Глава 1

                                                            1 глава

    Вона сиділа у затхлому підвалі, де її закрили “великодушні” батьки, за те, що вона не хотіла виходити заміж за перспективного, на їхню думку, чоловіка. Олівії було 16 років, на вигляд проста дівчина з багатої та авторитетної родини. Пасма рудого волосся спадали на плечі в туго зав’язаній косі, очі кришталево голубі, горіли ненавистю і водночас жагою до вільного, різнобарвного життя; вуста злегка припухлі, малинові, трохи веснянок на переніссі; брови густі та чорні. Характер мала вона непростий: говорила все прямо, без жалю до інших; не любила брехню — відчувала нещирість за кілометри; любила та поважала себе, навіть коли інші вважали це нарцисичною рисою; уперта на шляху до цілі; завжди стоїть на своєму, навіть коли все руйнується; вона вміла бути другом, але не терпіла слабкості, навіть у собі. При цьому вона була доброю, піклувалася про тварин та маленьких діток.
   

    Жила вона з батьками за містом у загадковому містечку Лючінос — місто, де сонце сідає не в небо, а в душі людей. Воно ніколи не було повністю живим, але й мертвим його не назвеш… Батьки мали декілька  своїх великих і прибуткових корпорацій поза межами країни. Одразу після народження Олівії, Марлена і Марсель придбали заміський будинок. Попри те, що батьки хотіли видати її заміж по неволі за некоханого, відносини у них були майже довірливими. 

    Одного разу, коли Марсель був на роботі і вирішував важливі питання — прийшов до нього старий знайомий у якого теж була своя корпорація. Він був на 3 роки старший Марселя, з акуратно вкладеною борідкою, карими очима і з зачіскою “FADE”. У нього був син років 19, з голубими очима і зачіскою, як у футболістів. 

— Марселю, привіт! — привітався Крістіан.

— О, старий друже, привіт! — відповів йому той, піднявся з-за столу і обійняв. — Давно не бачилися. Ти по справі чи так, просто?

— Так, я по справі. В мене зараз з бізнесом трохи не дуже. Знаю, що в тебе є донька, тож хотів запропонувати одружити наших дітей, аби підсилити авторитет і щоб наші компанії разом співпрацювали…

— Та ти що, серйозно? — мовив Марсель і підняв ліву брову в знак здивування. — Це треба з дружиною обговорити… Хоча, я думаю, затія гарна.

— От і чудово! Передасиш їй цю новину. Після завтра я тобі зателефоную і ми обговоримо деталі. Бувай.

     Отже,  батько Олівії погодився на цю пропозицію  і розповів дружині, яка була теж не проти. Згодом, вони почали при доньці його обговорювати, щоб та зацікавилася ним.

     Вона і правда трохи ним зацікавилася, але коли їй сказали, що треба виходити заміж за нього і чому, то вона влаштувала скандал. На той момент у неї був хлопець з яким було справді щире кохання, а не через вигоду.

— Я сказала: не буду виходити заміж! — яро мовила вона.

— Ну чому ж? Він багатий, корпорація перейде тобі. До того ж, він любить тебе, давно цікавиться, –– Марлена намагалася настоювати на своєму і трохи збрехала, адже ті між собою не спілкувалися ніколи.

— Бо по-перше, в мене є хлопець і ти це прекрасно знаєш, а по-друге я не збираюся влаштовувати весілля по неволі і через формальність, — і заходилася описувати як вона хоче влаштувати свій незабутній день. — Багато гостей, які щиро за нас радітимуть, на природі в парку біля великого озера, хвилі якого ледь помітні, біла арка з квітами ніжних кольорів, виїзна церемонія, танці і ресторан просто неба, весільні клятви на кохання, феєрверк і медовий місяць у Таїланді. Розумієш, хочу, аби все було красиво, щоб люди були веселі і раділи цьому дню, щоб і наша — душа молодят — співала і танцювала, а не ось це все.

— Розумію доню, але на це все треба кошти. Тим більше твій молодий чоловік з бідної родини, яка нам не по статусу і авторитетності.

— Мені не треба статус і постійні маски “все добре”, мені треба справжнє кохання, пристрасть, від якої все всередині завмирає, а потім квітне з новою силою, мамо, –– як не намагалася переконати матір, та Марлена не здавалася. — І до речі, він не бідний, але ти цього не зрозумієш.

— Доню, в цьому світі вже все можна купити за гроші, навіть те саме кохання. Ми лише просимо потурбуватися про своє майбутнє.

— Все що я бажаю — бути з Девідом, — твердо і рішуче мовила Олівія.

    Можливо, цей скандал закінчився б спокійно, але раптом втрутився батько, який сидів мовчки за столом і розбирав документи.

— Якщо ти цього не розумієш, то нам доведеться піти на більш ірраціональне рішення — кинути тебе в підвал, щоб ти сиділа і думала над усією розмовою, і прийняла остаточне і виважене рішення, — він сказав це холодно і відсторонено, але наполегливо, без шансу йому заперечити.

— Робіть, що хочете, — сказала пафосно, склавши руки на грудях.

    Ось так вона тут і опинилася. Сама, серед сирості, павуків та тарганів. Єдине, що було в цьому підвалі — обшарпаний стілець з пильним та старим столом, які простояли тут років 30-40, мабуть. На столі, з якого вже навіть фарба давно позлазила, стояло кілька банок рибної консерви: тунець і шпроти, аби Олівія не померла з голоду.

    Та навіть якщо і було що їсти — їй все одно приносили покоївки, які піклувалися про неї краще ніж будь-хто. Просидівши в підвалі, вона зрозуміла, що говорити щось батькам марно — не зрозуміють і відносини ще більше зіпсуються. Через 6 годин холоду її випустили і відправили до себе в кімнату. Вона швидко пробігла коридор, що був облаштований великим, масивним дзеркалом біля якого стояла шафа з верхнім одягом та взуттям. Пробігла повз просторий зал, у якому висів телевізор, стояв розкладений чорний диван з столиком для напоїв, забігла по сходах на другий поверх у свою кімнату, яка була розташована першою. Захекано зачинила двері, щоб ніхто не зайшов і почала збирати свої речі у валізу. Олівія вже точно знала куди піде — до Девіда. Адже тільки він приймав її справжню, з усіма причудами.