Глава 19

                                                             19 глава

      Світло ранку наповнювало кімнати, змиваючи залишки страхів і тривог. Вони повернулися додому — туди, де починаються нові історії, і де панує надія.

      Пологовий будинок. 03:17 ночі.

— Девіде.. я тебе реально зараз приб’ю…, — прошепотіла Олівія, стискаючи його руку з такою силою, ніби намагалась зламати кістки.

— Я з тобою, дихай, сонце… майже… майже…, — Девід говорив це більше для себе, ніж для неї. Лице в нього було біле, долоні тремтіли, але він не відходив ні на крок.

      Ще одне потужне зусилля. Крик. Гучний. Живий. Маленьке життя оголосило про себе на весь світ.

— Вітаємо! Хлопчик! — сказала акушерка й одразу приклала малюка до грудей Олівії.

      У неї все розпливалося перед очима. Сльози змішалися з потом, дихання важке, але в грудях — тиха, солодка перемога.

— Привіт, мій синку…, — прошепотіла вона, гладячи його по спинці.

      Девід просто завмер. Дивився на нього — такого крихітного, зморщеного, з темною шевелюрою. У нього тряслися пальці, коли він торкнувся до маленької ручки.

— Це… він… наш? — шепотів, ніби боявся злякати момент.

— Наш, Девіде. Повністю. Назавжди.
 

   Через кілька днів. Вдома.

    Олівія сиділа в кріслі-гойдалці. Її довге волосся спадало на плечі, на грудях спокійно спав син — Рік. Вони вирішили назвати його на честь дідуся Олівії.

— Ти помітив, що він має твої брови? — тихо запитала вона Девіда.

— Я помітив, що він має твої губи. Він уже красивіший за мене, – той засміявся, підійшов і поцілував її в тім'я. — І… він чхає так само, як ти. Точно твій.

    Квартира була наповнена м'яким світлом. У кутку стояла колиска, поруч — пеленальний столик і кошик з дрібненькими бодіками. Перші дні були безсонні, хаотичні, але теплі.

    Ввечері завітали батьки. Мама Олівії одразу взяла малого на руки, не стримуючи сліз. Тато стояв збоку, приховуючи емоції, але коли побачив, як дитина посміхається уві сні, витер очі.

— Це велике щастя, — сказав він. — Ти зробила нас дідусями і бабусями. Ми пишаємося тобою.

    Мама Лія принесла в’язаний плед, який зберігала ще з часів, коли сам Девід був немовлям.

— Для мого онука, — сказала вона, ніжно вкривши Ріка.

    Під ногами Ліма бігала Зорянка. Взявши її на руки, вона сказала:

— Ляля? — і показала ручкою на Ріка, що посміхався, відчуваючи тепло великої родини.

— Ляля, — відповів Лім, цілуючи її в плече.

    Олівія подивилася на свого чоловіка, на сина, на родичів — і раптом усвідомила: ось воно життя,

щастя. Не ідеальне, не завжди просте, але таке справжнє.

    Вона стиснула пальці Девіда й прошепотіла:

— Дякую, що ти зі мною.

    Він не відповів. Лише посміхнувся і обійняв їх обох.