Глава 4

                                                                        4 глава
  Сонце пробивало свої промінчики у вікно, тепло нагріваючи кімнату. Девід стояв біля плити, готуючи сніданок. Після вчорашньої розмови і думок, він все одно був обтяжений. Олівія прокинувшись, ще трохи полежала в ліжку перед тим, як вийти на кухню. Всю ніч вона не могла заснути, але на світанку думки по волі відключилися і вона поспала всього лиш 5 годин.
— Доброго ранку, сонечко, — сказав Девід, переносячи тарілку на стіл.
— Доброго, — відповіла Олівія, цілуючи його.
— Як спалося? –– він обійняв її.
— Та так собі. Заснула лише під ранок.
— Ну сьогодні ти вільна ж? Будеш відпочивати, а я не заважатиму. Сідай.
  Вона сіла за стіл, зробила ковток води.
— А ти куди йдеш?
— Треба по справах з'їздити.
–– Тобто я сама буду?
— Якщо хочеш, можеш зі мною поїхати, але не думаю, що після вчора ти захочеш кудись їхати.
— Так, ти маєш рацію, –– вона відчула втому, що накотила на її зморені м'язи.
— Я хотів би, аби ти зробила так, як відчуваєш, — Девід турбувався за неї.
— Добре, — відповіла Олівія. — Смачного.
— Навзаєм.
  Вони поснідали і кожен побіг займатися своїми справами. Адже в парі не обов'язково проводити весь час разом –– у кожного своє життя.
  Олівія прибирала в хаті: витирала пилюку, мила вікно та підлогу, прала одяг, а Девід приїхавши, займався садом: підрізав кущики, збирав ягоди і фрукти. Поки вони були зайняті — Рокі бігав колами перед Олівією і Девідом, щоб їм не було сумно.
  Раптом з кухні Олівія почула, як задзвенів телефон — поліцейський Ден. Олівія побігла до нього, витерла руки об штани і підняла слухавку.
— Пані Олівіє? — запитав Ден.
— Так, слухаю, –– відповіла та.
— Ми дізналися про матір немовляти. Це Ола Капріссі. Я впевнений, що ваш хлопець добре знає її.
— Я зрозуміла, — вона почала перебирати всіх знайомих і родичів яких знає.
— І ще. Якщо хочете дізнатися більше –– підходьте у вільний для вас час до відділку. Або можете почекати якийсь час, поки ми її знайдемо і поговорити особисто. Ми оголосили її у всесвітній розшук.
— Щиро вам дякую, — в цей час зайшов Девід.
  Вона поклала слухавку і сіла на м'який стілець, що стояв біля сходів.
— Хто телефонував? — запитав той, знімаючи гумові рукавички.
— Поліцейський Ден, пам'ятаєш?
— Так, — йому пригадався той вечірній візит.
— Вони дізналися хто матір, — хвилина інтриги. — Це Ола Капріссі.
  Запала моторошна тиша. У Девіда запаморочилася голова і він сів на диван. Олівія набрала холодної води і дала йому випити разом з таблеткою заспокійливого.
— Випий.
— Дякую, — пробурмотів він, дивлячись на одну точку.
  Від такого шоку йому відняло розум і мову. Якийсь час була повна повна тиша — вони сиділи мовчки навіть Рокі мовчав, опустивши голову до підлоги.
— Це твоя сестра? — перша порушила тишу Олівія.
— Так. Двоюрідна, — нарешті заспокійливе подіяло. — Не можу в це повірити, як? — на це питання не було відповіді.
— Може були якісь причини… або це було насильно, — намагалася зрозуміти Олівія.
— Чому вона мені не зателефонувала?
  Раптом знову хтось зателефонував — мама Девіда, Лія. Він взяв слухавку.
— Привіт, синку.
— Привіт, мамо.
— Ти чомусь напружений, щось сталося?
— Так. Ти знала, що Ола була вагітна?
  Вона помовчала.
— Я знала, що вона поїхала за кордон до свого хлопця. Вони одружилися, а потім вона зникла зі зв’язку. А про те, що вона була вагітна — ні, — засмучено, Лія зробила ковток холодного просекко.
— Ми знайшли холодне тіло немовляти, коли вигулювали Рокі. Віднесли у відділок. Сьогодні нам повідомили, що його мати — Ола.
  Лія не мала чого сказати — теж була в шоці.
