***

                                                                           ***

      Олівія лежала стискаючи руку Девіда так, ніби від цього залежало її життя. Її подихи були уривчастими, але в очах світилася рішучість. І ось — крик. Маленький, дзвінкий і живий. Лікар поклав дівчинку матері на груди, і Олівія, вся мокра від сліз та втоми прошепотіла:

— Вона прекрасна…

      Девід дивився на них і відчував, що саме ця мить повністю перевернула весь сенс його існування.

      У коридорі Рік сидів поряд з дідусем, знервовано теребивши пальцями. Коли двері відчинилися й їм сказали, що все добре, він підхопився перший. Йому показали дитину, і він, трохи зніяковівши, нахилився, щоб подивитися ближче.

— Привіт, сестричко… — тихо сказав хлопчик.

      Їхнє життя плило спокійно. Дім був сповнений сміху, дитячого плачу й теплих вечорів.

      Та одного дня все обірвалося. У лікарні Олівії поставили діагноз —онкологія. Спершу була надія: лікування, дорогі препарати, нові методи. Вони боролися. Девід не спав ночами, шукав лікарів, возив її по різних клініках. Але хвороба все одно брала своє.

      Олівія відчувала, що часу небагато. І замість того, щоб закриватися від світу, вона зробила протилежне — відкрила серце ще ширше. Вона збудувала притулок для дітей, які залишилися без батьків, хотіла подарувати їм те тепло, яке завжди носила в собі.

— Якщо я не зможу виростити своїх дітей до кінця… хай інші знайдуть тут дім, — говорила вона Девіду.

    Коли настав її останній день, поруч були всі. Вона ніжно торкнулася долоні чоловіка, усміхнулася дітям і прошепотіла:

— Люблю вас… завжди. Пам'ятайте про притулок… він тепер ваша справа.

      Похорон був тихим і важким. До могили Олівії сходилися друзі, рідні, навіть ті, хто давно відійшов від сім'ї. Діти з притулку теж прийшли, тримаючи в руках маленькі квіти. Девід стояв, мов камінь, не пролив жодної сльози, але його погляд був мертвий. Рік міцно тримав сестру за руку, не дозволяючи їй побачити весь жах цієї миті.

      Минув час. Девіда покликали знову — відкрити портал. Але він лише покрутив головою:

— Без неї я нікуди.

      Відтоді він почав спиватися. Кожен день ставав туманом, а кожна ніч — мукою. Одного ранку його знайшли вже бездиханного.

      Діти залишилися з бабусею і дідусем. Вони виростали, пам'ятаючи материнську усмішку й батькові руки. Рік, хоч і ще підліток, завжди стояв стіною перед сестрою. Він був її захисником, другом, другим батьком. Вони росли разом, як одне ціле. І хоч життя забрало в них найрідніших, брат і сестра залишилися — і це була їхня сила.