ГЛАВА 23

ЄГОР

-Нічого так адвокатеса, - чую поруч себе перешіптування двох конвоїрів арештованого, в  очікувані слухання справи якого зараз стою в цьому задушливому, переповненому відвідувачами коридорі суду. Час  тягнеться невблаганно довго і я втомлено підпираю стіну, подумки витаючи на якихось теплих островах. «Душа потребує свята, я давно його чекаю», - згадую слова із відомої радянської кінокартини. Як же хочеться чкурнути подалі звідси, від цієї сирості і одноманітності. Фраза поліцейського звучить, як ковток свіжого повітря, нарешті є на що звернути увагу, окрім нахабної пики підсудного.

Крадькома перевожу погляд в напрямку, куди жадібно дивляться очі двох напарників і… Дідько! Огороднічок! Чи не Огороднічок?

Коротке каре, волосся перефарбоване в новий відтінок її звичного блонду,  обличчю додають яскравості ефектно підведені брови, а ці губки, солоденькі такі губки, немов пелюстки троянд покриті ніжним порцеляновим блиском. На дівчині красується висока, майже  під груди сіра спідниця, котра так вигідно підкреслює її випуклу попку і завдяки прорізу під час ходьби звабливо оголює рівненькі ніжки. Квітчаста  яскрава блуза щільно облягає  повні груденята третього розміру, як плавно колишуться в такт кожному кроку. Ну і звісно високі підбори, та вона майстерно в них тримає поставу і вишукано пробирається крізь натовп. Ні, Вікторія, не виглядає вульгарною. Її стиль – офісний, але водночас такий незвичний для неї.

Щось краватка сьогодні зав’язана  занадто щільно, мимоволі розтягаю мертву петлю, а звести очей з Огородник не можу. Перешіптування конвоїрів виводять із хвилинного ступору. Та вони просто пожирають мою Огороднічок очима! Чи то мені тільки так здається?

Дівчина пропихається до виходу. Ще мить і зникне. А мене просто спопеляє  питання: чого це вона так вирядилась? Глибоко видихаю і даю настанову - Гравський заспокойся. Та  двічі дідько!

Полишаю справи й сторожко крадуся  за Вікторією, її зненацька застаю біля  автомобіля. Вона вдивляється у весняне небо, виглядаючи такою милою і зачарованою, що навіть не помічає, коли опиняюсь поруч, просто катастрофічно поруч. Дівчина переводить погляд з височини, дивиться мені прямо у вічі. Раптом помічаю в темних океанах  застиглі сльози, а на прекрасному обличчі тінь журби і розчарування. Ми мовчимо, роздивляючись одне одного, немов всі слова в цьому світі втратили сенс.

-Вік, скажи хто? Кошельок? – чомусь вирішую, що її образив колишній і вона втекла з маминого кабінету після чергової порції моралі. У відповідь отримую заперечні похитування головою.

-Хочу кави… - її голос бринить відчаєм, розриваючи на частини моє серце.

-Кави?

-Кави…

Мовчки беру її за тендітну руку і допомагаю присісти в мою автівку. Виникає бажання ховати дівчину від світу, вберегти і захистити. Тому рішення приходить спонтанно.

Набираю в телефоні номер колеги і порошу замінити в судовому засіданні, точніше в кількох судових, обіцяючи чи не золоті гори в замін. Вікторія, ошелешена почутим, категорично махає руками, та я не зважаю, бо твердо знаю, де зараз маю  бути – з нею.

Я везу подругу в улюблене місце відпочинку моє душі. Не знаю, як вона сприйме  витівку, та, сподіваюсь місцина благовісно вплине на її нервовий стан.

Готельно-розважальний комплекс «Райдуга»  розташований повністю у лісовому масиві неподалік міста. Тут є все, що потрібно для тихого відпочинку в єднанні з природою:  готель, окремі житлові будиночки,  затишний ресторан, відкритий танцювальний майданчик, а ще тенісний корт, розваги для  дітей і головна окраса – звіринець із рідкісними тваринами. Я обожнюю  тут відпочивати, особливо в миті, коли хочеться втекти від реальності і загубитися  серед  первинної краси  лісу.

Вийшовши із авто, Вікторія розгублено оглядається, свіже повітря вривається в легені і вона вдихає його на повні груди.

-Куди ми приїхали?

-В особливе для мене місце. Подобається? – я, вложивши в кишені руки, стою на відстані кількох кроків, бо сміливості підійти ближче не вистачає. Огородник впливає на мене магнетично,  притягує немов магнітом, тому доводиться дотримуватись безпечної відстані. Та чи на довго?  

-Так, дякую, - стиха відповідає, знову гублячи слова в сльозах. Ну так діло не піде!

Віка обпирається на капот машини. В її глибоких вдихах ховається ридання, готове розірвати ідилію лісової тиші.

-Припини, - благаю, обхопивши палаючі щічки долонями, жар котрих  луною відбивається у кожній  клітині мого тіла. Я сам не вчувся, коли скоротив визначену дистанцію. Великі каплі  скочуються по моїх руках і я сильно притискаю красуню до себе.

-Вік… - шепочу у вухо, ніжно цілуючи шовковисте волосся. Мені хочеться прихилити небо, аби тільки втішити і заспокоїти, полегшити її страждання.

Віка ховає носик у мою сорочку і стиха  промовляє слова, котрі збивають з пантелику. Я намагаюсь вловити зв'язок, це дається важко, але дівчину не перебиваю. Виявляється Ліза її племінниця по материній лінії. А вчинок Світлани Олексіївни… Мені важко прийняти правду, то що говорити за Огороднічка?

-Я повинна врятувати сестру. Вартість операції занадто велика.

-Ми обов’язково щось придумаємо, обіцяю – вдихаю п’янкий аромат м’яти,  такий рідний і неповторний, й не можу відпустити тендітний стан.