Глава 2

                                                       2 глава
  На ранок він прокинувся від того, що на нього хтось дивиться – Олівія.
— Доброго ранку, — хрипло мовив він. –– Як спалося?
— Доброго, —- посміхнулася Олівія. — Добре. А тобі?
— Не дуже, але на диво виспався, хах, — жартівливо відповів Девід. — Які плани на день, кохана?
— Мабуть, ніяких, а в тебе?
— Добре. Я збираюся на роботу, —- у нього був власний тату-салон, але не звичайний: малюнки або фрази, які наносилися на нашу ніжну та гладку шкіру, мали магічну силу — оживати і допомагати своїм господарям. Наприклад, якщо ви зробили тату у вигляді лева, то при будь-якій загрозі вашому життю з малюнка зявляється лев. Він буде захищати. Також вони додають сили, мужності і змінюють ваше життя та світосприйняття на 360 градусів. А якщо нанесли якусь фразу, то вона моментально закарбовується і веде вас. — Хочеш зі мною?
— Так, звісно хочу
— Збирайся, покажу тобі як все працює.
— 10 хвилин і я готова! — радісно сказала Олівія і почала збиратися.
  Доки Девід заварював каву та чай, Олівія переодяглася. Вона одягла чорні шорти і топ з рукавами, на ноги білі босоніжки. Зав’язала волосся в красивий та ніжний пучок, зробила легкий макіяж і побігла на кухню. Там на неї вже чекав Девід з чашечкою чаю в руках.
  Підвівши свій погляд, йому відняло дар мови:
— Я-ка ти ча-рівна! — заікаючись промовив.
— Хах, дякую, — відповіла Олівія.
— Зараз поснідаємо і будемо виходити.
— Добре, — покірливо погодилася дівчина.
  Вони поснідали пастою з овочами. Допили ароматні напої і пішли.
  У Девіда був свій власний мотоцикл, який батьки подарували йому на його 16-річчя. Він був з зеленими малюнками та фразами, які зачіпали душу: “Живи, поки відчуваєш”, “Не важливо куди — головне з тобою”; малюнки різних фігур: ромб, квадрат, трикутник. Вони проїжджали будинки, які були наповнені щастям та життям, будинки, що мали свою особистість та історію.
  Вони під'їхали до 3-поверхового будинку, що стояв посеред роздоріжжя. Девід припаркувався в спеціально призначеному місці і почав розповідати, що і де знаходиться:
— За цією спорудою знаходиться дивний гостьовий дім. Туди приїжджають жити мандрівники, але їх ніхто чомусь не бачить. — Він показав на будинок у формі великого кола: пофарбований у сірий колір, мав 2 поверхи, вікна у формі трикутника, двері наче квартирні — такі ж тверді і важкі.
— Я чула про нього, але ніколи на бачила його, і, можливо, не звертала увагу, — сказала Олівія, роздивляючись.
— Так, про нього багато легенд. Одна з них це те, що він будувався на мертвих кістках, де поховали дитину, яка вибігла на дорогу і її збили. А ще говорять, що на тому місці колись була церква, і виходячи з неї, люди були радісними, посміхалися і допомагали іншим. Тож, я прошу, будь обережною, коли проходиш це місце.
— Та добре. Не хвилюйся.
  Він посміхнувся їй.
— А тепер ходімо в ще таємниче місце — тату-салон, — він взяв її за руку і повів у 3-поверхову будівлю, розповідаючи. — З лівого боку у нас туалет, прямо по коридору і праворуч мій кабінет, де я розбираюся з документацією. А ось це зал, — він показав на повний робітників зал, де ті працювали. На стінах висіли сертифікати, подяки та грамоти; на вході зсередини висів годинник. Девідові працівники виконували певні зобовязання: Джулія, Антоніо, Карлос та Маттео робили татуювання клієнтам, що прийшли на годину раніше, ніж Девід з Олівією; Серафіма і Лунарія прибирали на 2-ому поверсі; Лоренцо, як адміністратор, записував клієнтів. Данте відпочивав і чекав своїх клієнтів.
–– Як тут гарно, — зачаровано мовила Олівія, роздивляючись.
— Хочеш ми й тобі зробимо татуювання?
— Батьки не дозволять, хоча… — вона обдумувала чи варто це робити.
— Я не змушую, якщо не готова, то ні, — заспокоював її Девід, адже це всього лиш пропозиція.
— Я подумаю, — сказала це і присіла на крісло для гостей. М'яке, воно огорнуло її теплом та ніжністю.
— Відчувай себе як вдома.
    Данте, помітивши гостю, підійшов до неї.
— Добрий день, я Данте, — протягнув руку для знайомства.
— Олівія, — та у відповідь простягла свою і Данте поцілував її в знак поваги.
— Ви, напевно, дівчина нашого шефа.
— Так, — в цей час Девід був у кабінеті.
— Він багато про Вас розповідав і не збрехав: Ви справді дуже красива.
— Дякую, — це все, що вона могла сказати від подиву. Навіть подумати не могла, що Девід розповідав іншим про неї.
  Девід, хоч і був юним, та все таки вчив своїх працівників як треба поводитися з дівчатами. Тому Данте з повагою ставився до Олівії.
— Може, чаю чи кави? — запропонував щось випити.
— Дякую, — відповіла Олівія. — Чаю.
