2

Темні, сухі мумії, тіла із гнилими рештками м'яса на кістках, тіла, які ще не встигли з'їсти хробаки… Всі прагнуть перейти річку, всі йдуть до мого дому… А я не пускаю. Не можу. Страх паралізовує не тільки мізки, а й усе тіло. Крик застряє в горлі. Я притискаюся до дерев'яної стіни та, коли здається, що от-от мене поглинуть страшні істоти, хтось шепоче "тримайся, я вже поруч". І чомусь серце вірить йому...
—Зорь, Зореслава! Та прокинься ж ти! — плече відчуло біль і я різко сіла.
Шалене серцебиття і холод, що виморожував із середини не давали змоги зрозуміти де я знаходжусь.  Тільки голос подруги, що змазувався в голові суцільною фразою, потроху повертав до реальності.
—Пробач, знову кошмар.
—Що відбувається? У тебе проблеми, тебе щось лякає? По гуртожитку вже чутки ходять, що ти божевільна. Яга Зореслава увійшла в силу й проклинає тих, хто її злить.
Дякую, що ще не спалили мене. Я б убила ту дурепу, яка більше тижня кричить щоночі. Але не можу, бо дурепа це я.
—Не знаю. Піду краще вмиюся.
Йти порожнім темним коридором було моторошно, проте змусити себе заснути не могла. Та не дійшовши до умивальника кілька кроків, зрозуміла — терміново треба на вулицю. Мене щось кликало й опиратися йому я не могла. Тому в халаті та смішних капцях-зайчиках я стрімголов полетіла на перший поверх. Вахта спала. Двері відчинилися легко й безшумно.
Прохолодний весняний вітер схопив мене у свої обійми й тільки зараз я зрозуміла, що накоїла.
—Все-таки ти?
Я різко повернула голову на звук, але нікого не побачила. Страх знову посміхнувся мені в обличчя.
—Хто ви? Що вам треба?
Зробила кілька кроків назад, щоб повернутися до гуртожитку, та вмить мене хтось схопив ззаду.
—Де воно? — пролунав в голові знайомий чоловічий голос.
—Що?
—Татуювання!
—Яке тат… звідки ти знаєш? — я наважилася обернутись в чоловічих обіймах і спробувала розгледіти обличчя.
—Ну чому мені трапляються одні дурепи? Хоча тебе варто похвалити, — заявив Костя, — ти єдина в погоні за моєю увагою зайшла аж так далеко. Дякую, що не чатувала під дверима дому з каструлею борщу.
—Що? Спустися на землю і зніми корону. І взагалі, що це все означає? Ти маніяк, маг? Як ти тут опинився серед ночі? Та відпусти ж мене!
Я вперлася руками  хлопцеві в груди, та Костя так поглянув на мене, що захотілося забрати свої слова назад і розчинитися в повітрі. А ще стало неймовірно спекотно від його обіймів.
—Поїхали, поговоримо в мене. — сталеві кайданки навколо моєї талії розчепилися та замкнулися на зап'ястку.
—Е ні, я з тобою не поїду, ти дивний якийсь.
Я чітко побачила, як на мене підняли брову! Їй бо при сій бо! А за мить нашу милу пару освітили фари таксі.
—Або зараз сідаєш в авто, або вже завтра полетиш он з того вікна прямісінько на це місце — так тебе бідолаху кошмари діймуть.
—Ммм, дякую за неймовірний вибір.
Я вирвала свою руку в Кості й демонстративно повільно рушила до таксі, човгаючи капцями, щоб йому соромно було, зараза така.
Їхали ми довго, мовчки і… в ліс. Я відверто косилася на хлопця, тоді на таксиста, але у відповідь лиш отримувала смішки.
—Що, Ягусе, не впізнаєш рідний дім? Чи на мітлі зручніше було б? Виходь давай.
Мене витягли з автівки й, мов мула, потягнули вглиб лісу. Страху не було, проте здоровий глуз нагадував, що відвідування таких місць вночі з сердитим хлопцем, добром не закінчиться. Але яким було моє здивування, коли посеред лісу нас зустрів невеликий кам'яний будинок. Як це в київському лісі простолюдину дозволили будівництво?
—У тебе хтось із батьків лісничий, а, може, лісовик? — мене запихнули в дім і жарт не сприйняли.
—Показуй татуювання.

—А ще що показати?

—Як хочеш, — вмить Костя притис мене до стіни, ледве дух не вийшов. Забрав моє волося набік і з задоволеною посмішкою хижака почав оглядати шию, ключиці... торкався ніжно... грався зі здобиччю. — Чи все ж сама?
Я швидко розвернулася, приспустила халат і оголила праве плече. Чоловіча рука провела по дивних символах і щось невловимо рідне, невідоме досі пройшлося тілом. На мить я відчула себе кішкою, що довго шукала свого господара, а тепер ніжиться в його руках.
—О боги як можна робити заради хлопця татуювання?
—Якого хлопця, ау? Тут є твої ініціали, зізнання в коханні, портрет? Звичайне красиве дерево, яке знайшла в інтернеті. Що не так?
—Все не так! Знайшла, кажеш? Брехуха маленька!
Костя схопив мене за руку, підвів до дзеркала, поставив боком, а сам став позаду. У відображенні на мене дивилися майже ідентичні малюнки: мій ззаду на плечі і чоловічий під ключицею.
—Прикольно, — все, чим я змогла себе виправдати. А от сором на щоках дівати було нікуди.
—Прикольно? Я ще ніколи в житті так не хотів чиєїсь смерті. Ти хоч розумієш, що зробила?
—Красиве дерево.
—Так, Зореславо, он диван і покривало. Поговоримо завтра.
Костя вгатив кулаком по шафі, підібрав футболку, яку скинув для демонстрації тату і пішов на другий поверх. Я ще якийсь час походила по кімнаті, переконалася, що мене ніхто не вбиватиме і зморена таки заснула. Не надовго. Цього разу мої крики веселили не Алю, а Костю.
Зранку, виснажена й червона від сорому за ніч, я забажала повернутися до гуртожитку, щоб привести себе до ладу та заспокоїти Алю, проте все було категорично відхилено. Натомість цей ненормальний замкнув мене в будинку, сказав, що все вирішить та поїхав. І знаєте що? Ця сволота повернулася з моїми речами та мобільним, в якому подруга вимагала подробиць нашої з ним ночі.
—Чуєш, Костику, ану біжи, бо зараз я тебе буду вбивати! Тепер весь наш потік знає, що я з тобою спала.
—Але ж нічого не було.
—І як будеш їх переконувати? — я закотила очі до неба, а тоді не втрималась і кинула в цього гада подушку.
—Дівчинко моя, забудь тепер про спокійне життя й університет. Ти туди не повернешся. Поки що.
—Це погроза? Я тобі не дівчинка і дай нарешті відповідь, що тут коїться.
Костя стояв непорушно, стискав нещасну подушку, а тоді раптом запропонував прогулятися лісом.