ЕПІЛОГ

ВІКТОРІЯ

Літак швидко відривається від землі, злітаючи в синє погоже небо над аеропортом.  Три пари очей – мої, мами й Лізи –  із сумною радістю на серці слідкують, як грізно рве повітря металевий птах, все далі віддаляючись увись. 

Сьогодні знаковий день. Нарешті  наша  маленька сімя  спільними зусиллями відправила Карину закордон для проходження реабілітації після важкої операції. А ще  мене добросовісно відправили на виписку, тому я одразу з лікарні прибула на летовище, щоб попрощатись із сестрою.

Я тримаю  за ручку Лізу, яку  пообіцяла берегти до приїзду мами. Мала охоче залишилась зі мною  та новою бабусею в дружньому жіночому царстві, жаль, поки не розмовляє, але спеціалісти дають надії, що пізніше заговорить. Я сама знаю, для лікування душевних ран потрібний час. Але скільки? Коли загояться мої? Коли перестану згадувати  Єгора?

-Мамо, завжди хотіла спитати, - не відриваючи погляду від неба, запитую в неньки. – Чому ти  колись відмовила Михайлу Петровичу? Хороший же чоловік. Якби не його допомога, не знати чим би закінчилась пригода з Донцовим.

-А ти чому Гравському дала відворот-поворот?  - ми зустрічаємось очима  і прекрасно розуміємо одна одну: дві наївні дурепи, яким не вистачило сміливості протягнути руку до свого щастя. – О, легкий на згадку!

Раптові слова мами та глядіння мені за спину змушують оглянутись. І серце завмирає. Забуваю дихати. Не можу ворухнутись. До нашої скромної делегації наближається Єгор. Небо, якщо я далі так реагуватиму на його появу, боюсь надовго  мене не вистачить, доведеться переїздити в інше місто.

-Привіт! Запізнився? – розчаровано споглядає вслід літаку. – Хотів попрощатись, а ніяк не вдавалось раніше вибратись. Тримай, це тобі!

Він простягає Лізі невеличке рожеве медвежа, яке мала одразу мило пригортає.

-Нічого, Карина незабаром повернеться, - натягнуто всміхається мама, нервово посилаючи блискавки в адресу непутящої доньки, мовляв не впусти останній шанс.

Між нами западає недоречна мовчанка, в якій кожний боїться висловити свою думку. Ми з Єгором намагаємось не дивитись один на одного, в душі ще тліє гіркий присмак останньої  розмови в палаті. Тоді добряче посварились і я виставила чоловіка за двері, назвавши його самозакоханим впертим віслюком. А що хотів? Як зараз пам’ятаю: діловито всівся навпроти і влаштував справжнісінькі дебати, чому це дитина не його. Хоч би запитав спершу, як потрапила в ту халепу, чи страшно мені було, хто врятував. Але ж ні! Де там…А коли опам’ятався, було пізно. На фоні пережитого в мене стався нервовий зрив, епіцентр якого вихлюпнувся на його скромну персону. Мене понесло, я наговорила  багато лишнього й образливого, мені так було жаль себе. Тепер відчуття вини ятрило нас обох.    

Першим відмирає Гравський.

-Донцов і Карпов  понесуть відповідальність сповна. Цього разу їм не відкрутитися. За ними ще багато гріхів потягнулось,  тож швидко не вийдуть на волю. Можете бути спокійні.

На останніх словах він таки дивиться на мене своїми пронизливими синіми океанами. Безмежними, лагідними, такими рідними, що хочеться бездумно кинутись в них і потонути навіки. В його очах – сум, невимовний, болючий сум, який ранить мене до глибини душі, бо його причина – я, самозакохана вперта ослиха.

-За вами Кеша горює і … -  Єгор обривається на півслові, бо несподівано його перебиває … Ліза.

- Кеша… -  зриваються ледь чутно з відкритих губенят, але ми всі добре вчули перше слово. Мала знову повторює. – Кеша. Привезеш?

Я підскакую на місці, втрьох ошелешено витріщаємось на кнопку, а її благальні оченята блимають то на мене,  то на Гравського.

-Лізочка, - миттю кидаюсь до дівчинки і міцно-міцно обіймаю тендітне тільце. – Звісно, зараз всі поїдемо.

Я цілую її в щічки, бережно тулю до себе і не вірю, що довгоочікуваний момент нарешті настав. Відчуваю, як по моїх щоках біжать сльози, сльози щастя. 

-В мене є краща пропозиція, - втручається мама,  в її голосі відчувається радісне тремтіння. –  Ми з Лізою їдемо додому готувати смачну вечерю з нагоди такої важливої події, а ви вдвох, - киває на мене та Єгора, -  привезете папугу. І Боню звісно. Влаштуємо собі маленьке свято в родинному колі.

Ох, мама! Оце закрутила!  Ненька отримує мій колючий погляд, на який у відповідь тільки змовницьки підморгує. Добре, що Єгор цього не бачить, бо саме у цей час дуже уважно дивиться кудись в сторону. Мені нічого не залишається, як покірно  погодитись і спробувати витримати його присутність  найближчі кілька годин.

 Як же важко ховати свої почуття, триматися осторонь людини, яку понад усе хочеться обійняти і зацілувати. Гравський теж поводиться  напружено. Коли залишаємось наодинці в його автомобілі, бачу на красивому обличчі нервові жилки.

Кілька хвилин граємо в мовчанку. Чоловік вправно  кермує, зосередившись виключно на дорозі, бачу, як побілілі пальці міцно стискають руль, а  сам він натягнутий, немов струна.

Мені перехоплює дух. Я  не в змозі більше мовчати. Була не була! Я кохаю його… До нестями… Нехай відштовхне – має  право, я не засуджуватиму, але маю сказати… Маю зізнатись…

-Я хотіла вибачитись…

 Мій голос звучить  глухо, але він сильніший за рев мотору, вищий всіх сумнівів, це голос мого серця, яке назавжди віддане одному єдиному чоловікові – Гравському.