  Данте підійшов до електричного чайника, дістав білу чашку з написом: “Всі можливості перед тобою”, дістав чайний пакетик ягідного чаю.
  Через кілька хвилин запашний чай для гості був готовий.
— Щиро дякую, — ще раз подякувала, взявши чашку гарячого, але приємного на смак чаю, в свої тендітні руки. — І скільки клієнтів на день до вас приходить?
— Від 20 людей, — відповів Данте, допиваючи свою каву. — Хочете, я дам Вам журнал з татуюваннями? Глянете, може захочете.
— Давайте.
  З розклеєної різними наклейками шафи, він взяв журнал. На його обкладинці було фото, де тату-майстер робив свою роботу у вигляді тигра відомій співачці.
— Ось, — Данте віддав їй журнал для перегляду і пішов поставити свою чашку на місце, сказавши: – Роздивляйтесь.
— Дякую, — мовила та і відкрила його. Різні види татуювання швидко кинулися в її очі. Від такої кількості малюнків та написів, вони у неї розбігалися. “Як гарно!”, –– подумала вона. –– Можливо зробити якусь?”
  В той час, як Олівія була у Девіда вдома, батьки, приїхавши зрозуміли, що вона втекла. Вони наперед знали, що так буде, тому і не кидалися в паніку та гнів: “Нагуляється та й прибіжить”, — думали. Щоб не прогавити момент, вони посилили охорону на головному вході та задньому дворі.
  “Напевно, піду до Девіда”, — подумала, закрила журнал, поклала його на столик, що стояв біля крісел, і пішла до Девіда. Підійшовши до дверей, вона глянула на вхід: до Данте прийшов клієнт і він його зустрічав. Олівія посміхнулася і постукала в двері.
— Так, — відповів серйозний голос Девіда. — Заходьте.
— Це ти, сонце? Проходь, сідай, — і знову повернувся до розмови по телефону.
  Поки Девід розмовляв, вона роздивлялася кабінет. Він був трохи схожий на кабінет ІТ-спеціаліста: 2 комп'ютери, шафа, забита купою важливих і не дуже паперів, офісний стілець та стіл за яким сидів Девід, кушетка для роботи з фарбами і спеціальною машиною.
— Завтра будете, так? — серйозно вирішував питання, щось нотуючи. — На яку годину? Так, добре. Чекатиму.
— Вибач, то по роботі, — він поклав слухавку і підійшов до Олівії, яка сиділа на шкіряному диванчику і покірно чекала, коли він буде вільний. — Тепер я весь твій.
  Він посміхнувся їй своєю сонячною посмішкою, що випромінювала радість і надію. Наблизився до її пянких, сокових губ своїми і вони злилися воєдино. Всередині Олівії з-нізвідки розліталися метелики — так було неочікувано і хвилююче. Поки закохані насолоджувалися поцілунком, Данте та інші люди, що були в приміщенні, спостерігали за ними і смакували приємними, що аж на душі гріли, напоями.
— Ти вирішила? — запитав Девід після теплого поцілунку.
— Так, — відповіла Олівія. –– Я хочу зробити тату, і хочу щоб саме ти мені його зробив.
— Як скажеш, — мовив той, і вони торкнулися кінчиками носів один одного  жест, що означав мовчазне “я поряд”. — Лягай на кушетку.
  Він підійшов до свого чудо апарату і сів поруч на стілець, чекаючи Олівію.
— Я хочу малюнок рисі на правій руці, — лягаючи на кушетку і готуючись до болісного врізання, відповіла на несказане питання Девіда.
— Як побажаєш, люба.
  Холодна плівка торкнулася шкіри — ескіз перенесли. Ще кілька хвилин і татуювальна машинка загуркотіла, вібрація від неї віддавалася прямо в кістки. Голка увійшла в гладку шкіру. На щирий подив Олівії, було не дуже боляче. Відчуття наче це легке дряпання, коли котик спросоння зачіпає людську руку.
— Не боляче? — запитав Девід, сповільнюючи голку.
— Трохи дряпає, якщо чесно, але терпимо, — вона відповіла спираючись на відчуття.
  Девід посміхнувся їй і продовжив працювати.
— Якщо що, кажи і ми зупинимо процес.
— Добре.
  Чорнило повільно проникало в тіло, залишаючи за собою слід. Вона відчувала, як кожен штрих змінює її — не лише зовні, а й у середині. Тілом пройшлася збуджуюча хвиля — дороги назад немає.
— Готово. Приймай роботу, — сказав майстер на всі руки, Девід.
  Вона глянула на те місце руки: захоплюючий малюнок вже був досконалий і в її серці він відгукнувся, наче так і було заплановано.
  Він обробив шкіру антисептиком, наклав плівку і дав інструкції по догляду.
— Скільки з мене? — хвилююче запитала Олівія.
— Достатньо поцілунку, — він посміхнувся. Олівія єхидно повела посмішкою і поцілувала. — А так, для тебе — безкоштовно.
— Будь обережною з ним, якщо болітиме або сильно пектиме, повідом мені.
— Добре, — вона ще раз його поцілувала.
  Девід сів за стіл далі підписувати документи і щось записувати в ноут.
— А ти скоро звільнишся? — запитала Олівія, роблячи чай.
— Через годинки півтори-дві, а що? — він відвернувся від паперів і глянув на неї.
— Думала, що ми походимо десь, погуляємо.