— Я чула колись, що її чоловік тиран. Він бив її. Інше я не знаю, справді.
— Ми збираємося у відділок, дізнатися більше, — сказав Девід. — Потім зателефоную.
  Він поклав слухавку.
— Ходімо.
  Вони вийшли на вулицю. Девід вивіз мотоцикл з гаража і сказав:
— Рокі, будь чемним хлопчиком.
  Вони поїхали у поліцейський відділок. По дорозі гнав вітер проти них. Під’їхавши до огородженої території, припаркувалися у відповідному місці. На них вже чекав поліцейський Ден, коли вони зайшли до приміщення.
— Добрий день, проходьте, — сказав він.
  Вони пройшли за ним до кабінету.
— Отже, я думаю ви вже знаєте, — він звернувся до Девіда, той кивнув. — Є ще дещо, від чого волосся у нашого судмедексперта стало дибки. Сідайте.
  Вони сіли за стіл.
— Судмедексперт виявив на тілі немовляти незвичайне татуювання.
  Він показав зроблене фото. На спині дитини дійсно було тату: людина, звір і цитата змішані між собою. Знак мисливця на людей у яких є тату. Девід відразу зрозумів його.
— Мисливець, — тихо сказав він.
— Так. Ми ледве зайшли хоч якусь інформацію про неї. Вона виїхала за кордон і змінила всі дані і документи про себе. Та завдяки оперативній роботі нашого відділку ми відшукали і оголосили в розшук. Найближчим часом, сподіваємося, її знайдемо.
  Легкий вітерець подув в обличчя Девіда, коли вони вийшли з приміщення. Він вдихнув, видихнув.
— Що це значить? — запитала Олівія, сідаючи на мотоцикл.
–– Це знак мисливця. Він з'являється сам і при народженні. Тобто такі люди називаються помічені злом. Ще з раннього дитинства воно прогресує — агресивна поведінка, слова, які вбивають отрутою, як змія, спеціальні закляття яких ніхто не вчив, бо вони індивідуальні. Закляття діють так, аби знайти жертву – тату підсвічується не тим світлом і він його бачить — потім вона стоїть як вкопана. Є закляття для себе, щоб сховатися, стати невидимим. Все це, аби зробити портал який зруйнує цей світ і зробити злою іншу землю.
— Це тільки хлопці цим займаються?
— Ні, стать не важлива.
— А як і хто це обирає? — здається, це питання було більш, ніж логічним.
— На жаль цього ніхто не знає, — він зі смутком глянув на голубе, як ріка, небо.
— А є спеціальні люди чи тату які з цим борються?
— Ну, загалом немає, бо ці люди все одно повинні відкрити портал.
— А що за портал? Як його відкрити?
— Кращий світ. У ньому будуть розмовляти тварини і люди житимуть без стереотипів, в мирі. Щоб його відкрити треба, аби люди з різними видами тату зібралися за одним столом в одному місці і взялися за руки. Є головний, який проговорює закляття — для кожного разу і кожної людини воно різне. Все це повинно відбуватися в певний час. Ти звикнеш.
  Він сів за кермо, завів двигун і вони рушили додому. Девід обдзвонював усіх родичів і подруг Оли з якими вона виходила на зв'язок. Хотів сам дізнатися, де вона перебуває. На 38 раз йому нарешті розповіли, що Ола переїхала до свого коханого, щоб з ним побудувати гарне життя. Він один раз приїздив на день народження Кері (мами Оли) і з того часу їй говорили, щоб вона розійшлася з ним, бо він був не дуже добрим. Проте Ола нікого не послухала і поїхала в Бразилію в місто Браз. Тепер Девід планував поїздку туди. Він розповів про це Олівії, вона погодилася, але на носі в неї було весілля.
— Ми придумаємо план, щоб воно не відбулося, — коли він це промовляв, в його голосі не було чути якоїсь надії.
  Упродовж усього тижня, аж до п’ятниці, вони проводили час удома з друзями Девіда. Хлопці приходили зі своїми дівчатами, але серед гостей були й пари-геї. Олівія ж запрошувала подруг, серед яких траплялися лесбі. І Девід, і Олівія ставилися до цього з розумінням, адже вважали: кожен має право на власне життя.                    
  Під час таких зустрічей вони познайомили двох самотніх друзів — Сіму та Лева. Між ними одразу пробігла іскра, яку Девід з Олівією відчули й вирішили трохи допомогти їм зблизитися. Вони організували для пари момент і місце, де ті могли побути удвох, але водночас не зовсім на самоті. Цього виявилося достатньо, щоб створити інтимну атмосферу.
