ГЛАВА 30

ВІКТОРІЯ

-Відповідно до вимог…

Голос слідчого звучить монотонно, він швидко зачитує стандартний текст зі стандартного бланка слідчої дії. Для мене присутні, немов   у тумані, голова йде обертом, а перед очима невідривно маячить чорно-біле фото з дошки у фоє. Слідчий експеримент проводять по черзі з кожним підозрюваним. Всього їх двоє – невпевнених у собі молодих хлопчаків, яким би штанці протирати в  бурсі. Щось зовсім вони не тягнуть на кровожерливих, жадібних рецидивістів, готових вбити за копійчину. Та й показання їхні плутанні, нечіткі, немов погано вивчений вірш. Слідчий постійно, якби  ненароком  підштовхує, натякає,  дає навідні питання. Заборонені прийоми, одним словом. Врешті, зупинивши муки підозрюваних, поліцейські всією делегацією покидають приміщення філармонії. Особисто в мене після заходу залишилось більше питань, аніж відповідей. А ще старенька зі своєю скрипкою Страдіварі.

Із зали, в якій проводилась слідча дія, виходжу останньою. Несподівано під тією ж дошкою зі світлинами, під котрою я стовбичила кілька годин тому, бачу Антона Донцова власною персоною. Попри шалену спеку на чоловікові красується кремовий діловий костюм, світла сорочка з червоною краваткою,  та капелюх. В такому амплуа він скидається мінімум на італійського мафіозі.

Чоловік безпристрасно вдивляється у старі фото.

Неквапом, тамуючи хвилювання,  підходжу до свого клієнта.

-Яка ваша думка по справі, Вікторіє Сергіївно? – не відриваючи очей від портретів,  спокійним тоном звертається до мене Донцов. Отже,  краєм ока встиг мене підмітити.

-Боюсь, не так все просто, як здається на перший погляд, - промовляю щиро власну думку, я зупиняюсь поруч чоловіка і роблю вид, що теж цікавлюсь зображеннями.

-Що саме вас бентежить?

-Неправдоподібність.

-На жаль, правда не завжди доступна, - ухиляється той.

-Вас влаштовує такий хід подій? – намагаюсь схитрувати, щоб дізнатись його справжню думку.

Він відвертається від дошки  і наші погляди нарешті зіштовхуються. Мій – підозрілий і його – крижаний, від котрого вмить стає зимно.

-Мені потрібна тільки скрипка.

-Скрипка Страдіварі, яка колись належала вашому прадіду? – ставлю питання в лоб. Немає чого грати зі мною в кішки-мишки.

Донцов погрозливо мружить брови, тінь злоби перекошує обрамлене зморшками обличчя.

-Я не помилився, коли найняв вас на роботу, Вікторіє. У вас розум батька. Повторюсь: у цьому ви дуже схожі.  Займіться краще справами.

Нагородивши мене зневажливим поглядом, Антон Павлович, крутнувшись на каблуках, зник за вхідними дверима.  Його ненависні очі міцно стримували в лещатах страху, страху за своє життя, життя ненародженої дитини, мами, брата і новоспеченої рідні. Донцов – павук, який  доволі хитромудро плете інтриги, таємниці, розставляє потрібні пастки, жертвує людьми задля своїх цілей. Крізь величезне вікно помічаю, як він врешті присідає в один з автомобілів свого  фешенебельного кортежу, а по спині все одно пробігає неприємний холодок від його нещодавньої присутності.

Важко видихнувши, теж покидаю філармонію. Черговий приступ нудоти знову підкочує до горла, коли бачу переповнене маршрутне таксі в напрямку офісу. Вирішую на сьогодні свої справи завершити і відсилаю коротеньке повідомлення секретарю Бойка, що далі я «в телефонному режимі». Додому їду автомобілем таксі. В голові панує балаган: скрипка, камінь, Страдіварі, Донцов зі своїми хитрощам, який, схоже, не збирається полишати мене у спокої.

Та Донцов разом із всіма проблемами  швидко вилітає із голови, коли нарешті добираюсь додому і стрімголов кидаюсь у  ванну кімнату із затисненою в руках до білого кольору шкіри  сумкою. Ох, навіть Єгор не здатний розігнати моє серце до такого до такої кількості ударів, з яким я очікую результату. Секунда… Хвилина…

Не можу кліпнути очима від пережитого шоку.

Дві смужки.

Червоненьких дві смужки, які миттю проявляються на білому полотні.

Дві…

Довгоочікувані.

Омріяні.

Тест позитивний.

Не тямлячи себе від радості, підстрибую, міцно стиснувши кулачки. А тоді посміхаюсь своєму зображенні у дзеркалі:

-Вітаю нас, моя люба донечко, - з широкою посмішкою на всі тридцять два бережно торкаюсь гарячою долонею живота.

В ньому маленьке життя.

Частинка мене та Єгора.

Не вірячи своїм очам, вкотре оглядаю тонкий клаптик паперу. Ні, помилка виключена.

Дві смужки.

Дві…

Я роблю кілька глибоких вдихів. Мені терміново потрібно поділитись з мамою гарною звісткою, поки Гравський в прокуратурі, хочу, щоб вона теж розділила мою радість. Чимдуж  ховаю використаний тест в потаємну кишеню сумки і підтюпцем біжу у вітальню, де застаю чесну компанію: Кешу в клітці і Боню біля нього.

Вікі! Вікі! – верещить папуга, а кіт кидається до ніг лащитися.

-Мої хороші!

Боніфацій миттю опиняється на руках, вдячно муркоче і треться об мою щоку. Раптом згадую, що наче вагітним не можна контактувати з пухнастими улюбленцями. Так не звично, я - вагітна. Всередині бушує ураган почуттів: від захоплення до сумнівів, від радості до тривоги. Тепер я несу відповідальність перед маленькою крихіткою, яка живе під моїм серцем, мою любу донечку. Я вже уявляю себе з величезним животом, незграбною, завжди голодною,   але щасливою. Тільки як  бути з Єгор? Він же проти дітей… Інакше б не заводив розмову про необхідність контрацепції. Як пояснити чоловікові непорозуміння? Та чи варто?