–– Погуляємо, тільки я зроблю все, добре? — Девід сам не любив ці справи і хотів пошвидше з ними покінчити.
— Добре. Я піду у зал.
— Якщо що, дзвони! — він крикнув їй услід, коли вона закривала двері, але та почула.
    Трохи посидівши в залі, вона вирішила сама сходити до дому туристів, адже її так сильно заманили легенди. А що? Їй сумно, і в телефоні серфити теж не варіант.
      Нікому не сказавши і вимкнувши звук на телефоні, Олівія нишком пішла до будівлі. Її зустріли маленькі, пахучі дерева, що поросли біля круглого дому. На кутках жорстким плетивом, покрилися плющі.
  Вона відкрила тяжкі двері і зайшла, не закриваючи, щоб якщо що - вибігти. Пройшла по коридору, оглянула його. На перший погляд здалося, що за ним всередині доглядають. Олівія стала посеред 2 кімнат в прихожій: шафа була невеликою, стояло трюмо з відполірованим дзеркалом, під ним капці в пакеті. В кімнаті, що була розташована у лівій частині була кухня: посудомийна машинка, електрична плита, холодильник, тумбочки, що вміщали в собі столові прибори, стіл, накритий білою скатертиною, стільці і вікно з видом на довгу дорогу і поле. Чомусь годинник тут стояв на 20:16, хоча зараз була година дня. Олівія не надала цьому значення і пішла в іншу кімнату.
  Та, що знаходилася праворуч від входу, була спальня. Дверцята були подвійними, деревяними, але відкривалися досить легко. Тут стояло ліжко, — напрочуд гарно застелене, — комод біля нього з світлодіодною лампою, дівчачий куточок, де стояли туалетний стілець та велике дзеркало з шухлядами для косметики і не тільки. Загалом, нічого цікавого Олівія не знайшла. Вона заглянула в середню кімнату — зал. Там були телевізор, зручний диванчик і столик. За диваном знаходилися міцні сходи, що вели на другий поверх.
    Олівія піднялася по них і відразу, що кинулося їй в очі це був столик на якому стояли декілька гарних рослин у горщику. Трохи відійшовши, вона почула, як закрилися двері і їй перехопило подих — всередині все похололо. Їй було цікаво і страшно одночасно, тому вона взяла себе в руки і вирушила далі. По боках були розташовані звичайні кімнати і Олівія вирішила в них не заходити. Вона пішла далі, в самий кінець коридору, ігноруючи скрип підлоги на першому поверсі. Олівія побачила розкладну драбину, що вела на горище. Поки вона туди залазила, на неї встигли осісти павуки, та вона їх не помічала. Ввімкнувши ліхтарик на телефоні, вона змогла краще оглянути це приміщення.
    Тут нічого не було, крім декількох коробок. Олівія заглянула в них: DVD-диски та якась одежина. Раптом почула позад себе наче хтось піднімається, посвітила туди — нікого, одна драбина, що злякала її своїм виглядом тільки зараз. Вона оглянула дірку, що була зроблена в підлозі. Звідти було гарно видно одну з кімнат. Олівія вирішила: “Нічого небезпечного немає, тож я можу перелізти далі”.
    За її спиною по черзі визирали якісь тіні в напів світлому приміщенні.
— Чудове місце для романтичної, тихої ночі, — шепотом мовила в пустоту, яка відлунювала голос Олівії. Поки вона уявляла тут ніч з Девідом — тіні намагалися зрозуміти, який чужинець увірвався в їхній простір і чи відразу нападати.
    Сонце, проміння якого зігрівали, ледве проникало на горище через малесеньке, вкрите павутинням, віконце.
  З мрій її витіг дивний шепіт: немов хтось розмовляв з поривами вітру. “Хто тут?” — подумала Олівія і приготувалася до бою, ставши в оборонну позу, визираючи.
— Хааа, кхааа… — почулося ззаду кахикання і невдала спроба залякати.
— Я не боюся, — голосно сказала вона і впевнено чекала відповіді.
  Обернувшись, вона побачила страшні тіні: гострі клики, що погрожували розчавити все довкола, і маленькі ріжки як у диявола, але очей, що насторожило, не було…
— Чого ти прийшла, кхаа… — запитав один із них: видно старий. Вони не нападали, але готувалися.
— Я зацікавилась цим місцем і хотіла оглянути, бо я журналіст, — вона трохи збрехала, думаючи, що це допоможе. — А ви хто?
— Ніхто немає права вдиратися на нашу територію, — мовив молодший, шепотом на латинській мові сказав щось старшому. Раптом здійнявся сильний вітер з їхньої сторони.
  Вони полетіли в сторону Олівії. Все було як в уповільненій зйомці: кров заполонив адреналін в перемішку з дофаміном, адже не знаєш, що буде далі. Всередині Олівії щось закопошилося, влило в її кров якусь сильну енергію. З її черева спалахнула яскрава сила, вітер змагався з обох сторін. Вона не одразу збагнула що це. Рись вистрибнула на тіні, захищаючи свою господарку. З-за її спини, що вкрилася мурашками, вибіг, прикриваючи Олівію, Девід. Від шоку не змогла сказати й слова.
