Глава 12

                                                       12 глава

    Перший їхній день у Бразилії. Вони вирішили прогулятися. Ходили вузькими вуличками старого району, де за словами власниці готелю: “часто можна знайти веселі розваги”. Олівія в руці тримала фотоапарат, який їй дала Ксюша після посадки літака — простенький, плівковий, але з характером. Вона зупинялась кожні кілька хвилин, ловлячи кадри: хлопець, що спав на мотоциклі; дівчинка, яка годувала голубів біля фонтану; старенький музикант з гітарою, схожою на корабель.
 

  Ксюша йшла попереду, з морозивом, яке тануло швидше, ніж вона встигала його їсти. Вона реготала з туристів, які намагались танцювати самбу разом із місцевими дітьми. Хоч їй було смішно, вона теж танцювала. Девід йшов з боку, з рюкзаком на плечах, іноді зупиняв Олівію, вказуючи на гарний кут чи світло.

— Зніми отут, — сказав він, торкаючись її плеча й показуючи на старі двері, обвиті плющем. — Тінь падає ідеально.

    Олівія усміхнулася, зупиняючись, піднесла фотоапарат до ока.

— Ти вмієш бачити красу.

— Я просто поруч із нею, — відповів він.

    Вона усміхнулася йому. Натиснула на кнопку — клац.

    Пізніше вони вийшли на маленьку площу, загублену між будинками, де стояв фургон з вуличною їжею. Придбавши її, сіли на низьку дерев'яну лавку, їли гарячу коксінью і пили солодкий тростинний сік.

    Місцевий хлопець грав на барабанах, і Ксюша несподівано підвелася танцювати, потягнувши за собою навіть кількох дітей.

    Олівія дивилася на них і раптом усвідомила: вона усміхається не тому, що треба, а щиро. Це був один з тих моментів, які не знімаєш, а просто залишаєш у собі.

      Ксюша крутилася з маленькою дівчинкою на руках, а Девід, сміючись, підхоплював хлопчика, що намагався повторити танцювальні рухи. Діти сміялися, музика грала, повітря було просочене теплом і радістю.

    Олівія у руці тримала паперовий пакет із гарячими коксінью –– хрусткими, з соковитою начинкою. Вона вмочила одну в соус і з насолодою надкусила, заплющивши очі.

    Раптом телефон Девіда завібрував у кишені. Він витер руки об штани і глянув на екран. Невідомий номер. Він мить вагався, потім підняв слухавку.

— Алло?

— Добрий вечір. Це лікарня Санта-Луїсія. Ви брат Оли?

    Його посмішка згасла. Музика ще грала, але для нього все навколо наче завмерло.

— Так… Так, я її брат. А що сталося?

— Вона потрапила до нас у непритомному стані. Її знайшли на вулиці. В свідомість не приходить, але номер був записаний у блокноті, який знайшли в її сумці. Ви можете приїхати?

— Господи… Так, я зараз буду. Де ви?

— Місто Браз. Вулиця Альварадо, двадцять сім. Приймальне відділення.

— Я вже їду.

    Він вимкнув дзвінок і кілька секунд мовчав, не рухаючись.

— Девіде? — озвалася Ксюша, помітивши, як він побліднів.

— Це лікарня… — він ковтнув повітря. –– Ола… вона там. У непритомному стані.
 

  Олівія підскочила з лавки, коксінья випала з рук.

— Що?! Як це? Коли?!

— Вони знайшли її на вулиці. Браз. Я їду. Негайно.

— Ми з тобою, — твердо сказала Олівія.

— Без питань, — кивнула Ксюша. — Я за кермо.

    Вже за годину вони мчали трасою в бік Бразу в орендованому темно-синьому седані. Салон машини наповнювався напругою, мовчанням, тривогою. Всі думали тільки про одне — щоб вона жила.

    Приїхавши, вони швидко знайшли місце де припаркуватися — біля аптеки, що стояла за лікарнею. зайшовши в приймальне відділення, знайшли її у палаті — бліда, в синцях, з ледь відкритими очима.

    Буквально хвилин 5 тому, Ола прийшла до тями. Олівія принесла їй воду.

— Ола, це я… Девід.

    Вона кліпнула. Потім з її мутно-зелених очей пішла сльоза.

— Мій… мій чоловік.. він бив мене. Але я мовчала. Бо була… вагітна, — її голос ламався, ставав озбитим.

— Дитина? — прошепотіла Олівія, знаючи, що йдеться про малюка, якого вони знайшли, та вона не подавала знаку.

    Ола здригнулася.

–– Я… побачила у нього знак. На спині. Той, що малюють прибічникам зла. Я зрозуміла, що… він не випадковий. Що всередині цієї дитини вже не моє дитя. Я… я… вбила його. В Лючіносі. Заховала вночі, в парку біля річки, в надії, що через нього — знайдуть мене, — вона закрила обличчя руками.

    Тиша. Лише монітор пищав кожні кілька секунд.

    Девід обійняв її, але Ола була ніби вже в іншому світі.

— Його звати Мануель. Він не просто тиран. Він їхній. Вони через нього спостерігали за мною. Він гатив мене ще до весілля, та я приховувала.

    Олівія стискала свої пальці, що аж кісточки побіліли.

— Ми не залишимо це так.

    На наступний день Мануеля затримали без спротиву. Він не тікав, не заперечував, лише мовчав і дивився на поліцейських холодними, порожніми очима. Його судили швидко — у справі було досить доказів: побої, свідчення лікарів, зламані кісти Оли, і ще дещо… містичне, приховане від звичайних людей. Але в Ордені Світла знали: він був провідником темної сили.

— Вирок -– довічне ув'язнення у Туманному секторі, — прозвучало остаточно.

    Мануель лише посміхнувся й сказав:

— Ви караєте тіло. Але його вже не потребують.

    Його вивели закутого у символи приглушення магії.

    Та справжній суд чекав на Олу.

    Після  вчорашнього допиту Оли й тієї напруги, що висіла в повітрі в палаті, Олівія вирішила пройтися наодинці. Девід залишився з сестрою в лікарні, а вона вийшла на широку вулицю старої частини міста — де ринок пахнув кукурудзяними коржиками й морем.

      Їй було тривожно. В голові шуміли голоси. Хотілось просто… дихати.

     Вона проходила повз вуличного художника, коли раптом почула голос. Чоловічий. Глибокий, з хрипотою, що чомусь прорізав їй спину:

— Олі! Стій!

    Вона різко зупинилася. Цей голос. І це ім'я.