Глава 6

                                                           6 глава

    Їхній дім виглядав, мов із глянцевого журналу. Не як дім — як вітрина. Скляні панелі від підлоги до стелі. М'яке підсвічування. Світлий камінь на підлозі. Чорне дерево сходів. Все — автоматизоване. Вони навіть не торкалися дверної ручки — датчик спрацював раніше.

— Оце так “сімейне гніздечко”, — з іронією сказала Олівія, озираючись на бездоганну кухню. — Холодне, як наші батьки.

  Сем мовчав. Він знав: цей дім — не їхній вибір. Їхні родини все вирішили за них. І тепер вони тут. У цьому “казковому житті”.

  Коли скляні двері вітальні закрилися, щось змінилося. В повітрі — тиша, надто тиха. Як у кімнаті — хтось закричав. А потім стих.

— Сем, — прошепотіла вона. — Тут.. дуже дивно.

— Це просто через стрес. Весілля, землетрус… — він сам не вірив у те, що говорить. Бо світло на стелі мерехтіло, наче хтось мигцем проходив поруч.

    Він натиснув на кнопку на стіні — розумна система дому мала відобразити температуру, освітлення, камери.

    Але екран висвітив:
                   

                         ERROR: СИСТЕМА ТИМЧАСОВО НЕДОСТУПНА

— Не працює? — вона наблизилася.

— Ні. Здається, усе… зламалося.

— Чудово, — гірко скривилася Олівія. — Розкішна пастка.

    Вони почули якийсь звук.

    Тихий сміх.

    Дитячий. Високий. Зовсім поруч.

    Сем інстинктивно підступив ближче до неї:

— Це ти?

— Ні, — її голос зірвався. — Але це… звучить наче дитина. Може тут хтось є? Живий?

    Вона рушила вперед, але Сем зупинив її.

— Це не дитина, — сказав твердо. — Це щось інше.

    Її очі були наповнені тривогою. Не за себе. За когось — кого навіть не бачила.

    Скло в дзеркалі тріснуло. А потім — розсипалося, мов тонка крига. З уламків, з темряви між світлом і простором, вийшла вона.

    Жінка в білій, затертій сукні. Волосся — розтріпане. Очі — мертві. І щелепа, що дивно смикалася, ніби вона намагалася говорити… або кричати.

— Ніхто з вас не мав сюди приходити, — промовила вона беззвучно, але її слова розносилися просто в голові.

    Олівія відступила назад, серце в грудях гупало, як скажене. Але не з крику — з гнітючого холоду, що заполонив кімнату.

    Сем затулив її плечем, витягнув ніж — але той просто зів’яв у його руці. Метал почорнів.

— Вона не з цього світу… — прошепотів він.

    Привид розкрив рот, і з нього вирвалися чорні тіні, що поповзли до них, мов змії.

    Олівія відчула, як щось стискає її горло, невидиме, але жорстке. Світ зникав. І тоді — її плече запекло жаром.

    Рись.
 

    Вона прорізала повітря, вирвавшись з татуювання — гнучка, люта, жива. Срібна шерсть світилася в темряві, очі — мов блискавки. Вона встала між Олівією і темрявою, гарчачи.

    У ту ж мить плече Сема спалахнуло — з вогню вилетів фенікс, розкинувши крила. Жар і світло затопили кімнату.

    Примара завила. Світ почав тремтіти. Тіні сичали, намагаючись відступити, та вже було пізно.

    Рись кинулася першою — розірвала тінь, яка тягнулася до Олівії. Фенікс здійнявся вгору, потім каменем упав на саму сутність привида, спалюючи її серед диму й попелу.

    Крик. Світло. Тиша.
 

     Від примари не лишилося нічого, крім попелу на підлозі та тріснутого дзеркала.

    Олівія опустилася на коліна, хапаючи повітря. Сем — підбіг до неї.

— Ти в порядку? — він торкнувся її плеча.

— Я… Так. Думаю. Вона могла вбити нас.

— Але наші татуювання… — він замовк. — Вони… знову нас врятували.

    Вона кивнула, не відводячи очей від місця, де щойно стояла жінка-привид.

— Ти не знав, що наші тату магічні? — запитала Олівія, тільки зараз зрозумівши, що він здивований.

— Тільки дізнався, — відповів він, допомагаючи піднятися дівчині. –– Батько влаштував сюрприз –– тату, але не сказав, що вони незвичайні.

— Ці тату, ти вже зрозумів, магічні. У нас тварини, а є й цитати — вони нас захищають, коли зсередини, коли зовні, — пояснила Олівія і вони пішли на другий поверх.

    Після всього, що сталося, Олівія мовчки лягла на своєму боці великого холодного ліжка. Сем — на іншому. Між ними тиша, напруга і щось невловиме, що тліло в повітрі.

    Вона дивилася у стелю, намагаючись не думати. Про весілля. Про землетрус, примару. Про Девіда.
 

  Сем спав тривожно, крізь сон ворушив пальцями — на його плечі ще ледве жевріла тінь фенікса.
 

  У цей час, Девід вигадував план, як вибратися з полону і врятувати Олівію.

— Може, знерухомити охорону… або спробувати поговорити по душах.. але як розірвати мотузку?

— думав він, у темряві холодної кімнати.
 

    Раптом двері рипнули.
 

    Хтось грубо кинув йому тарілку. Їжа розлилася, але він усе одно з'їв — руки тремтіли, тіло ослабло, але розум… став яснішим.
 

  І тоді — на його передпліччі ледве засвітилося татуювання — чорний грифон. Живий. Сильний. І, здається, готовий до бою.