— Заховайся за мене! — він крикнув їй, кидаючи в тіні якісь маленькі пляшечки з якимось розчином, що виглядав, як порошок. Доки Девід і рись билися проти тіней, Олівія заховалася. Вона мовчки спостерігала за діями кожного і помітила — тіней було більше, ніж двоє: один летів зверху, двоє з підлоги, ще один з вікна і ще троє з коридору другого поверху. Рись спопеляла їх за допомогою чарівного рику та лап, а Девід — порошка.
  Нарешті вони перебили всіх і побігли до Олівії, яка слухняно чекала.
— Як ти? Все добре? Вони тебе не зачепили? –– хвилюючись, запитав він, підіймаючи її.
— Ні, — відповіла Олівія, встаючи з холодної підлоги.
— Добре. Вийдемо на двір, ти мені все поясниш, — він повів її на вулицю з цього вельми дивного, але цікавого дому.
    Олівія мовчала, і прокручувала всі події в голові. Вони вийшли на свіже повітря, що різко вдарило своїм холодом, нагадуючи про бій. Підійшовши до салону, присіли. Девід мовчки глянув на Олівію, але вона вже дивилася на нього. Важке мовчання порушували лише птахи. Він обійняв її і ніжно поцілував в голівоньку.
— Я, — почала вона, опустивши погляд на асфальт. — Я пішла туди, аби дізнатися, що там цікавого. Воно мене з самого початку дуже манило, розумієш? Я думала, там не буде нічого страшного чи небезпечного, але я помилилася.
–– Добре, чому тоді мене не попередила, що йдеш туди? — він сказав це м'яко, без докору.
— Тому, що я думала, що ти мене будеш відмовляти, — вона глянула в його закохані очі і стидливо опустила свої, ледве не заплакавши.
— Ти маєш рацію. Але якби ти сказала, я б пішов за тобою або хоча б знав де ти. Ти ж знаєш, що якщо і буду відмовляти не йти — піду з тобою.
— Знаю, — тихо мовила.
— Але добре, що все добре. Йди до мене, — вона сіла йому на коліна і той її притис до себе. Втомившись від такого несподіваного стресу, вона спокійно лягла йому на плече і заснула.
    Хотілося б, аби чарівний та теплий сон з єдинорожками не закінчувався, але її розбудив сильний лай собаки.
    Девід готував на кухні смачну вечерю, запах якої своїм носом почула Олівія. Розплющивши очі, вона побачила, що Рокі лаяв на пташок за вікном. Вона піднялася з ліжка, підійшла до нього та погладила.
— Хороший Рокі, хороший, — потім пішла на кухню і пес блискавкою понісся за нею, збиваючи все на своєму шляху.
— Рокі! — крикнули в один голос Олівія з Девідом, а пес сів і закрив рота, стидливо дивлячись на них.
–– Увв… — проскавчав він і опустив карі оченята.
— Чого ж ти так носишся! — ніжним докором мовив Девід, підходячи до миски Рокі, щоб насипати корму.
— Веселий він в тебе, — мовила Олівія, сідаючи за стіл.
    Чорний, гладкошерстий доберман, вигляд якого лякав дітей (так і задумано). Насправді ж він уважний і обережний. Рокі був чудовим, вірним другом: виконував  усі команди, зустрічав на порозі або поза межами двору, грайливий, сміливий. Він був добрим до своїх людей, адже відчував зло від інших, довіряв Девідові, але з часом почав довіряти Олівії.
— А що так смачно пахне? — запитала Олівія.
— Стейк з овочами і бабуся передала кисіль, — відповів Девід, продовжуючи готувати.
— Впевнена — божественно, — вона піднялася з-за стола і підійшла до Девіда, обійняла його за спиною. Він ніжно поцілував її в брову.
— Як ти, сонечко?
— Добре, а ти?
— Ти зі мною, тож мені добре.
  Він обернувся до неї, взяв на руки і прокрутив зі словами:
— Я такий щасливий!
  Потім він відпустив її і ніжно поцілував в губи. Олівія аж зашарілася.
  Повечерявши в теплій атмосфері, Девід з Олівією пішли вигулювати собаку. Вони, як зазвичай, пішли в парк. Рокі весело підскакував, йдучи поряд з закоханими. Раптом його вуха загострилися, нюх став настороженішим — він зірвався з повідка і побіг в сторону озера. Девід з Олівією побігли за ним.
  Підбігши, вони побачили тіло немовляти, яке знайшов Рокі. Він потіг за ковдру в якій воно було загорнуте, аби показати це господарю. Девід присів навпочіпки, щоб все розгледіти.
— Він досить маленький, — зауважив. — Йому не більше 2-3 місяців.
— Цікаво, що за мати його вбила, – з люттю і повним нерозумінням сказала Олівія.
— Не знаю. Але треба повідомити у поліцію, — він поглянув на неї і собаку, яка сиділа біля дівчини.
— Хороший Рокі, хороший, молодець, — сказала, погладивши його голову.
  Вони повідомили поліції про цю знахідку, підписали деякі папери.
–– Дякую, що повідомили. Ми вам зателефонуємо, коли знайдеться матір або інші опікуни, — сказав поліцейський.
— Добре, гарного вечора, — мовили ті і пішли додому.
  Зайшовши в дім, Олівія сказала:
— Аби знайшлася мати і отримала по заслугам.
— Ми не знаємо, яка саме була ситуація, але в тому, аби вона знайшлася, я згоден, – відповів Девід, знімаючи взуття.
— Угу.
