Глава 3

                                                                  3 глава
  Інші дні проходили звичайно: Девід раз в три дні приходив в тату-салон, все перевіряв, а Олівія господарювала в його домі (Девід теж без діла в хаті не був).
  Якось одного дня йому зателефонувала мама.
— Як ти там, синочку? — запитала мама Лія.
— Добре, а ви?
— Теж добре, але засумували за домом і тобою. Ти там сам чи з кимось? — вона почула якийсь шум.
— Ні, з Олівією. До речі, кохана, привітайся, –– він дав їй телефон.
— Привіт, тьотю Ліє, як ви? –– вони давно були знайомі, а Лія любила її як власну доньку.
— Доню, привіт! — радісно скрикнула та. — Я добре, а ти як?
— Та не дуже, — Олівія згадала про батьків.
— Чому? В сім'ї негаразди?
  “Як вона відчула?” — подумала Олівія.
— Так.
— Це погано, але хай Вищі Сили допомагають, щоб все налагодилося. Ти хороша дівчинка і заслуговуєш на щастя.
— В мене є щастя, яке я дуже сильно кохаю — ваш син, — сказавши це, вона його поцілувала. — Дякую вам за нього. Він найкращий.
  Лія лагідно засміялася і сказала:
— Так, Девід добрий хлопчик. Девіде, не ображай мені мою кровиночку, чуєш?
— Та то вона мене ображає, — пожартував Девід, Олівія образливо стусонула його в плече і сказала. — Не правда!
  Лія весело засміялася.
— Любіть одне одного.
— Ви там з татом теж, –– сказав Девід, обіймаючи Олівію.
— Угу, — відповіда Лія. — Ну добре, відпочивайте.
— Ви також, — вони попрощалися і поклали трубку.
  Поки Девід робив чай, Олівія дивилася телевізор: передача “Знайди мене”.
— Що з твоїми батьками робити, — вголос сказав Девід, ставлячи гарячу чашку на стіл.
— Не знаю, — засмучено відповіла та.
— Нічого, все буде добре. Йди до мене, я розберуся, — він ніжно її обійняв і поцілував. В його голові були думки про те, як допомогти коханій. Він знав, що її батьки авторитетні люди і є висока вірогідність того, що вони не захочуть слухати або не передумають.
— Олівіє, — серйозно мовив. — Я хочу піти до твоїх батьків і поговорити з ними, але треба, щоб і ти була.
  Олівія подивилася на нього слабким поглядом, зробила ковток чаю.
— Ти ж знаєш — вони не послухають. Їм все одно.
— Знаю, але спробувати варто, — він дивився на неї з надією.
— Ну не знаю, напевно, варто.
— Сьогодні субота, тож думаю вони вдома.
— Мама так, а тато…
–– Тоді о третій годині дня підемо до них. Ти головне не хвилюйся — я з тобою.
  Тим часом її батьки розмовляли про Олівію.
— Вона у Девіда, — сказала Марлена. — Не розумію, що вона в ньому знайшла.
–– Теж не розумію. У його батьків малоприбутковий бізнес.
— У його батьків хоча б любов справжня, а не така як у нас, — вже байдуже відповіла Марлена.
— Тобто? Я ж люблю тебе, — нічого не зрозумівши, запитав Марсель.
— Що тобто? Я давно знаю, що в тебе є коханка і двоє дітей від неї, –– вона спокійно пила свою каву і дивилася на нього.
— Звідки?
— Справді, звідки? Мені секретарка розповіла ще 2 роки тому. І зникаєш ти вічно не на роботі, а в неї.
— Ясно, –– він зрозумів, що виправдовуватися немає сенсу.
— Іноді шкодую, що послухала батьків і вийшла за тебе. Починаю розуміти доньку.
  Марлену батьки видали заміж у 16 років, теж поневолі і Марселю тоді було 19. Єдине, що відрізняло матір і доньку — Марлена ні з ким не зустрічалася, але теж хотіла свободи. А заміж видали її через зв'язки, хоча її сім'я була не дуже багатою: хотіли, аби їх хтось обслуговував на старості літ і щоб Марлена була самостійною.
