ГЛАВА 33

ЄГОР

-…скажіть, чи визнаєте ви свою вину?

Чи визнаю вину? Так! Визнаю і щиро каюсь, що не вислухав Вікторію, що грубо вказав дівчині на двері, що не дав змоги пояснити. Стривайте, а що б ви вдіяли на моєму місці? Я закохався, як хлопчисько, безнадійно з головою; відкрив душу, впустив у свій дім, захищав, беріг і турбувався. Наївний думав, що нарешті знайшов ту кохану жінку, яку стільки років шукав. А що натомість отримав? Ножа в спину! Бачте, надумала обманним шляхом завагітніти і втекти.

-… як думаєте відшкодувати шкоду?

Мене обманули, проти волі намагались використати в такій авантюрі, що в голові не вміщається. Шкоду? Це ще треба подумати, хто потерпілий.

-… щире каяття – обставина, що враховується при призначенні…

Так, каюсь… Каюсь і щиросердечно зізнаюсь, що не можу жити без Вікторії. Ті чотири дні без м’ятного запаху її волосся, без солодких губенят-малинок, без її дзвінкого сміху, без палких поцілунків і стогонів – катування, болюче моральне катування, яке поволі вбиває мене, як і зсередини, так і зовні. Я втратив орієнтування де ніч, а де день, що добре, а що погано, всі мої вчинки – відпрацьований автомат. Я зробив фатальну помилку, яку не знаю чи вдасться виправити. До останньої миті тієї важкої розмови сподівався, що Віка скаже заповітне слово «вагітна». Який же я …

-Враховуючи вище викладені обставини, суд направляється в нарадчу кімнату…

-Ідіот!

Лише коли слова злітаюсь з вуст, розумію: мій погляд спрямований на голову суду Михайла Петровича, який монотонним голосом промовляє останню фразу. Всі очі в залі одразу хапають мене під сканер.

Дідько! Печу раків і ганебно, без будь-яких пояснень, полишаю судове засідання. Тільки можу явити, що   буде після моєї витівки!

На вулиці перевожу дихання і потихенько вертаюсь до свідомості.  В голові крутиться вир думок; з однієї сторони я хочу все покинути та їхати молити вибачення в коханої жінки, а з іншої гордість не дозволяє, все-таки жертва в ситуації – я. Віка теж хороша, зашилася до мами і мовчить. Як все складно! Закидаю голову назад і вдивляюсь в чисте блакитне небо. Більше ні про що думати не можу,  для мене світ перестав існувати, залишивши весь простір Огороднічку. 

-Єгоре! Зачекай! – раптом чую позаду себе  оклик. Оглянувшись, бачу Михайла Петровича, який підтюпцем, наскільки дозволяла масивна фігура, збігає зі сходів і направляється до мене.

Мимоволі  морщусь. Менше всього хочу  виясняти безглуздість події  в залі. Та діватись нікуди, бо суддя вже зовсім поруч.

-Я подумав, що ти маєш знати! Твоя Огородник потрапила в лікарню. Обставин не знаю.

Чоловік говорить занадто швидко, але я ловлю зміст сказаного.

-   В яку? – кричу тому в обличчя, а перед очима постають найжахливіші моменти – від ДТП до маніяка.

-Швидка відвезла в Перитонеальний центр на Хотовицього.

Його слова долітають до моїх вух із шумом вітру, бо я вже відчиняю авто і мощусь за кермо. Стоп!

-Там же пологовий будинок, - здивовано витріщаю очі на суддю.

-І не тільки, - хитро мружить очі Петрович. – На весілля не забудьте запросити.

Секунду спантеличено кліпаю, але часу роздумувати мало, тому на останок кидаю:

- Дякую і вибачте за…

-За ідіота? – заходиться сміхом чоловік і недбало махає рукою. – Та мені вже не звикати!

Отримавши отаке благословення щосили тисну на газ  і вивертаю машину в загальний потік транспорту. Напевне, моя Alfa Romeo жодного разу не гналася вулицями міста з такою швидкістю, і чим ближче я наближався до заповітної будівлі, тим сильніше билось моє серце. Єдиною причиною, чому Огороднічка доставили саме в цей заклад, як на мене,  є її важкий стан. Можливо, транспортувати далі було неможливо через отримання травми.

Боже, я не можу її втратити. Тільки не зараз!

Мені холодно, не зважаючи на шалену спеку і високу позначку  температури на термометрі, холодно, ніби я в одній тонкій сорочці десь в Арктиці.

З великими зусиллями я нарешті допитався, куди відвезли Вікторію. Виявляється, вона зовсім поруч - на другому поверсі величезної споруди. Серце з такою швидкістю стукотить в грудях, що мені важко дихати, лячно перед невідомим майбутнім до застигання крові в жилах.

-Хоч би була жива…

На сестринському пункті помічаю молоденьку медсестру, яка старанно щось виводить  в історії хвороби.  

-Де Огородник Вікторія? Що з нею?  - ричу на весь коридор, відчуваючи, як залишки терпіння полишають мій глузд.

-А ви ким пацієнтці  приходитесь? – помічаю на милому личку   наростаюче невдоволення.

-Наречений! – спонтанно видаю на видиху і диву дивуюсь, як сильно це слово мені подобається.

-Наречений? – уїдливо перепитує та, схрещуючи руки на грудях. – Який же ти наречений, якщо наражаєш вагітну дівчину  на таку небезпеку. Лікарі ледве врятували плід.

Я вже зовсім заплутався, схоже, сьогодні день, коли всі розумні, а я один не сповна розуму.