  Вони лягли в одному ліжку, Рокі застрибнув до них — заснули втрьох, втомлені.   2 глава
  На ранок він прокинувся від того, що на нього хтось дивиться – Олівія.
— Доброго ранку, — хрипло мовив він. –– Як спалося?
— Доброго, —- посміхнулася Олівія. — Добре. А тобі?
— Не дуже, але на диво виспався, хах, — жартівливо відповів Девід. — Які плани на день, кохана?
— Мабуть, ніяких, а в тебе?
— Добре. Я збираюся на роботу, —- у нього був власний тату-салон, але не звичайний: малюнки або фрази, які наносилися на нашу ніжну та гладку шкіру, мали магічну силу — оживати і допомагати своїм господарям. Наприклад, якщо ви зробили тату у вигляді лева, то при будь-якій загрозі вашому життю з малюнка зявляється лев. Він буде захищати. Також вони додають сили, мужності і змінюють ваше життя та світосприйняття на 360 градусів. А якщо нанесли якусь фразу, то вона моментально закарбовується і веде вас. — Хочеш зі мною?
— Так, звісно хочу
— Збирайся, покажу тобі як все працює.
— 10 хвилин і я готова! — радісно сказала Олівія і почала збиратися.
  Доки Девід заварював каву та чай, Олівія переодяглася. Вона одягла чорні шорти і топ з рукавами, на ноги білі босоніжки. Зав’язала волосся в красивий та ніжний пучок, зробила легкий макіяж і побігла на кухню. Там на неї вже чекав Девід з чашечкою чаю в руках.
  Підвівши свій погляд, йому відняло дар мови:
— Я-ка ти ча-рівна! — заікаючись промовив.
— Хах, дякую, — відповіла Олівія.
— Зараз поснідаємо і будемо виходити.
— Добре, — покірливо погодилася дівчина.
  Вони поснідали пастою з овочами. Допили ароматні напої і пішли.
  У Девіда був свій власний мотоцикл, який батьки подарували йому на його 16-річчя. Він був з зеленими малюнками та фразами, які зачіпали душу: “Живи, поки відчуваєш”, “Не важливо куди — головне з тобою”; малюнки різних фігур: ромб, квадрат, трикутник. Вони проїжджали будинки, які були наповнені щастям та життям, будинки, що мали свою особистість та історію.
  Вони під'їхали до 3-поверхового будинку, що стояв посеред роздоріжжя. Девід припаркувався в спеціально призначеному місці і почав розповідати, що і де знаходиться:
— За цією спорудою знаходиться дивний гостьовий дім. Туди приїжджають жити мандрівники, але їх ніхто чомусь не бачить. — Він показав на будинок у формі великого кола: пофарбований у сірий колір, мав 2 поверхи, вікна у формі трикутника, двері наче квартирні — такі ж тверді і важкі.
— Я чула про нього, але ніколи на бачила його, і, можливо, не звертала увагу, — сказала Олівія, роздивляючись.
— Так, про нього багато легенд. Одна з них це те, що він будувався на мертвих кістках, де поховали дитину, яка вибігла на дорогу і її збили. А ще говорять, що на тому місці колись була церква, і виходячи з неї, люди були радісними, посміхалися і допомагали іншим. Тож, я прошу, будь обережною, коли проходиш це місце.
— Та добре. Не хвилюйся.
  Він посміхнувся їй.
— А тепер ходімо в ще таємниче місце — тату-салон, — він взяв її за руку і повів у 3-поверхову будівлю, розповідаючи. — З лівого боку у нас туалет, прямо по коридору і праворуч мій кабінет, де я розбираюся з документацією. А ось це зал, — він показав на повний робітників зал, де ті працювали. На стінах висіли сертифікати, подяки та грамоти; на вході зсередини висів годинник. Девідові працівники виконували певні зобовязання: Джулія, Антоніо, Карлос та Маттео робили татуювання клієнтам, що прийшли на годину раніше, ніж Девід з Олівією; Серафіма і Лунарія прибирали на 2-ому поверсі; Лоренцо, як адміністратор, записував клієнтів. Данте відпочивав і чекав своїх клієнтів.
–– Як тут гарно, — зачаровано мовила Олівія, роздивляючись.
— Хочеш ми й тобі зробимо татуювання?
— Батьки не дозволять, хоча… — вона обдумувала чи варто це робити.
— Я не змушую, якщо не готова, то ні, — заспокоював її Девід, адже це всього лиш пропозиція.
— Я подумаю, — сказала це і присіла на крісло для гостей. М'яке, воно огорнуло її теплом та ніжністю.
— Відчувай себе як вдома.
    Данте, помітивши гостю, підійшов до неї.
— Добрий день, я Данте, — протягнув руку для знайомства.
— Олівія, — та у відповідь простягла свою і Данте поцілував її в знак поваги.
— Ви, напевно, дівчина нашого шефа.
— Так, — в цей час Девід був у кабінеті.
— Він багато про Вас розповідав і не збрехав: Ви справді дуже красива.
— Дякую, — це все, що вона могла сказати від подиву. Навіть подумати не могла, що Девід розповідав іншим про неї.
  Девід, хоч і був юним, та все таки вчив своїх працівників як треба поводитися з дівчатами. Тому Данте з повагою ставився до Олівії.
— Може, чаю чи кави? — запропонував щось випити.
— Дякую, — відповіла Олівія. — Чаю.