  Коли Сіма й Лев почали ближче спілкуватися, то, ніби за змовою, тихенько дали одне одному п’ять. Їхньому щастю не було меж.
  Якось Девіду подзвонила мама і повідомила йому гарну новину:
— У тебе буде сестричка! — мовили вони з татом в один голос.
— Справді? Це не розіграш? — Девід був в приємному шоці і не міг повірити своїм вухам.
— Вітаю! — сказала Олівія, вона теж була рада.
— Ми скоро приїдемо додому і вона народиться тут, в Італії.
— Нарешті! Ми будемо чекати і готуватися до вашого приїзду. Ти, мамо, бережи себе, а ти, тату, бережи маму і ще одну принцесу. 
 — Є сер! — віддав честь сину, батько Лім.
  За цей місяць сталося більше, ніж за рік разом взятий. Навіть попри сумні новини, вони знаходили сили і мужність жити далі, насолоджувалися — життя не закінчується.
  За день до весілля Девід вирішив наостанок влаштувати побачення. Він приготував вечерю, купив червоне напівсолодке вино, прикрасив спальню, поки Олівія була у своїх подруг. Красиво розкинув пелюстки троянд на ліжко і підлогу біля нього. Тепер чекав її.
  Вона зайшла, трохи здивована. Ще не встигла роззутися, як Девід вже стояв перед нею, усміхнений.
  Дочекавшись, він сказав:
— У мене для тебе є сюрприз, але треба закрити очі, — він підійшов до неї і зав’язав пов’язку, вона ніжно огорнула шкіру. — Довірся.
— Добре, — мовила та і від трепетного хвилювання затамувала подих.
  Він огорнув її руку своєю і повів на 2-ий поверх в спальню. Дорогою, Олівія уявляла, що її чекає, та від побаченого вона втратила дар мови:
— Ах, — ахнула вона, коли Девід зняв повязку. — Так гарно!
— Подобається?
— Дуже, — оглядаючись, вона сіла на ліжко біля якого стояв невеликий стіл, прикрашений, дуже смачною на вигляд, вечерею.
— Я доклав зусиль, щоб тобі було комфортно і затишно, — мовив він, відкриваючи пляшку вина.
— І тобі вдалося, — Олівія спостерігала за тим, як він акуратно наливав у келихи спиртне.
  Девід підніс їй келих і сів поряд.
–– Завтра…, — почав він, але зупинився, бо знав: це останній раз. Зробив ковток.
  Вона підняла на нього очі, і в них була і радість, і сум одночасно.
— Мені теж важко, адже завтра все зміниться і, можливо, ми не побачимося. —         Вона зробила свій ковток.
  Він взяв її руку, стискаючи міцно, ніби хотів зберегти цей момент назавжди.
— Тоді давай зробимо цей вечір тільки нашим.
    Його дотики були ніжніші за солодощі, але в них горіло полум'я бажання. Він обережно опустив її на ліжко, всотуючи кожен подих, кожен вигин її тіла. Його губи залишали сліди на її оксамитовій шкірі. І саме тоді, коли вона поринула в насолоду, несподівано — поштовх. Тоді другий, але не зовні, а десь глибоко в середині. Немов хвиля тепла розлилася тілом, змушуючи її затамувати подих. Його вуста ковзали все нижче, м'яко, тремтливо, наче боялися зруйнувати чари.
  Він ніби вгадав — зупинився там, де її тіло вже горіло від очікування, де кожен дотик був як іскра.
— Ти тремтиш, — прошепотів він, і його подих обпалив її шкіру.
— Я… просто не витримую, — зізналася вона тихо, дозволяючи йому побачити найвразливішу частину себе.
    Його погляд був пильним і повним бажання, але водночас приємним — не було поспіху, тільки спрага пізнати її до останнього подиху. Його руки ковзали вздовж її тіла, повільно, вивчаючи кожен вигин, наче він запам’ятовував її навіки.
    Усе навколо зникло — був тільки цей м'який напівморок, запах її волосся, її приглушене дихання, і відчуття, що саме зараз зароджується щось більше за просто близькість.
    Ніч стала їхнім секретом — тихим прощанням, що залишиться між ними навіть коли життя розведе їх по різних шляхах.