***

                                                                     ***

    Девід не бачив сонця майже 2 тижні. Кам'яна підлога під тілом стала йому ліжком, а тиша тюремником. Вони не били його — ні, вони ламали інакше. Коли день за днем ти чуєш тільки власне дихання, а голоси крізь стіни — це або погрози, або глузування, починаєш втрачати себе.
 

    Він перестав рахувати дні, лише шрами на душі залишали сліди.
 

  Тому коли Аміра прийшла — мов промінь крізь морок — він навіть подумав, що марить. Її дотик був першим людським теплом за весь час. Вона мовчала більшу частину дороги, лише шепотіла:
 

— Тримайся. Ти сильний. Ще трохи.
 

   Коли він нарешті дістався дому, у нього не було сил навіть постукати. Він просто став у дверях. Увійшов.
 

  Запах — домашній, такий рідний, солодкий. Сльози виступили миттєво, ще до того, як він побачив тата.
 

— Девіде?! — батько скочив з дивану, не вірячи власним очам. — Сину…
 

  А потім — мама. Вона тримала немовля. Сестричка. Його маленька сестричка, яку він навіть не знав, що дочекається.
 

— Це Зоряна, — прошепотіла вона крізь сльози. — Вона з'явилася на світ день тому. А тепер — і ти повернувся.
 

   Девід опустився навколішки. Його долоні тремтіли. Йому хотілося кричати, обіймати всіх одразу, плакати і мовчати водночас.
 

   Уночі він не спав. Вмився, переодягнувся та сів у темряві у себе в кімнаті. Колись він міг годинами сидіти з Олівією на балконі, сміючись з дурниць. А тепер — просто мовчав. Але серце билося інакше. Він сумував.
 

  Телефон. Знайомий екран. Пальці ковзали по списках.
 

–– Олівія… — сказав вголос. — Я вибрався. Я живий. І я дуже хочу тебе побачити.
 

  Він згадав, що вона колись написала свій номер на серветці, яку він зберігав у шухляді. Знайшов. Серветка трохи стерта, але цифри видно. Він набрав номер.
 

  Коли почув довгі гудки, затамував подих.
  Пі-пі-пі…