  Данте підійшов до електричного чайника, дістав білу чашку з написом: “Всі можливості перед тобою”, дістав чайний пакетик ягідного чаю.
  Через кілька хвилин запашний чай для гості був готовий.
— Щиро дякую, — ще раз подякувала, взявши чашку гарячого, але приємного на смак чаю, в свої тендітні руки. — І скільки клієнтів на день до вас приходить?
— Від 20 людей, — відповів Данте, допиваючи свою каву. — Хочете, я дам Вам журнал з татуюваннями? Глянете, може захочете.
— Давайте.
  З розклеєної різними наклейками шафи, він взяв журнал. На його обкладинці було фото, де тату-майстер робив свою роботу у вигляді тигра відомій співачці.
— Ось, — Данте віддав їй журнал для перегляду і пішов поставити свою чашку на місце, сказавши: – Роздивляйтесь.
— Дякую, — мовила та і відкрила його. Різні види татуювання швидко кинулися в її очі. Від такої кількості малюнків та написів, вони у неї розбігалися. “Як гарно!”, –– подумала вона. –– Можливо зробити якусь?”
  В той час, як Олівія була у Девіда вдома, батьки, приїхавши зрозуміли, що вона втекла. Вони наперед знали, що так буде, тому і не кидалися в паніку та гнів: “Нагуляється та й прибіжить”, — думали. Щоб не прогавити момент, вони посилили охорону на головному вході та задньому дворі.
  “Напевно, піду до Девіда”, — подумала, закрила журнал, поклала його на столик, що стояв біля крісел, і пішла до Девіда. Підійшовши до дверей, вона глянула на вхід: до Данте прийшов клієнт і він його зустрічав. Олівія посміхнулася і постукала в двері.
— Так, — відповів серйозний голос Девіда. — Заходьте.
— Це ти, сонце? Проходь, сідай, — і знову повернувся до розмови по телефону.
  Поки Девід розмовляв, вона роздивлялася кабінет. Він був трохи схожий на кабінет ІТ-спеціаліста: 2 комп'ютери, шафа, забита купою важливих і не дуже паперів, офісний стілець та стіл за яким сидів Девід, кушетка для роботи з фарбами і спеціальною машиною.
— Завтра будете, так? — серйозно вирішував питання, щось нотуючи. — На яку годину? Так, добре. Чекатиму.
— Вибач, то по роботі, — він поклав слухавку і підійшов до Олівії, яка сиділа на шкіряному диванчику і покірно чекала, коли він буде вільний. — Тепер я весь твій.
  Він посміхнувся їй своєю сонячною посмішкою, що випромінювала радість і надію. Наблизився до її пянких, сокових губ своїми і вони злилися воєдино. Всередині Олівії з-нізвідки розліталися метелики — так було неочікувано і хвилююче. Поки закохані насолоджувалися поцілунком, Данте та інші люди, що були в приміщенні, спостерігали за ними і смакували приємними, що аж на душі гріли, напоями.
— Ти вирішила? — запитав Девід після теплого поцілунку.
— Так, — відповіла Олівія. –– Я хочу зробити тату, і хочу щоб саме ти мені його зробив.
— Як скажеш, — мовив той, і вони торкнулися кінчиками носів один одного  жест, що означав мовчазне “я поряд”. — Лягай на кушетку.
  Він підійшов до свого чудо апарату і сів поруч на стілець, чекаючи Олівію.
— Я хочу малюнок рисі на правій руці, — лягаючи на кушетку і готуючись до болісного врізання, відповіла на несказане питання Девіда.
— Як побажаєш, люба.
  Холодна плівка торкнулася шкіри — ескіз перенесли. Ще кілька хвилин і татуювальна машинка загуркотіла, вібрація від неї віддавалася прямо в кістки. Голка увійшла в гладку шкіру. На щирий подив Олівії, було не дуже боляче. Відчуття наче це легке дряпання, коли котик спросоння зачіпає людську руку.
— Не боляче? — запитав Девід, сповільнюючи голку.
— Трохи дряпає, якщо чесно, але терпимо, — вона відповіла спираючись на відчуття.
  Девід посміхнувся їй і продовжив працювати.
— Якщо що, кажи і ми зупинимо процес.
— Добре.
  Чорнило повільно проникало в тіло, залишаючи за собою слід. Вона відчувала, як кожен штрих змінює її — не лише зовні, а й у середині. Тілом пройшлася збуджуюча хвиля — дороги назад немає.
— Готово. Приймай роботу, — сказав майстер на всі руки, Девід.
  Вона глянула на те місце руки: захоплюючий малюнок вже був досконалий і в її серці він відгукнувся, наче так і було заплановано.
  Він обробив шкіру антисептиком, наклав плівку і дав інструкції по догляду.
— Скільки з мене? — хвилююче запитала Олівія.
— Достатньо поцілунку, — він посміхнувся. Олівія єхидно повела посмішкою і поцілувала. — А так, для тебе — безкоштовно.
— Будь обережною з ним, якщо болітиме або сильно пектиме, повідом мені.
— Добре, — вона ще раз його поцілувала.
  Девід сів за стіл далі підписувати документи і щось записувати в ноут.
— А ти скоро звільнишся? — запитала Олівія, роблячи чай.
— Через годинки півтори-дві, а що? — він відвернувся від паперів і глянув на неї.
— Думала, що ми походимо десь, погуляємо.
