ГЛАВА 21

ВІКТОРІЯ

Коли  ранок понеділка починається із походу в поліцію – гірше не придумати, бо все: наступний тиждень полетить шкереберть. Принаймні, така прикмета у мене. Та діватися нікуди, я повинна відвезти Лізу в кабінет працівника ювенальної превенції і передати її новоспеченій родичці під нагляд, так сказати з рук в руки.

По пригніченому виразу обличчя дівчинки не важко здогадатись, як вона не хоче полишати мій дім та компанії Кеши. Тільки звикла, тільки заспокоїлась, і знову потрібно кидатись у вир неприємних проблем. Хоч би тітка виявилася  толерантною і  сердечною людиною…

-Лізо, сонечко! – гладжу по  світленькій голівці малу під дверима працівника поліції, вкотре повторюючи щирі слова. – Я обов’язкові придумаю, як врятувати твою маму. Ось зараз поїду в лікарню. Обіцяю, я  навідуватимуся до тебе.

Я цілую рожеву щічку і пропускаю дівчинку в кабінет. Виявляється, тітка вже встигла прибути. Огрядна жіночка років сорока із добряче немитою головою, в затяганій одежі, теж не дуже чистій, щебетала на все рот, як вона турбуватиметься про одну єдину племінницю – доньку свого  недолугого брата, котрий вештається по світах і навіть уявлення не має про горе в сім’ї.

-Я думала ви - родичка по материній лінії, – втручаюсь у розмову, за що миттю нагороджена зневажливим поглядом нової знайомої.

-Бог милував, - сердито відповідає та кидає злі блискавки то на мене, то на поліцейського. – Я з тим поріддям нічого спільного мати ніколи не хотіла і завжди була проти зв’язку братика із цією … музиканткою. От матуся! Нічого робити не вміла, окрім як бринькати на своїй скрипці. І дитину до цього нехитрого діла привчила. Все було їй не так. А коли Єрмаков зник, прихопила дитя і чкурнула назад в місто, невдячна!

«І не дивно»,- крутилось на язиці, але втрималась від гіркого коментаря. Серце  затислось в далекий куток від думки, як відати Лізу під опіку оцій … дамі? Дитина страждає через хворобу матері, а тут такий подарунок – негатив в засмальцьованій спідниці.

На жаль, вдіяти нічого не можу. Закон ніхто не скасовував. Хоч говорять в народі, що він як дишель – куди повернеш, туди поїде, але не в моєму випадку. Я безсильна. Ліза переходить в обійми тітоньки, яка їй теж не до вподоби, тому малеча одразу втікає до мене і хапає рученятами міцно за шию.

-Серденько моє, -  беру в долоні  її зблідле личко, - заради мами, тримайся і будь слухняною. Я дуже тебе люблю.

Я притискаю до себе крихітне тільце, сама не витримавши напруги, починаю плакати. В глибині душі закрадається страх – аби Лізі не було гірше з родичкою, чим в дитячому притулку. Новоприбула довіри не викликає, занадто різко жінка реагує на сімю Єрмакових.

-Прощавай, - шепочу останнє слово і кидаюся навтьоки з тісного кабінету. Не можу, серце рветься за дитиною, непрохана вода обпікає сіллю щоки, я замалим стримую бажання повернутись, щоб нахабно викрасти дівчинку.

Розум бере верх над спонтанними думками. Дорога кожна хвилина, бо час для Лізиної мами рахується у зворотному напрямку.

Обласний протипухлинний центр  поглинає мене запахом медикаментів і атмосферою напруги і страху, які навіки оселилися в  його  сірих бетонних стінах. На вулиці давно панує день, але в його приміщенні кругом палає світло. Напевне, щоб хоч трішки відігнати  сірість і паніку, які зароджуються в кутках будівлі. По спині біжать мурахи.  Моторошно.

За рекомендаціями поліцейського швидко знаходжу  потрібний  поверх, де медсестра допомагає відшукати лікуючого лікаря Карини Єрмакової – мами Лізи.

В пофарбованому у білий колір кабінеті, який обставлений світлими меблями, сивочолий худорлявий лікар без зволікань приступає  до головного. 

-Хвора потребує термінової операції. Часу в нас обмаль, максимум місяць. Занадто пізно Єрмакова звернулась по допомогу.

-Операція? – перепитую тремтячими губами. Розум відмовляється вірити, що доля грає в злий жарт. Місяць – це так мало. – Ви зможете її провести?

Лікар дивиться на мене поверх окулярів, відкидається на спинку крісла і неквапом пояснює мені всі тонкості і складності хірургічного втручання, можливі ризики і переваги, а ще детально розповідає  про діагноз поки незнайомої мені людини. Його слова вселяють віру і надію, але названа суму змушує втиснутись в стілець.

-П’ятдесят тисяч доларів, -  з уст ескулапа злітає ціна життя.

«П’ятдесят тисяч доларів», - відбивається відлунням в моїй голові. Де ж я знайду такі гроші та ще й терміново? Давлячи розчарування, намагаючись промовляти спокійно:

-Я постараюсь щось придумати… Я можу побачити Карину Єрмакову?

-Так, звісно, - лікар привстає та проводить до малесенької палати на цьому ж поверсі.

Крихітне приміщення залляте яскравим сонячним проміння, я одразу помічаю хвору на одному єдиному ліжку, розміщеному під стіною. Пахне хлором, їдкий запах змушує закашлятись і, зачувши  по сторонній звук, жінка розвертає голову в моєму напрямку. ЇЇ обличчя видовжене, обтягнете жовтою шкірою, втомлене і зневірене. Світле волосся, такого ж кольору, як в дочки, недбало розкидане по подушці. Великі темні очі спокійно спостерігають, як проходжу до лікарняного ліжка. Хвороба нещадно відібрала красу Карини, і хоч була вона молодшою за мене на кілька років, проте виглядала на добрий десяток старше.