ГЛАВА 22

ВІКТОРІЯ

Я до болю в пальцях стискаю кермо своєї автівки, не помічаючи з якою шаленою швидкістю мчу вулицями рідного міста. Байдуже на сигнали клаксонів інших  машин, байдуже на власну безпеку, байдуже… В серці поселився відчай і пустота.  Заради іншої сімї, іншої дитини батько покинув мене з братом, він зрадив матір, зрадив нас і поки ми побивалися за ним, татко спокійно жив на околиці міста з  новою дружиною.

Не могла повірити, що мама нічого не знала про його зраду і переїзд. Вона вигадала історію з таємничим зникненням глави сімейства, щоб приховати  той сором, котрий принесла в нашу родину чужа жінка. А я, наївна, стільки років шукала батька, не зронивши жодної сльози, бо це б означало визнати його мертвим.   Кривилася із свого болю, страждала і ніколи не заплакала, тому що свято вірила – він живий.

Не помічаючи довкола знайомих, вихором лечу коридорами суду. Безліч питань, які каруселлю  крутяться в голові, потребують відповідей, відповідей, що сподіваюсь почути від  матусі. Від заповітних цілей мене розділяє крок до дверей її кабінету і голос секретаря:

-Світлана Олексіївна в нарадчій,  - намагається мене зупинити світловолоса дівчина, яка тільки почала працювати на своїй посаді. – До неї не можна.

У відповідь нагороджую її лютим поглядом, немов бідолаха мені щось  вина, й прориваюся в заборонений кабінет. Матусю застаю за комп’ютером. Вона щось швидко набирає на клавіатурі, тому не одразу підводить  очі. За мною вбігає секретар.

-Я попередила, що до Вас не можна. Але Ваша дочка …

-Все нормально, залиш нас, - мама  відправляє працівницю і здивовано зводить брови разом, коли бачить мене таку знервовану перед собою. – Віко, що сталося? На тобі лиця немає.

- Мені потрібна правда, - я захекалась, проте намагаюся говорити якомога рівніше. Із шумом закидаю сумку на стіл, а сама падаю поруч на стілець. – Правда, якою вона б не була жорстокою.

-Не лякай мене, дитино.

Я переводжу погляд  та речитативом видаю:

-Ти знала, що батько  мав коханку і покинув нас заради неї  та дитини?

Ненька мимовільно знімає окуляри та відкидає їх в сторону. Кілька хвилин вона недовірливо споглядає мою стурбованість на обличчі, підбираючи потрібні слова.

-Що за дурниці ти мелеш? Твій тато був святою людиною.

-Настільки святою, що завів дитину на стороні! – вибухаю у відповідь. – Вистачить брехати, мамо. Про іншу сімю ти не могла не знати. Навіщо зараз продовжуєш  покривати тата, знаючи, як відчайдушно я намагаюсь відшукати його слід.  

В моєму голосі, в очах, в почуттях, які бурлили  всередині, бриніли сльози. Мама мовчить, сховавши лице в долоні,  та коли оголює його, її очі блищать, сповнені солоною водою.

-Я вперше чую, щоб Сергій мав інтрижку на  стороні, - її голос звучить твердо, невблаганно, він сповнений недовіри і болю. – Про більш люблячого чоловіка і батька годі мріяти. А тобі, перед тим як говорити такі зухвалі наклепи, варто мати залізні докази, доню.

Я швидко тягнусь до сумки і дістаю звідти фотокартку із квартири Єрмакових. Простягнувши її матері, переможно кидаю у вічі.

-Сподіваюсь, тобі цього буде достатньо. Я знайшла її в помешканні Лізи Єрмакової, тієї самої дівчинки, яку ти вчора бачила і впізнала. Не смій  стверджувати протилежне, - цідила крізь зуби кожне колюче слово, -  вираз твого обличчя  розповів все за тебе.

Погляд матері завмирає на світлині двох усміхнених людей, одним із котрих був мій батько, сповнений енергії та молодості. Помічаю, як руки матері починають тремтіти, із зімкнених вуст вилітає гіркий схлип.

-Ти помиляєшся, доню. Сергій не зраджував нас.

По її тонких вилицях котяться великі каплі, розпливаючись маленькими калюжками на  поверхні столу. Вона схлипує, намагаючись подавити ридання, які стільки років тримала  в собі. А я мовчу. Чекаю відповіді. Я потребую правди. Гіркої як полин, чи солодкої, як мед, байдуже, аби правди.

Ніжно пригорнувши до чорної мантії фотокартку, мама встає та зупиняється біля вікна, її погляд губиться в зеленому листі відцвілої абрикоси,  вона ніби відмежовується від мене, поринаючи у світ спогадів.

-Жінка на фото – моя сестра Станіслава, - на видиху вимовляє ненька, намагаючись не дивитися на мене.

-Що? Сестра? Але ти ніколи не говорила, що у тебе  є сестра.

-На те були причини.

-І які, цікаво, обставини змушували тебе приховувати від нас існування тітки? Мамо, ти двадцять сім років мовчала, назавжди поховавши її ім’я в таємницях.   Я нічого не розумію.   

-Я маю гріх перед Станіславою. Тому воліла мовчати про свій сором і підлість. Але, якби тридцять років тому я вчинила інакше, вас з Віктором у мене не було б.

Я відкидаюсь на спинку стільця, ошелешено вслухаючись в кожне слово. Але зміст фраз не одразу доходить до мого мозку. Який гріх? Про що мова? Мама втомлено  повертається у крісло. Почервонілі  від сліз очі дивляться повз мене і я не наважуюсь засипати неньку питаннями. Розумію, їй потрібна хвилина, щоб врешті, опанувавши свої страхи, розкрити істину сказаного.

-Станіслава була старшою за мене на рік. Вродлива, розкута, завжди життєрадісна, вона полонила серце Сергія Огородника – відомого в місті бізнесмена і просто неймовірного чоловіка. Коли сестра вперше привела в наш  дім обранця… Той день я пам’ятатиму все життя. Я одразу закохалася в нареченого сестри. Я страждала, говорила собі забути забороненого чоловіка,  навіть хотіла напитись пігулок, – згадавши прикрий випадок,  мама з болем видавила із себе похмуру посмішку. – У хвилину відчаю я  наважилась на відчайдушний крок – звабила Сергія, а через кілька тижнів виявилося, що вагітна від нього. Дізнавшись про мій підлий вчинок,  Станіслава влаштувала справжній скандал, але була безсила супроти волі батьків. І так я вийшла заміж за Сергія, проживши з ним душа в душу десять щасливих років. Допоки він не зник так ж раптово, як з’явився в моєму житті.