–– Погуляємо, тільки я зроблю все, добре? — Девід сам не любив ці справи і хотів пошвидше з ними покінчити.
— Добре. Я піду у зал.
— Якщо що, дзвони! — він крикнув їй услід, коли вона закривала двері, але та почула.
    Трохи посидівши в залі, вона вирішила сама сходити до дому туристів, адже її так сильно заманили легенди. А що? Їй сумно, і в телефоні серфити теж не варіант.
      Нікому не сказавши і вимкнувши звук на телефоні, Олівія нишком пішла до будівлі. Її зустріли маленькі, пахучі дерева, що поросли біля круглого дому. На кутках жорстким плетивом, покрилися плющі.
  Вона відкрила тяжкі двері і зайшла, не закриваючи, щоб якщо що - вибігти. Пройшла по коридору, оглянула його. На перший погляд здалося, що за ним всередині доглядають. Олівія стала посеред 2 кімнат в прихожій: шафа була невеликою, стояло трюмо з відполірованим дзеркалом, під ним капці в пакеті. В кімнаті, що була розташована у лівій частині була кухня: посудомийна машинка, електрична плита, холодильник, тумбочки, що вміщали в собі столові прибори, стіл, накритий білою скатертиною, стільці і вікно з видом на довгу дорогу і поле. Чомусь годинник тут стояв на 20:16, хоча зараз була година дня. Олівія не надала цьому значення і пішла в іншу кімнату.
  Та, що знаходилася праворуч від входу, була спальня. Дверцята були подвійними, деревяними, але відкривалися досить легко. Тут стояло ліжко, — напрочуд гарно застелене, — комод біля нього з світлодіодною лампою, дівчачий куточок, де стояли туалетний стілець та велике дзеркало з шухлядами для косметики і не тільки. Загалом, нічого цікавого Олівія не знайшла. Вона заглянула в середню кімнату — зал. Там були телевізор, зручний диванчик і столик. За диваном знаходилися міцні сходи, що вели на другий поверх.
    Олівія піднялася по них і відразу, що кинулося їй в очі це був столик на якому стояли декілька гарних рослин у горщику. Трохи відійшовши, вона почула, як закрилися двері і їй перехопило подих — всередині все похололо. Їй було цікаво і страшно одночасно, тому вона взяла себе в руки і вирушила далі. По боках були розташовані звичайні кімнати і Олівія вирішила в них не заходити. Вона пішла далі, в самий кінець коридору, ігноруючи скрип підлоги на першому поверсі. Олівія побачила розкладну драбину, що вела на горище. Поки вона туди залазила, на неї встигли осісти павуки, та вона їх не помічала. Ввімкнувши ліхтарик на телефоні, вона змогла краще оглянути це приміщення.
    Тут нічого не було, крім декількох коробок. Олівія заглянула в них: DVD-диски та якась одежина. Раптом почула позад себе наче хтось піднімається, посвітила туди — нікого, одна драбина, що злякала її своїм виглядом тільки зараз. Вона оглянула дірку, що була зроблена в підлозі. Звідти було гарно видно одну з кімнат. Олівія вирішила: “Нічого небезпечного немає, тож я можу перелізти далі”.
    За її спиною по черзі визирали якісь тіні в напів світлому приміщенні.
— Чудове місце для романтичної, тихої ночі, — шепотом мовила в пустоту, яка відлунювала голос Олівії. Поки вона уявляла тут ніч з Девідом — тіні намагалися зрозуміти, який чужинець увірвався в їхній простір і чи відразу нападати.
    Сонце, проміння якого зігрівали, ледве проникало на горище через малесеньке, вкрите павутинням, віконце.
  З мрій її витіг дивний шепіт: немов хтось розмовляв з поривами вітру. “Хто тут?” — подумала Олівія і приготувалася до бою, ставши в оборонну позу, визираючи.
— Хааа, кхааа… — почулося ззаду кахикання і невдала спроба залякати.
— Я не боюся, — голосно сказала вона і впевнено чекала відповіді.
  Обернувшись, вона побачила страшні тіні: гострі клики, що погрожували розчавити все довкола, і маленькі ріжки як у диявола, але очей, що насторожило, не було…
— Чого ти прийшла, кхаа… — запитав один із них: видно старий. Вони не нападали, але готувалися.
— Я зацікавилась цим місцем і хотіла оглянути, бо я журналіст, — вона трохи збрехала, думаючи, що це допоможе. — А ви хто?
— Ніхто немає права вдиратися на нашу територію, — мовив молодший, шепотом на латинській мові сказав щось старшому. Раптом здійнявся сильний вітер з їхньої сторони.
  Вони полетіли в сторону Олівії. Все було як в уповільненій зйомці: кров заполонив адреналін в перемішку з дофаміном, адже не знаєш, що буде далі. Всередині Олівії щось закопошилося, влило в її кров якусь сильну енергію. З її черева спалахнула яскрава сила, вітер змагався з обох сторін. Вона не одразу збагнула що це. Рись вистрибнула на тіні, захищаючи свою господарку. З-за її спини, що вкрилася мурашками, вибіг, прикриваючи Олівію, Девід. Від шоку не змогла сказати й слова.