— А чому ти відразу не подала на розлучення? Чого чекала?
— Я хотіла не залишати доньку без батька, поки вона не буде у свідомому віці.
— Знаєш, ти права — я ніколи тебе любив: була мені приваблива, але не більше.
— Та і я тебе не любила. На побачення з іншими ходила. То чого ж ми хочемо для нашої доньки? — питання залишилося висіти в повітрі, адже ніхто з них не знав справжньої відповіді.
  Марсель пішов в свій кабінет, аби не продовжувати розмову, а Марлена допивала каву на самоті зі своїми думками.
  Була о пів на третю година дня. Олівія і Девід готувалися до важкої розмови, уявляючи різні ситуації.
    Близько третьої вони вже були біля її дому. Олівія сильно вагалася чи варто йти, але вибору вже не було. Девід стояв біля неї зовсім спокійний, наче прийшов до друга на гостини.
— Все буде добре, — тихо мовив він, тримаючи її за руку. — Якщо й не переконаємо, то хоча б знатимемо, що спробували.
  Двері їм відчинила покоївка Ванесса.
— Привіт, Ванессо, — мовила Олівія.
— Добрий день, Олівіє і…
— Девід, – представився той.
— Девід. Ви до пані Марлени і пана Марселя? Проходьте. Пані Марлена в залі,       Ванесса провела їх через великий, красивий і золотий коридор до мами Олівії.
  Коли Марлена підняла очі поверх журналу — побачила гостей.
— Привіт, доню, –– мовила та. — Девіде, рада бачити тебе в своєму домі.
— Добрий день, пані Марлено, — він зробив уклін в знак поваги.
— Ванессо, принеси 1 чашку кави і 2 чашки чаю, — на диво, вона знала, що п'є Девід. — Розповідайте, чого прийшли.
— Ми прийшли серйозно поговорити, — рішуче почав той. — Поговорити про заміжжя Олівії.
— Ну, давайте тоді пройдемо в кабінет до мене, — вона підвелася і граційно повела їх за собою. Покликала покоївку і попросила:
— Камілло, поклич до мене в кабінет Марселя, — і пішла далі.
  Олівія і Девід миттєво глянули одне на одного: вона з острахом — він з рішучістю і заспокоєнням.
  Вони зайшли до досить просторого кабінету: біля вікна, що було вкрите красивими шторами, стояв дерев'яний і мужній стіл, гарно прибраний; дві великі шафи від яких пахло паперами і дубом — розташовані зліва і з правого боку, стіл і невеличкий диван для гостей. Однак Марлена запропонувала їм сісти за свій стіл на якому стояв ввімкнений комп'ютер.
— Ми ненадовго, — сказав нетерпляче Девід. Олівія на секунду опустила погляд, а потім підняла його вже з повною рішучістю, глянула на матір. В цей час зайшов і сів за стіл біля Марлени Марсель.
— Прошу, — звернулася до гостей.
— Олівія мені розповіла, що ви хочете видати її заміж по неволі, знаючи, що вона вже в стосунках. Ми виступаємо проти цього і хочемо, аби ви збагнули важливу річ: жодні багатства не коштують справжнього щастя. Є люди, які народжуються без багатства, але потім підіймаються. Гроші можна заробити і в парі. Повірте, життя надто коротке, аби витратити його на те, що не подобається. Прошу дослухатися до моїх слів.
  Марлена і Марсель перетнулися поглядами: не такими, як колись. Хоч Марлену це й розчулило, та вона не подала вигляду.
— Олівіє, що ти скажеш? — вона глянула на неї.
— Ми з Девідом кохаємо одне одного і хочемо бути разом завжди. Ти прекрасно знаєш, що розкіш не для мене. Семюела я ніколи не покохаю і ми з ним зовсім різні. Прошу дослухатися, — всередині вона боролася зі страхом, але виглядала напрочуд спокійно. Сказавши це, вони очікували відповіді.
— Це для твого ж блага, — грізно відповів батько. — Нам нема чого обговорювати. Все вирішено.
