Глава 5

                                                            5 глава

    У вікно пробивалися блискучі промінчики сонця, що потихеньку пробуджували солодку парочку, яка спала, обіймаючись, після яскравої ночі.

    Першою прокинулася Олівія. Вона розплющила очі і поглянула на Девіда, що спав солодким сном. Відчула, як всередині неї щось рухалося — метелики. Досі відчувала смак його губ, що залишили сліди на її оксамитовій шкірі, його всередині себе. Це був їхній особистий перший раз. Олівія дивилася на нього і згадувала ніч, що огорнула їх своєю ширмою.

— Добрий ранок, — мовив Девід, розплющивши очі.

— Добрий, — усміхнулася Олівія.

— Як тобі нічка? — з легким фліртом запитав він, повертаючись.

— Чудова, — вона взяла його за руку і поклала свою голову йому на грудях, що плавно підіймалися. — Ніколи не забуду. Дякую.

— Уже 9 година ранку, — сказав він, глянувши на годинник, що висів над дверями кімнати. У Олівії спала посмішка з лиця — згадала, який сьогодні день.

    Раптом вони почули як до двору підїзжають машини. Все, більше нікуди діватись. Це були останні миті, коли вони були вдвох. Ніхто з них не знав чи побачаться ще раз і чи взагалі побачаться. Олівія відчула в грудях неприємне тяжіння, наче великий камінь поклали на неї.

    В дім ввійшли: візажист, стиліст та перукар у супроводі охорони. Вони забрали Олівію в іншу кімнату, але Девід пручався, кричав, аби весілля відмінили — всередині відчув, що не хоче з нею прощатися, адже любить. Та охорона не слухала його криків, а запихнула в мішок його голову, перед цим заклеївши рота і зв’язавши, й вивела в автомобіль.

    Олівія не опиралася — знала, що це тільки погіршить ситуацію. Її приводили до ладу: весільні макіяж, зачіска, пишна сукня. В голові було одне: “Швидше б це закінчилося” і будування плану, як втекти після весілля.

    В одного з охоронців задзвонив телефон — бос.

— У нас все готово, — мовив грубий і сконцентрований чоловічий голос. — Що там у вас?

— Готують пані Олівію. Її хлопець у нас, у заручниках.

— Добре. Прискорюйтесь, — і поклав слухавку.

    Вийшла Олівія у супроводі дівчат. Девіду дозволили глянути на неї: вся розкішна, у білій сукні з блискітками, що відбивали сонячне проміння. Уста солодкі, як шоколад, очі, як небо розмальоване заходом сонця, волосся, як у принцеси — ніжне. Він дивився на неї, а в серці пекло до жаху — як же ж він хотів, аби це було їхнє весілля! Нічого, ще все попереду. На нього знову накинули мішок.

    Олівія сіла в автомобіль на заднє сидіння. Девід відчув як автомобілі рушили. Вони не знали в якому напрямку їх везуть — вже змирилися. Та в їхніх головах назрівав план.

    Олівія з дівчатами, що їй допомогли, зупинилася біля РАЦСу, а Девіда охоронці повезли в інше місце.

    Зовні — все, як у казці: біла сукня, живі троянди в руках, перламутрові туфлі, які тиснули на пальці. Вона йшла повільно, наче йшла не під вінець, а в клітку.

      Перед входом — фотозона, штучні кульки, усмішки родичів. Хтось фотографувався, хтось шепотів. А вона мовчала.

    Семюел дивився у підлогу, але коли вона зайшла, він підняв свої голубі очі і глянув на неї: “Така красива і молода, — подумав, — а виходить заміж по неволі”. Насправді Сем теж не хотів цього фіктивного шлюбу — у нього були інші плани. Тому був на її стороні.

  Його рука — холодна, але впевнена і ніжна взяла її під лікоть.

— Усміхнись, — тихо і лагідно прошепотів він.

    Вона посміхнулася. Відчула якесь дивне відчуття — підтримка з боку фіктивного нареченого. Вони йшли крок за кроком — до зали. В білосніжних стінах, чиновниця в окулярах почала читати обітниці, як автомат, коли ті підійшли до вівтаря.

— Чи бажаєте ви…

  Пауза. Серце билося в горлі.

— Так, — першим відповів він, бо хотів скоріше закінчити це все.

  Тепер погляд звернули на неї. Тиша давила. Вона хотіла втекти, але згадала слова Девіда: “Щоб не було не бійся. Рано чи пізно ми будемо разом”, і її губи впевнено мовили:

— Так.

    Підпис. Печатка. Хтось почав плескати. Але між ними — тиша. Тиха, затишна тиша. Боляче, але не самотньо. Бо це — не весілля. Це — пастка, перев’язана білою стрічкою. Але поруч — той, хто так само в ній. І, можливо, саме це й рятує.

    Вони вийшли з будівлі і почали фотографуватися. Декілька хвилин, і — по автомобілях.

    Сем відчинив перед нею двері авто, мовчки. Вона сіла, зсунувши сукню так, аби не зам'яти. У салоні пахло новим салоном і її квітами. Він сів поруч. Завів двигун. Мотор загуркотів, та всередині залишалася тиша.

— Все добре? — нарешті тихо спитав він, не зводячи очей з дороги.

  Вона відповіла не одразу. Довго дивилася у вікно, ніби там — інше життя, в якому вона сказала “так” не йому.

— Було б добре, якби це було… не з нами, — мовила вона.

  Він кивнув. Ледь помітно.

— Я знаю. Мені теж важко.

  Якийсь час вони мовчали.

— До речі, я знаю, що в тебе є хлопець, і ви доволі довго разом, — сказав якось не рішуче. — Чи можна доторкнутися до твоєї руки в знак підтримки?

  Вона вагалася, адже це могло вважатися зрадою.

— Думаю так, — але подумала про Девіда: “Йому було б неприємно, та… він не знає, що Сем на моєму боці”.

    Сем ніжно торкнувся її плеча — вказівним та великим пальцями — його особливий знак, тільки для своїх.

    Вони під'їхали до ресторану, що вже чекав на молодят. Він здіймався на  узвишші, наче маленький замок, загублений серед садів. Його білосніжні стіни виблискували у променях денного сонця, а ковані балкони були прикрашені живими трояндами, що спліталися у мереживо з плюща. Над входом висів витончений напис золотими літерами: “Maison a’Amour” — Дім любові.

      Всередині пахло ваніллю, свіжим хлібом і трохи – бузком. Простора зала була залита м'яким світлом — десятки підвісних ламп, схожих на зорі, тремтіли під стелею. На підлозі — білий мармур, що віддзеркалював — хоч і награні — усмішки гостей. Столи стояли у формі півкола, прикрашені композиціями з ніжно-рожевих півоній і сріблястих свічок. В центрі — арка з живих квітів, де за кілька хвилин молодята зайняли своє місце.