— Заховайся за мене! — він крикнув їй, кидаючи в тіні якісь маленькі пляшечки з якимось розчином, що виглядав, як порошок. Доки Девід і рись билися проти тіней, Олівія заховалася. Вона мовчки спостерігала за діями кожного і помітила — тіней було більше, ніж двоє: один летів зверху, двоє з підлоги, ще один з вікна і ще троє з коридору другого поверху. Рись спопеляла їх за допомогою чарівного рику та лап, а Девід — порошка.
  Нарешті вони перебили всіх і побігли до Олівії, яка слухняно чекала.
— Як ти? Все добре? Вони тебе не зачепили? –– хвилюючись, запитав він, підіймаючи її.
— Ні, — відповіла Олівія, встаючи з холодної підлоги.
— Добре. Вийдемо на двір, ти мені все поясниш, — він повів її на вулицю з цього вельми дивного, але цікавого дому.
    Олівія мовчала, і прокручувала всі події в голові. Вони вийшли на свіже повітря, що різко вдарило своїм холодом, нагадуючи про бій. Підійшовши до салону, присіли. Девід мовчки глянув на Олівію, але вона вже дивилася на нього. Важке мовчання порушували лише птахи. Він обійняв її і ніжно поцілував в голівоньку.
— Я, — почала вона, опустивши погляд на асфальт. — Я пішла туди, аби дізнатися, що там цікавого. Воно мене з самого початку дуже манило, розумієш? Я думала, там не буде нічого страшного чи небезпечного, але я помилилася.
–– Добре, чому тоді мене не попередила, що йдеш туди? — він сказав це м'яко, без докору.
— Тому, що я думала, що ти мене будеш відмовляти, — вона глянула в його закохані очі і стидливо опустила свої, ледве не заплакавши.
— Ти маєш рацію. Але якби ти сказала, я б пішов за тобою або хоча б знав де ти. Ти ж знаєш, що якщо і буду відмовляти не йти — піду з тобою.
— Знаю, — тихо мовила.
— Але добре, що все добре. Йди до мене, — вона сіла йому на коліна і той її притис до себе. Втомившись від такого несподіваного стресу, вона спокійно лягла йому на плече і заснула.
    Хотілося б, аби чарівний та теплий сон з єдинорожками не закінчувався, але її розбудив сильний лай собаки.
    Девід готував на кухні смачну вечерю, запах якої своїм носом почула Олівія. Розплющивши очі, вона побачила, що Рокі лаяв на пташок за вікном. Вона піднялася з ліжка, підійшла до нього та погладила.
— Хороший Рокі, хороший, — потім пішла на кухню і пес блискавкою понісся за нею, збиваючи все на своєму шляху.
— Рокі! — крикнули в один голос Олівія з Девідом, а пес сів і закрив рота, стидливо дивлячись на них.
–– Увв… — проскавчав він і опустив карі оченята.
— Чого ж ти так носишся! — ніжним докором мовив Девід, підходячи до миски Рокі, щоб насипати корму.
— Веселий він в тебе, — мовила Олівія, сідаючи за стіл.
    Чорний, гладкошерстий доберман, вигляд якого лякав дітей (так і задумано). Насправді ж він уважний і обережний. Рокі був чудовим, вірним другом: виконував  усі команди, зустрічав на порозі або поза межами двору, грайливий, сміливий. Він був добрим до своїх людей, адже відчував зло від інших, довіряв Девідові, але з часом почав довіряти Олівії.
— А що так смачно пахне? — запитала Олівія.
— Стейк з овочами і бабуся передала кисіль, — відповів Девід, продовжуючи готувати.
— Впевнена — божественно, — вона піднялася з-за стола і підійшла до Девіда, обійняла його за спиною. Він ніжно поцілував її в брову.
— Як ти, сонечко?
— Добре, а ти?
— Ти зі мною, тож мені добре.
  Він обернувся до неї, взяв на руки і прокрутив зі словами:
— Я такий щасливий!
  Потім він відпустив її і ніжно поцілував в губи. Олівія аж зашарілася.
  Повечерявши в теплій атмосфері, Девід з Олівією пішли вигулювати собаку. Вони, як зазвичай, пішли в парк. Рокі весело підскакував, йдучи поряд з закоханими. Раптом його вуха загострилися, нюх став настороженішим — він зірвався з повідка і побіг в сторону озера. Девід з Олівією побігли за ним.
  Підбігши, вони побачили тіло немовляти, яке знайшов Рокі. Він потіг за ковдру в якій воно було загорнуте, аби показати це господарю. Девід присів навпочіпки, щоб все розгледіти.
— Він досить маленький, — зауважив. — Йому не більше 2-3 місяців.
— Цікаво, що за мати його вбила, – з люттю і повним нерозумінням сказала Олівія.
— Не знаю. Але треба повідомити у поліцію, — він поглянув на неї і собаку, яка сиділа біля дівчини.
— Хороший Рокі, хороший, молодець, — сказала, погладивши його голову.
  Вони повідомили поліції про цю знахідку, підписали деякі папери.
–– Дякую, що повідомили. Ми вам зателефонуємо, коли знайдеться матір або інші опікуни, — сказав поліцейський.
— Добре, гарного вечора, — мовили ті і пішли додому.
  Зайшовши в дім, Олівія сказала:
— Аби знайшлася мати і отримала по заслугам.
— Ми не знаємо, яка саме була ситуація, але в тому, аби вона знайшлася, я згоден, – відповів Девід, знімаючи взуття.
— Угу.
  Вони лягли в одному ліжку, Рокі застрибнув до них — заснули втрьох, втомлені.