  Він вийшов з кабінету і гучно зачинив двері.
— Доню, я тебе розумію, — сказала мати. — Знаєш, я тобі про це не розповідала, та й бабуся з дідусем теж, тому вважаю, що вже час.
  Вона затримала паузу, щоб заінтригувати і набратися сміливості розповісти таємницю, що зруйнує уявлення Олівії про своїх батьків.
— Мені було 16, –– почала та. — Я походила з не дуже багатої родини. Тоді я цікавилася танцями, вечірками, різними інтрижками відчувала в них своє звання, щастя, душу. В мене було багато друзів. Та одного дня, батьки підійшли до мене і сказали: “Ти виходиш заміж за багатого чоловіка в якого є все і він буде нас забезпечувати”. Батька не приймали ні на яку роботу через борги і інвалідність, тож мама працювала на двох, а то й на трьох роботах. Я це розуміла і хотіла чимось допомогти, але при цьому моє бажання бути вільною нікуди не згасало, поки я не познайомилася з твоїм татом, — вона глянула на Олівію, поглядом виговорюючи свою підтримку. — Але, на жаль, поміч батькам стало приорітетом. А заміж мене видали через якісь зв'язки. Ми з татом ніколи не любили одне одного. Все, що ти бачила протягом своїх 16 років — маска, ілюзія. Єдине, в цьому шлюбі від чого я щаслива — ти.
— Мамо…, — Олівія була спантеличена цією розповіддю. Марлена підійшла до неї і ніжно, по-людськи обійняла. Девід підтримуючи, гладив її по спині, адже сам вперше про це почув.
— Але в твоєму випадку в тебе буде свобода в цьому шлюбі. Все, що тобі треба зробити це тримати маску, що ви любите одне одного. Через якийсь час, можливо, зможете розійтися і бути разом, — її погляд впав на Девіда. — Є ще дещо, що я хотіла б розповісти.
    Олівія затамувала подих разом з Девідом, очікуючи ще сильніший шторм.
— У твого батька є коханка і від неї 2 дітей. Я не хочу, щоб ти тримала на нього злобу, але й щоб дивиною тобі не здалося теж.
— І скільки дітям років? — втомлена від хвилювання запитала Олівія.
— Старшому 2 роки, а меншій… а меншій декілька місяців.
— Ну, добре, — її мозок паралізували 2 несподівані таємниці так, що вона не змогла сказати щось краще.
–– Все вже вирішено наперед, — вона повернулася до тієї теми, що була на початку розмови. — Тато все вирішив за тебе, на превеликий жаль. Весілля відбудеться в наступну суботу о 12 годині дня. По тебе заїде автомобіль. Привезе сукню, підбори, перукаря і візажиста. Потім ми відсвяткуємо у ресторані — він заброньований. Від тебе вимагається грати роль. Першої шлюбної ночі в вас не буде — не хвилюйтесь.
— Це не можна якось обійти? — запитав Девід.
— Ні, — похмуро відповіла мати.
— Чи можна мені бути присутнім?
— Небажано, але думаю можна. Головне — не видавати себе.
— Добре. Дякую вам пані Марлено.
— Нема за що, діти.
— Мамо, а чому я не знала про тебе і коханку тата? — запитала Олівія. В цей час кожен хто був присутній у кабінеті зробив по 2 ковтки свого напою.
— Тому що ти б цього ще не усвідомила, — просто відповіла Марлена.
— Ясно. Дякую мамо, за розмову, за те, що хоча б вислухала.
— Я бажаю всього кращого, доню.
— Бувай, — на прощання вони обійнялися.
— Бувайте, пані Марлено, дякую за розмову, — попрощався й Девід.
  Вони пішли додому, перебуваючи в повному шоці від того, що тільки-но було. Олівія роздумувала про коханку і не могла в це повірити. В дім вони зайшли мовчки: навіть Рокі не скиглив і не стрибав на них.
  Під думки вони прийняли душ. Олівія попросила Девіда залишити її саму. Він поцілував її і пішов на перший поверх на диван спати.