Глава 14

                                                              14 глава

   Поліція Лючіноса виявила Олу в одній з бразильських лікарень, де вона відновлювалася після травм. Її знайшли не одразу — знадобилася допомога Вищого поліцейського відділення. Без попередження, без пояснень її забрали прямо з палати: троє агентів у чорному з символами срібного вогню на рукавах. Вона навіть не встигла зібрати речі. Лише короткий погляд Девіда, який стояв у коридорі, і тихий шепіт:

–– Я знала, що за мною прийдуть.

    Потім — портал. І за мить її вже везли в Лючінос — до Зали Рівноваги, де чекали маги.

    У великій залі, освітленій блідим синім полум'ям, стояла вона — біла, знесилена, але пряма. Поруч

— Девід і Олівія, що не відходили ні на крок. Амріта не було через роботу, а Ксюша була в клубі.

      Перед Олою — троє магів зі Збору Закону. Один із них тримав пергамент, який пульсував у ритм її серця.

— Ола Капріссі, ти знищила своє дитя. Навіть якщо воно було носієм Колекціонера –– ти вчинила за межами дозволеного.

— Це було вже не дитя! Це було… зло! — голос Оли зірвався. — Ви не бачили його очей. Воно стежило за мною ще в утробі!

      Сивочолий маг мовчки поклав руку на стіл.

— Ми розуміємо твій страх. Але світ не може дозволити самосуд, навіть над проклятим. За законом Рівноваги — ти повинна понести покарання.

    Олівія стиснула кулаки.

— Вона — жертва! Вона вижила!

    Але Девід, хоч і з болем у грудях, сказав:

— Ола… ти зробила те, що вважала єдино правильним. Але тепер за це доведеться заплатити.

      Маги підійшли. Один з них торкнувся її чола.

— Ми не вб'ємо тебе — а накладемо печать Каяття.

      Її тіло засвітилось. Знак у вигляді срібного круга з краплею крові з'явився на ключиці. Відтепер: вона не зможе брехати; щоночі їй снитиметься той день, коли вона вбила дитя. І кожен раз, коли вона буде бачити іншу дитину — серце стискатиме біль, ніби все живе всередині неї зупинятиметься на мить.

    Ола впала на коліна, і Олівія обійняла її, притискаючи до себе.

— Я з тобою.

    А Девід мовчав. Він знав — це лише початок. І знак, який був на тій дитині, з'явиться знову. Десь. На комусь.

    У невеликому офісі, де пахло паперами і кавою, Олівія і Сем сиділи навпроти працівниці реєстру. Обоє спокійні, навіть трохи усміхнені. На столі лежали документи на розлучення. Все відбувалося тихо, без гучних слів, без сварок. Їхній шлюб був формальністю — примусовим обов'язком минулого. А тепер настав час відпустити одне одного офіційно.

— То… ми з цим закінчуємо, — злегка усміхнувся Сем, беручи до рук ручку.

— Ми давно знали, що це лише питання часу, — кивнула Олівія. — Але я рада, що ми не стали ворогами.
 

  Він підписав. Потім вона. Жінка за столом мовчки взяла папери, поставила печатку, і все закінчилося.

–– Тепер ви — вільні, — з посмішкою сказала вона.

    Олівія зітхнула і глянула на Сема. В її очах не було жалю.

— Дякую тобі, Семе. За те, що став другом. За те, що не тримав мене силоміць. За те, що розумів.

      Сем по-доброму посміхнувся.

–– І тобі дякую. Ми стали друзями не випадково. Я радий, що наші життя перетнулися — хоч і дивним способом.

      Вони вийшли з будівлі. Сонце сліпило очі, але день був хорошим. Без камер і пліток, без чужих поглядів. Вони домовилися не розголошувати причини — це була їхня особиста історія, і вона залишилася між ними.

      На прощання Сем обійняв Олівію.

— Якщо щось буде треба — просто напиши. Я завжди поруч, навіть якщо не чоловік.

— Я завжди буду вдячна за той час, який ми прожили — не як коханці, але як двоє людей, що навчилися поважати одне одного.

    І вони розійшлись — не з розбитими серцями, а з відчуттям полегшення та поваги.
 

  Після розлучення з Олівією, Сем довго не міг відпустити її зі свідомості. Це була не любов — ні. Але залишилася прив'язаність, глибока, мовчазна, липка — вона ховалася у звичках, у спогадах, у раптових порожнечах, та її не було поряд.

    Він розумів, що це почуття — ще гірше за кохання, бо не надихає, не гріє, а тримає в зашморгу. Сем боявся, що так буде завжди, поки не наважився піти до психолога. Сеанс за сеансом він розбирався, де закінчується вона і де починається він сам. І поступово — розмотав цей клубок. Не відразу, не без сліз. Але впорався.