, коли хотіла обійти цього ненормального, він взяв за руку й зупинив.
—Стій. Далі тобі не можна, не готова ще. Бачиш цей струмок? — мені вказали на невелике джерельце, метрів зо три від нас. — Це межа між світами. Звичайна людина цього не бачить, але ти тепер унікальна. Дивись. І не бійся, зі мною тебе ніхто не чіпатиме.
Костя притягнув мене до себе, стиснув талію так, що стало важко дихати. Та спроби вирватися були відхилені. Здавалося, що останні слова він говорив більше, щоб заспокоїти себе, ніж мене. А за мить, я готова була втиснутися в чоловіче тіло чи стати маленьким хробаком — мій нічний кошмар здійснився: струмок перетворився на річку, брудну, темну, а на іншому березі стояли мертвяки.
—Що за страх Господній? Забери мене звідси! — ноги підкосилися, страх змусив задихатися.
—Тихо, Зореславо, це просто померлі не своєю смертю люди, які не можуть знайти спокою. Їх не варто боятися.
—Я хочу це розвидіти, забери їх, будь ласка, — здавалося мій писклявий голос перетвориться на ультразвук і повбиває тих нещасних знову.
Над вухом тільки хмикнули і все скінчилося. Крім шаленого серцебиття.
—Ну годі вже, переляк, — Костя розвернув мене до себе, а я так міцно обійняла його, ніби боялася, що хлопець розчиниться у повітрі й залишить з тими монстрами сам на сам. — Це тепер твоя робота, Ягусе, переправляти душі до мене.
—Яка ще робота? Це прикол такий? Чи ти підсунув мені наркотики? — я дуже хотіла почути “так” на останнє твердження, бо десять днів реалістичних кошмарів — це занадто.
—Пробач, але спочатку варто було показати, а тепер поговоримо. По-іншому ти б не повірила. — Костя відліпив мене від себе, зняв свою футболку, присів на траву й запросив мене сісти навпроти. — Зореславо, це дерево Життя, що показує три основи Всесвіту: Яв-Нав-Прав. Яв — це ваш реальний, явний світ. Світ живих людей і природи. Це стовбур дерева з татуювання. Нав — мій невидимий, духовний, потойбічний світ, тобто коріння. Прав — світ законів, правил, обрядів і досвіду, ще його можна назвати місцем богів. На перший погляд, нічого особливого. Проте ось ці руни по контуру малюнка активують перехід між світами, а ось ця в корінні — приналежність до мого роду. Тільки ви з майстром щось тут накрутили і ти, ніби зависла між світами. Тому я так довго тебе шукав.
Костя говорив, а я, мов зачарована, дивилася на його татуювання, згадувала слов'янські легенди і не вірила своїм вухам. Ні, все-таки хлопець точно з роду відьмаків, оце мене вгараздило. До слова, в потойбічне я вірила завжди, а історії про відьом і їм подібних перечитала всі можливі.
Та раптом стало занадто тихо, незатишно й неприємно всередині, ніби заважало щось. Костя згадав кілька міцних словечок, різко звівся на ноги. Обличчя хлопця стало неприродно блідим і худим, а зіниці взагалі зникли. Рука піднялася паралельно землі й поволі почала виконувати якісь рухи. З переляку я спробувала позадкувати, та лиш наробила шуму й зустрілася поглядом з абсолютно білими очима, що витягували з мене життя.
—Не бійся, Зореславо, ти частина мене, отже, я тебе завжди оберігатиму. Все потім, зараз нам треба врятувати юнака. Бігом за мною.
Мені подали руку, кістки якої були щільно обтягнуті прозорою шкірою. Я встала, але подавати свою не спішила. Невже Костя теж мрець? Бляха, це повстання зомбі?
—Послухай, поки ти вагаєшся, молодий хлопчина вішається. Ця смерть буде на твоїй совісті.
Смерть я не любила. І тих, хто вкорочує собі віку теж. Та й цікавість переборола страх. Тому через хвилин десять ми дійсно стояли біля юнака, який вовтузився з мотузкою на шиї. Щоправда, коли побачив нашу компанію перестав дихати.
—Та він помре від інфаркту швидше, ніж повіситься, — прошепотіла я і здуру помахала хлопцю.
Костя скептично перевів на мене свій погляд, видихнув і пішов до юнака.
Про що говорили не чула, лиш побачила як худорляве тіло падає в руки мого однокурсника, і полегшено видихнула.