Глава 17

                                                              17 глава

  Темрява розступилася, і портал виплюнув їх у сире, задушливе повітря.

  Вони впали на тверду бетонну підлогу. Навколо — зогнила тиша, густий пил у повітрі, ржава плитка й облізлі стіни. Зламані турнікети, залишки старих афіш, розбиті ліхтарі. Це було закинуте метро — глибоке, мертве, забуте всіма.

— Що за…, — прошепотів Девід, озираючись. Він спробував встати — але не зміг. Його руки вже були зв'язані чорними, мов дим, магічними путами.

— Аміра?! — вигукнула Олівія, борсаючись. — Ти що робиш?!
 

  Аміра стояла поруч, спокійна, мовби це була частина її щоденного маршруту. В її очах — холод і цілковите відсторонення.

— Ти ж сказала, що це безпечне місце! — закричав Девід, але вона не відповіла одразу.

    Замість цього повільно пройшлася перед ними, мов роздивляючись здобич.

— Воно безпечне. Для мене, — нарешті мовила. — А вам пощастить, якщо залишитеся живими.

— Ти… на їхньому боці, — сказала Олівія. Її голос став скрипіти.

— Я ніколи не переходила на інший, — відповіла та. — Просто грала роль. Добре, правда?

    І раптом із темряви щось наблизилося. Важкі кроки. Металеве скреготіння. Постать, обгорнута в плащ із тканини, що тремтіла, мов живе м’ясо. Обличчя — приховане під гладкою маскою без отворів.

    Колекціонер.

— Вони обоє з татуюваннями, — сказала Аміра, вказуючи на одружених.

— Вона — носій сили. Він — захисник. Обоє сильні. І тату живі.

    Колекціонер повільно нахилив голову набік, мов оцінюючи. Він провів долонею над шкірою Олівії — її тату спалахнуло, ніби в агонії. Найбільше вона боялася за дитину.

— Це… рідкісне, — пролунало з-за маски голосом, схожим на шурхіт паперу. — Дякую, Аміро. Твій борг перед темрявою сплачено.

    Аміра мовчала.

    Вона навіть не дивилася їм в очі.

— А тепер –– відійди, — просичав Колекціонер, готуючись до обряду.

    Але в цю ж мить, десь далеко, — на поверхні — у Сема на плечі — тату знову спалахнуло. Яскраво. Болісно.

    Сем нарешті зрозумів — де вони. І що треба поспішати.

    Колекціонер витягнув із плаща тонкий, викривлений ніж, що не відбивав світла. Його лезо пульсувало, мов судина. Повітря стало густішим, дихати стало важко. Олівія й Девід задихалися, їхні татуювання палали яскраво-червоним, намагаючись вирватися з-під шкіри, як живі істоти.

— Не треба, — прошепотіла Олівія, — будь ласка…, ти ж знаєш, що він нас не відпустить.

    Аміра стояла осторонь. Її погляд — кам'яний. Але пальці на руках ледь тремтіли.

    За цією подією зверху з порталу дивилися Маріо, Лая і Нік — нововибрані прибічники Колекціонера.

–– Ви не розумієте, — тихо сказала вона. — Він знайшов би вас у будь-якому разі. Я лише.. прискорила неминуче.

— Ти зрадила нас! — кричав Девід, очима, що повні люті й розпачу.

    Але раптом у повітрі щось змінилося.

    Поштовх. Тремтіння землі. Вібрація, яка йшла не знизу — а звідкись глибоко всередині.

      Сем біг. Щосили.

      Його татуювання світилося, мов маяк. Шкіра пекла. Він знав: часу майже немає.

— Тримайтеся, — пробурмотів він, стрибаючи через бетонні загати й зламані ескалатори. — Тримайтеся, друзі…

      У його долоні — амулет, який він давно не носив. Зроблений зі срібла й кістки, він відкривав портали, коли звичайні шляхи — закриті.

    Він розчистив майданчик перед зруйнованим спуском у глибоке забуте метро, впав навколішки, приклав амулет до землі і прошепотів:

— Веди мене до них.

    Колекціонер вже схилився над Олівією. Його ніж опустився до її шкіри.

    Але в ту саму мить — вибух світла.

    Стовп срібного сяйва прорвав стелю, обпаливши темряву.

    Сем впав на підлогу перед ними — задиханий, з палаючими очима.

— Відійди від неї! — крикнув він, і з його руки вирвалося полум'я — фенікс, що завжди його рятував.

    Колекціонер різко обернувся. Його маска тріснула — перша тріщина за довгі роки.

— Ти?! — прошипів він.

— Я, – відповів Сем, витягуючи кинджал, прикрашений таким самим символом, як фенікс, що чекав бою. — І цього разу ти не отримаєш жодної душі.

    Аміра стояла між ними.

    Розрив. Крок праворуч — вона допоможе Сему.

    Крок ліворуч — стане поруч із Колекціонером.

    І в її очах — нарешті сумнів. Вперше.

    Колекціонер підняв руку — тонку, майже прозору, як скло. На ній був малюнок тварина-людина-цитата, що ворушилось. Його голос зазвучав у головах зв'язаних Олівії та Девідом:

— Я давно хотів вас побачити. Особливо тебе, дитино світла, — він глянув на Олівію. — Твоя кров має цікавий післясмак.

    Сем кинувся вперед, віддавши наказ феніксу. Аміра блискавкою загородила шлях, її очі спалахнули червоним.

— Не смій! –– вигукнув він.

— Тобі ж цікаво, що буде, якщо вони загинуть? — її голос був занадто тихим, майже ніжним.

— Ти з глузду з'їхала?!

    Між ними спалахнула коротка, але жорстка бійка — він вдарив її у плече, вона відповіла різким рухом, спробувала використати силу порталу, але Сем заблокував. Їхні татуювання — лисиця і фенікс — билися, захищаючи своїх господарів. Сем впав на коліна, а вона стояла над ним важко дихаючи.

— Чому ти це робиш? — прошипів він, стираючи кров з губ.

    Амірині очі раптом потьмяніли. Вона відвела погляд.

— Бо інакше ти б ніколи не подивився на мене по-справжньому. Я була тінню. Я хотіла хоч щось відчути… хоч щось зробити, щоб ти… згадав.

    Сем завмер.

–– Згадав?.. — його голос потемнів. — Що саме ти хочеш, щоб я згадав, Аміро?

      Вона дивилася на нього так, ніби намагалася пробити стіну.

— Як ми були разом. Як я вірила, що для тебе — я –– єдина.

      Він відвів погляд, щелепа напружилася.